Розділ 7. Розлючена

Зранку прокидаюсь від телефонного дзвінка. На екрані ім'я Віктора.

– Алло, – відповідаю сонним голосом, – привіт, коханий.

У відповідь – тиша. Дивлюсь на екран та розумію, що чоловік телефонує на інший номер. Він дзвонить Вірі Нестерук.

– Вікторе... – шепочу тихо, проте знаю – він мене чує. – Я... Пробач мені, я...

– Ти два місяці водила мене за кирпу, вдаючи іншу людину, – його тон настільки спокійний та холодний, що я починаю нервувати. – Сподіваюсь ввечері ти будеш вдома, інакше... Інакше... Годі робити з мене дурня, Ксю...

– Я буду ввечері вдома, – відповідаю й кладу слухавку.

Два прекрасних місяці, всі захопливі подорожі й знайомства перекреслені однією телефонною розмовою. Але ж я знала чого мені очікувати. Тому тут або йти до кінця й забути про коханого, або підкоритись і забити на ярмарок. Сім'я важливіша, ніж свято. Я повернусь додому. Автомобіль заберу потім, якщо матиму бажання. Або нехай Женя забирає. За причинені незручності, так би мовити.

Виходжу з дому й несподівано до мене кидається Мирослава, обіймає мене за талію й тулиться щокою до мого живота. На серці стає так тепло, що я забуваю про все. Гладжу її волосся з усмішкою на вустах. Як би ж ця дівчинка була моєю племінницею. Мила, чемна й надзвичайно розумна для свого віку. Маленький янгол.

– Женя сказав, що відвезе нас на ярмарок сьогодні, – усміхається мені дівча. А от моя усмішка повільно щезає з обличчя. Я повинна вернутись додому до вечора. Глухий біль пронизує душу, адже Віктор не простить мені ще одного дня. Хоча можливо варто спробувати вмовити його? Лише для того, щоб не засмучувати Мирославу.

Ні. Кого я обманюю? Я хочу цього для себе, не для дівчинки. Сльози виступають на очах. Відчуваю сором перед усім світом.

– Мирославо, – присідаю, щоб наші обличчя були навпроти одне одного, – я мушу їхати. Мене чекає мій чоловік.

Дівчинка насуплюється й опускає голову. Обіймаю її за плечі й притуляю до себе міцно-міцно. Сльози застеляють очі так, що я вже нічого не бачу.

– Вибач, сонечко! Вибач і ти мені... Я вчинила неправильно, коли втекла з дому, а тепер мені потрібно виправити свої помилки, поки не пізно. Я повинна вернутись додому.

– Але... Хоча б один день, – жадібно благає дитя. – До того ж Никифорич уже купив запчастини до твого авто.

– Як купив? – перепитую, адже ще вчора він не збирався нічого ремонтувати. Чи збирався?

– Сьогодні зранку був у місті й усе купив, – відповідає Мирослава, дивлячись в мої очі.

Біжу у двір навпроти й уже здалеку помічаю, що Никифорич стоїть схилившись над моїм авто, а збоку стоїть Катерина й вичитує свого чоловіка, немов неслухняного хлопчака.

–...безвідповідальний п'яниця! Нащо я тільки за тебе пішла? – вона помічає мене, щойно я з'являюсь у воротах і розпливається в усмішці. – О, Ксеня прийшла. Дивись, таки я змусила ледацюгу працювати. Уже з самого ранку на ринок з'їздив, запчастини купив.

– Але... Я...

– Пішли в дім, пішли, чаю вип'ємо. У мене така ароматна липа є!

Катерина намагається мене затягти в дім, а я стою, мов у ступорі. Вагаюсь між тим, щоб залишитись і тим, щоб покинути цих людей і цей старий автомобіль, забути ці два дні, викреслити їх з життя й повернутись додому.

– Мені потрібно сьогодні бути вдома... – кажу тихо, невпевнено.

– Ооо, вдома, – махає рукою жінка, а Никифорич лиш кидає на мене досадливий погляд. Здається, йому не хочеться ремонтувати мій автомобіль. Маленька тепла ручка охоплює мою долоньку. Це Мирослава, її усміхнене обличчя настільки задоволене, що я не наважуюся відмовити їй.

– Побудь зі мною ще кілька днів, – просить так, що я не можу їй відмовити. 

"Так, це все заради дівчинки", – запевняю себе подумки.

– Гаразд, – кажу тихо. – Але кілька днів, не більше.

А потім ми йдемо пити липовий чай. Катерина вгощає нас домашніми пиріжками й ватрушками, а Мирослава майже не відлипає від мене. То притулиться, то за руку візьме, ніби я їй рідна... Цікаво, а моя дитина теж до мене горнулася б? Мабуть, так. Але мені цього не дізнатись...

На відміну від дівчинки, мій настрій з кожною хвилиною згасає, адже я розумію, що мене чекає розмова з Віктором. І чим далі я відтягуватиму, тим важче буде її розпочати. Тому залишаю свою веселу компанію і йду вперед вулицею якомога далі, щоб поговорити з коханим.

Щойно Віктор підіймає слухавку, я розумію, що він у пригніченому настрої. Це все через мене. Я винна у тому, що мій чоловік страждає. Черв'ячок совісті точить серце.

– Я не можу мати дітей... – починаю з найголовнішого. З того, про що варто було розповісти одразу. В той самий день, як дізналась. Сльози з'являються на очах. Чоловік мовчить, тому я продовжую: – Пам'ятаєш, я у лікаря була кілька місяців тому?

Мовчить. Чекає, що я продовжу. Витираю сльози й відповідаю замість Віктора:

– Пам'ятаєш авжеж. Ти ще допитувався, чому в мене настрою немає. Тоді у мене діагностували хронічну хворобу... – в горлі з'являється кім, голос стає уривчастим, а з носа течуть соплі. – Ендо... ендометріоз. Я лікувалась... І... ще й досі приймаю ліки... Відвідала багатьох лікарів, і всі вони сказали, що в моєму випадку можна навіть не сподіватись на...

Відпускаю ридання, так довго стримувані, вони вириваються з мене, щоб вийти на волю. Віддаюся болеві, плачу в слухавку, яка досі мовчить. Так проходить певний час, аж коли Віктор немов оживає:

– Ксю, це через цю дрібницю ти покинула мене?

Його голос настільки спокійний, що мене аж трусить від злості.

– Дрібницю?! – кричу йому. – Думаєш легко знати, що ніколи не зможеш притулити до себе власну дитину? Саме через це й не хотіла тобі нічого казати, адже все для тебе дрібниця, крім твого бізнесу! Все! І я теж дрібниця! Я тебе не покидала, Вікторе! Я повернусь, але не сьогодні! Бувай!

Кладу слухавку й вимикаю телефон. Втираю останні сльози та повертаюсь назад. Дрібниця! В мені вирує така злість, що я ладна знову пройти пішки через гори тринадцять кілометрів за один день! Хоча першого разу мені далось це важкувато. Байдуже мені до того Віктора! Я поїду на Сорочинський ярмарок з Женею та Мирославою й здійсню нарешті свою мрію!