Розділ 5. Відверта

Скрип дверей. Шелест сіна – хтось повільно наближається до мене. Важке дихання. Хтось підходить до мене й тихесенько сідає поряд. Крізь невеличкий просвіток бачу ніжку й білий кед. Це дитина. Вона нахиляється нижче, щоб зазирнути й побачити мене. Боячись налякати, починаю повільно ворушитись, стягую з себе спальний мішок.

Дівчинка. З круглим обличчям, світлим заплетеним волосся, що в'ється на висках, неймовірними зеленими очима й в окулярах. Вона не боїться мене, а лиш зацікавлено спостерігає, як я вилажу зі своєї постелі.

– Привіт! – вітаюсь першою й протягую руку. – Я – Оксана.

– Привіт, Мирослава, – киває дівчинка, все ще роздивляючись мене. А я тим часом намагаюсь вгадати, скільки їй років. На вигляд — десять-одинадцять.

– У нас раніше не було квартирантів, – каже Мирослава. Сміюсь. Навряд чи мене можна назвати квартирантом чи постояльцем, а це місце – житлом. Пил, комарі, що скусали все обличчя, нічний гавкіт собак і шурхання сіна (мабуть, миші).

– Женя сказав, ви зі столиці, – повідомляє мені дівчинка. Киваю. Значить, Женя.

– Він твій тато? – питаю її та протягую галетне печиво, яке принесла з собою, щоб поснідати. Дівчинка обережно бере його й відповідає:

– Мій тато помер. Женя – дядько. І мама теж померла. В неї рак був.

Стає боляче на серці за дитину. Навіть не уявляю, що б я робила без своїх батьків. Моя тітка-диктаторка віддала б мене у воєнну школу.

– А ми теж в Києві жили колись, – продовжує Мирослава й опускає голову. Круглі окуляри сповзають і вона їх поправляє. – Майже в центрі. Женя досі хвалиться своєю квартирою.

Женя. Що ж ти за чоловік такий дивний? Квартира в Києві є, а мучишся в селі. Навіщо?

– Чого ж ви тут живете, а не там? – наважуюся запитати. Дитина підводить голову й дивиться на мене. Мені здається, що цей погляд жадібний, але у тьмі не можу розгледіти. А світла, яке невеликими смужками пробивається крізь нерівні дошки, не вистачає, щоб побачити.

– Мені тут легше дихати, – відповідає тихим сумним голосом й показує невеличкий інгалятор, який витягує з кишені.

В мені щось ніби надривається. Думаю, немає нічого гіршого, ніж коли твоя дитина хворіє.

– Давно у тебе астма? – питаю, хоча не впевнена у цій хворобі.

– Шість років уже.

Дівчинка дістає з іншої кишені цукерку й протягує мені. Беру й розгортаю, хоча не люблю їсти солодощі натщесерце – так мама привчила.

– А в тебе є діти? – зацікавлено питає Мирослава. 

Завмираю. Рано чи пізно мені доведеться обговорювати це запитання з близькими, то чого ж не почати зараз? Думаю, незнайомій людині легше розповісти.

– Я...я не можу мати дітей...

Ну ось і все. Я сказала це вголос. Вперше після того, як дізналась. Мені не хотілось вірити в це чотири місяці. Але від себе не втечеш. Від реальності нікуди дітися. Легше не стає, лиш злі кішки дряпають серце. До крові. До сліз, які от-от покажуться світові й цій маленькій дівчинці.

– Як це? – питає вона здивовано, немов вперше з таким зіштовхується.

– Я теж хвора, – знизую плечима й відвертаюся, щоб Мирослава не зрозуміла, що я плачу.

– Мирославо! – злий чоловічий голос гукає з двору. Дерев'яні двері швидко розчахуються і яскраве світло разом зі свіжим повітрям вривається в моє тимчасове помешкання. Дівчинка підхоплюється на ноги й завмирає. – Я ж тебе просив не ходи сюди! Скільки можна повторювати?

Сердитий чоловік прямує до Мирослави. Мені здається, що він хоче її вдарити, покарати. За що? Лиш за те, що дитина поцікавилась незнайомкою? З'являється дивне бажання захистити її. Встаю на шляху Жені, який виглядає сердитим, розлюченим. Наче дракон! Здоровенний злий дракон! 

Він розгублюється, коли я опиняюсь перед ним, не вірить своїм очам. Але лише на кілька секунд. А потім схоже на те, що він ладен мене змести однією рукою, щоб не стояла на його шляху.

– Вона мені абсолютно не заважає! – складаю руки на грудях і дивлюсь у темні очі з викликом, задерши підборіддя.

– До чого тут ви, шановна? – стукає пальцем по своєму виску, немов глузуючи. Очі зневажливо оглядають мене з ніг до голови. Від цього погляду хочеться закутатись назад в спальний мішок. – Мирослава знає, що тут не можна знаходитись – занадто багато пилу, їй може стати зле. Ходімо!

Відкриваю рот, щоб відповісти хоча б щось, але розумію, що в цьому немає ніякого сенсу, адже він правий. Женя простягає руку за мою спину, нахиляючись ближче, й виводить дівчинку на свіже повітря, гучно стукаючи дверима. А я залишаюсь стояти з опущеними руками. Як же дурно вийшло. Так, ніби я лише про себе й думаю... 

Мабуть, все так і є. Втекти з дому через власні проблеми – егоїстично. Але мені тоді здавалось, що я роблю все правильно, а насправді ж – просто тікала від неминучого. Мені доведеться сказати правду чоловікові й батькам, доведеться навчитись жити з цим, змиритись, що я «бракована».

Сльози знову виступають на очах. Сідаю на м'яке сіно й думаю, що я набігалась. Звісно, ця величезна відпустка була казковою, проте пора збиратись додому. Я можу зробити це прямо зараз. Можу купити квиток на потяг і вже ввечері обіймати коханого. А можу зачекати, поки відремонтують авто, побувати на ярмарку й поїхати за кілька днів...

Двері знову скриплять і я поспіхом витираю сльози. Це Женя. Він заходить всередину й стає за кілька метрів від мене.

– Вибачте... Я... – чоловік говорить несміливо, запинається. – Мене звуть Євгеній...

Дивлюся на протягнуту руку, потім на очі, які ховаються десь поміж сіна, немов їм соромно, й не знаю, як реагувати.

– Оксана, – роблю три кроки вперед, щоб потиснути його руку. Вона виявляється теплою, проте грубою. Мозолі легко відчуваються моєю ніжною шкірою. Чоловік підводить погляд і розглядає мене, немов іншими очима. А я його. Тепер можу сказати, що йому точно понад тридцять, адже помічаю сивину поміж чорного короткого волосся. А ще тонесенькі зморшки біля очей та на лобі. Підмічаю, що Віктор у свої тридцять виглядає молодше. Женя нижчий від мого коханого, наші очі майже на одному рівні. Мені здається, що я заглядаю в них, немов у прочинені двері. Бачу в них те, чого так мені не вистачало, – справжнє життя. Чого ж я не могла розгледіти його у Віктора?

Через деякий час розумію, що досі тримаю його руку. Висмикую свою, ховаю її за спину, якомога далі від чоловіка, і роблю крок назад. Женя дивується моїй поведінці, його брови на мить стрибають уверх.

З'являється незручна пауза, під час якої мені хочеться крізь землю провалитись. За те, що роздивлялась його. А ще зрівнювала з Віктором. Для чого?

– Ходімо, Мирослава приготувала сніданок. Для вас старалась, до речі.

Женя розвертається і йде до прочинених дверей.

– Зачекайте! – гукаю йому вслід і чоловік розвертається й зупиняється. – Де тут у вас... вбиральня?

Очікую, що мені зараз махнуть рукою в сторону якоїсь хижі з дірявим дахом і кривими дверима, проте Женя спокійно відповідає, немов дивується:

– В будинку...

– А, гаразд...

За столом, поки Мирослава поряд, ми спілкуємось на нейтральні теми. Про погоду, життя в селі, мій автомобіль, злющу дружину Никифорича. Проте, коли дівчинці набридає така нудна бесіда, вона йде з будинку, Женя втомлено зітхає й прикриває обличчя рукою.

– Не думав, що буде так важко її виховувати... – каже через деякий час.

– Мирослава сказала, що її батьки померли.

– Моя сестра боролась за життя більше як рік. Мучилась, хотіла жити. Я бізнес свій продав, її чоловік – квартиру. Але гроші не допомогли. Така світла людина була, чемна, вихована, хороша мати й дружина. Я три дні не міг повірити, що вона померла. Зять не витримав, спився за пів року, зник безвісти. Може, ще й живий,  не знаю. Нехай вона краще думає, що помер. А Віка, сестра моя, наче знала, перед тим, як покинути цей світ, сказала, що Мирославу мені довіряє. І тільки мені. А я не вберіг... Тепер дитина мучиться.