Розділ 4. Горда

Сиджу на обочині, спершись спиною на авто. Час від часу проїжджають автомобілі, проте я нікого не зупиняю. Мені добре наодинці. Я спостерігаю чудесний захід сонця. За останні два місяці я бачила їх безліч, проте всі вони різні. Сьогодні – малиново-червоний з помаранчевими смужками. В повітрі аромат сіна. А ще річки. Мабуть, зовсім поряд є вода. І цвіркуни не замовкають. Можна було б сказати, що це найприємніший захід сонця за всю мою подорож, проте в горах він гарніший. Раніше я не могла зрівнювати такі речі, адже не помічала їхньої краси. Зараз все змінилось. Я навчилась жити теперішнім моментом, насолоджуватись ним.

Дорогою їде занадто гучний трактор, він привертає мою увагу, тому я встаю й дивлюсь на людину за кермом. Першими впадають в очі здоровенні чорні вуса. Здається, що вони додають солідності цьому мужчині. Він помічає мене й зупиняється попереду мого автомобіля. Гупають дверцята й чоловік підходить до капота мого Рено.

– Потрібна допомога? – запитує басовитим голосом. На вигляд йому років п’ятдесят. Його вуса настільки довгі, що не помітно, як він ворушить губами. Чоловік виглядає змореним. Його одяг де-інде перемащений мастилами. Я сміливо підходжу ближче й відчуваю запах поту. Несвідомо морщу носа.

– Не завадило б, – знизую плечима й усміхаюсь. – Розумієтеся в автомобілях?

– Звісно, що розуміюся, – відповідає впевнено й навіть трохи гордовито. Маленькі темні оченята дивляться на мене з докором. – Смикни капот.

Незнайомець довго заглядає в різні шпаринки, щось перевіряє, колупається в дротах. Чухає потилицю бруднющою рукою, а потім ставить свій вердикт:

– Ну, тут треба кілька днів, щоб розібратись. Ви куди прямуєте?

– На ярмарок, – розгублено відповідаю.

Кілька днів? Але ж за кілька днів я планувала уже бути вдома...

– Можу тебе дотягти до села, а там завтра почнемо розбиратися...

– Гаразд, а переночувати у Вас є де? Готель якийсь, можливо?

Повз проїжджає ще один легковий автомобіль і зупиняється перед трактором.

– В Козиринках* зроду не було готелів. То що, по конях?

– Здається, в мене немає вибору, – розводжу руками. – А як...

– Здоров, Никифоричу! – перебиває мене ще один чоловік. Він молодший. Думаю, йому ще й тридцяти немає. Чорна щетина на його обличчі робить його старшим. Не можу розгледіти його очей, бо вже темніє. Але точно знаю, що вони дивляться на мене.

– А, привіт! – розвертається Никифорович і тисне руку новоприбулому.

– Що там? – киває на досі відкритий капот.

– Та не знаю... – відповідає якось невпевнено чоловік. – Хех... Не видно нічого тут. Ось хочу її дотягти в наші Козиринки, щоб завтра подивитись.

Незнайомець дістає з кишені ліхтарика, вмикає його й схиляється до двигуна, не питаючи мого дозволу. Так, ніби це його авто.

– Що трапилось перед тим, як машина зупинилась? – питає мене, але заглядає в якусь шпаринку.

– Вона смикнулась ледь відчутно... – відповідаю тихо. – Так, ніби втратила потужність...

Непроханий гість після моїх слів заглядає в інший отвір, знявши пластикову заглушку.

– Никифоричу, ремінь ГРМ порвало, – виносить свій вердикт. – Вважай, клапани на мінус.

– Що? – перепитую у нього та підходжу ближче.

– Ремінь ГРМ, пані, – глузливо повторює мені нахаба. – Що ж Ви права купили, а їздити й доглядати авто не купили?

Я задихаюсь від його хамства. Набираю повітря в легені й голосну кричу, що самостійно склала іспит. Стукаю капот, сідаю в салон і гучно грюкаю дверцятами. Дістаю телефон і шукаю в гуглі найближчий автосервіс. Результати невтішні – найближчий за сто дев'ять кілометрів.

Незнайомець сперечається про щось з Никифоричем. Той невинно розводить руками.

Дуже невчасно роздається дзвінок месенджера. Це Віктор. Чомусь саме зараз мені не хочеться з ним розмовляти.

Пригадую найпершу розмову того ранку, коли я втекла. Він розізлився.

***

– Ти пожартувала, Ксю? – почула я його сонний сердитий голос. – Ти де?

– Я далеко, – відповіла спокійно, дивлячись на дорогу. Тоді я знаходилась між Києвом та Черніговом.

– Прикол такий модний? Пранк? – гримнув Віктор.

– Я хочу побути сама. Мені це необхідно, – сльози стали навертатись на очі. Так і знала, що буде сердитись, не зрозуміє.

– Ти про мене подумала?

– Я останні шість років те й роблю, що думаю лише про тебе, – підвищила голос, – я не можу так далі! Хочу побути одна!

– Вертайся, – наказав чоловік, – вертайся і ми все обговоримо.

– Нічого обговорювати! Я хочу відпочити від такого життя! – стала кричати, бо відчула, як він морально тисне на мене. Він завжди на мене тиснув! І завжди добивався того, чого хоче! З перших наших днів...

– Від чого тобі відпочивати? Від мене? – Віктор засміявся, кольнувши тим самим мене в серце.

– Ти мене не розумієш! І ніколи не розумів! Я творча людина, мені потрібне натхнення, різноманітність, а не одне й те ж щодня!

– То я тобі пропонував, народимо дитину! Так ти вперлась, ніби бараниха – рано та рано!

Після його слів я засумнівалась, що в нас все налагодиться. Бараниха! Сам до такого додумався чи підказав хто?

– Дурень ти, Вітю! – мовила тихо та поклала слухавку.

Під час наступної розмови чоловік вибачився, але неприємний осад залишився на моєму серці дотепер.

***

– Слухаю, – все ж чогось відповідаю на дзвінок серйозним рівним голосом.

– Ксю, тобі не набридло вештатись?

Голос Віктора втомлений. Здається, що на нього навалились всі нещастя світу. Відчуваю сором, адже я могла б бути поряд, підтримати його. Так було б правильно. Але чи хочу я цього?

Спостерігаю за тим, як Никифорич залазить в кабіну й щось дістає звідти.

– Я не вештаюсь, а подорожую. І через декілька днів буду вдома, – кажу набагато м'якше. Здається, Віктор на іншому кінці завмирає, не вірить в мої слова.

Незнайомець підходить до мого вікна, схиляється й тричі стукає по шибці. Опускаю скло донизу наполовину.

– Чого Вам? – питаю, затуливши слухавку. Віктор все одно чує мої слова, тому перепитує, що я сказала. Прошу його зачекати.

– Я дотягну Вас до села, – каже, пронизуючи поглядом аж до нутрощів. Тепер, колі він так близько, я можу впевнено сказати, що у нього карі очі. Горіхові, красиві. А ще прямий ніс, повні губи й аж занадто гарненьке обличчя, як для чоловіка.

– Ні, дякую, – відповідаю та беруся пояснювати Віктору, з ким розмовляю. Звісно, що йому це все не подобається. Він сердиться, називає мене ідіоткою, тому я вимушена покласти слухавку.

Незнайомець з гарними очима досі стоїть над головою. Не звертаю на нього уваги, гортаю гугл в пошуках рішення. Спершу він мовчить, але потім запитує:

– Ваш хлопець?

 – Ні.

– Тут небезпечно залишатись.

Він говорить це так, ніби благає мене поїхати з ним. Я мовчу.

– Вибачте.

Не відповідаю.

– Хіба Ви цього не хотіли? – не вгаває він.

– Чого? – сердито перепитую, різко перевівши погляд на нього.

– Мого вибачення.

– Слово не горобець. 

– В дитинстві я часто ловив горобців, – знизує плечима. На устах з'являється кривенька усмішка, але тепла. Така, що просить пробачення.

– Гаразд, – здаюсь. – Розказуйте, що потрібно робити. Мене ніколи не тягли на шнурку.

Чоловік стримує смішок, дратуючи мене тим самим, і наказує Никифоричу від'їхати.

Через п'ятнадцять хвилин ми вже у Козиринках. Ми зупиняємось біля невисокого, проте довгого паркана, під яким ростуть розлогі дерева.

Никифорич стоїть, мов пан, сперши руки в боки, й роздивляється мій автомобіль.

– Я відремонтую Ваше авто за два дні, – каже чоловік, імені якого я досі не знаю. Він відчіплює шнурок і повертає його своєму товаришу. Никифорич забирає свою річ, але не йде.

– Чому Ви вирішили, що мені потрібна саме Ваша допомога? – гордовито кажу незнайомцеві. – Впевнена, що Ваш друг з радістю візьметься за роботу і зробить її в ті ж терміни. Чи не так, Никифоричу?

– Ну так... – відповідає мені він і я задоволено посміхаюсь.

Нахаба сміється вголос і хитає головою. Хочеться втерти йому носа ще дужче.

– От і домовились! – сплескую в долоні й вертаюсь у свою машину. Дістаю спальний мішок, щоб зручно вмоститись на задньому сидінні.

Дві пари очей дивляться на мене, мов на божевільну.

– Можу запропонувати Вам кімнату на ніч... – розгублено каже той, кого я охрестила Безіменним.

– Ні, дякую, мені не вперше тут ночувати.

Никифорич махає рукаю, ніби йому діла до мене немає, залазить в трактор і їде вперед, повертаючи у двір навпроти. Двигун змовкає і з подвір'я лунають жіночі крики.