Розділ 3. Блогерка

Вдруге я почула «Вільну» того ж дня в невеличкому кафе Чернігова.

«Казали зірвусь, казали безсильна.
Я цих слів не боюсь.
Бо вільна, вільна, вільна, вільна.
Шукатиму шлях складний і прекрасний.
Вогонь у мені не згасне, ой, не згасне...»*

В той момент я зрозуміла, що саме це зі мною відбувається... Мій внутрішній вогонь згасає, розлітаючись попелом на тисячі невагомих частинок, котрі все ще кружляють кругом мене у вигляді спогадів того, якою я була колись. Інакшою. Життя іскрило з мене, я наповнювала своїм щастям близьких. А вони й не помітили, що я змінилась. Здається, роздала все своє щастя їм, тому й жили, тішились ним, не помічаючи моєї пустоти.

Тоді я вирішила, що маю повернути давню Ксю, а знищити в мені ту нещасливу Оксану, якою я стала.

– Вибачте, ви так здивовано дивились в одну точку, ніби катарсис пережили. Я просто не міг пройти повз, – молодий симпатичний чоловік сів тоді навпроти мене, протягуючи свою руку, – Сергій.

На мить я розгубилась. Назватись власним іменем чи вигаданим? Чи варто взагалі з ним знайомитись? Поки я дивилась на його руку, приймаючи рішення, Сергій розгублено підвів брови вгору.

– Я заміжня, – вимовила невпевнено, проте руку потиснула, – Віра.

– Отак завжди! – захитав головою чоловік. – Я невдачливий з дитинства. Одного разу, коли мені виповнилось шість, я йшов на риболовлю і прямо перед моїм носом дорогу перебігли десяток чорних кішок. Відтоді мені не таланить…

Він розповідав це настільки вдавано-трагічно, що я не витримала та засміялась. А він всього лиш усміхнувся.

– Радий, що зміг Вас розвеселити. Здається, Ви не тутешня. Звідки прибули до нас?

Чоловік покликав офіціанта та замовив собі кави.

– Бажаєте чогось? – запропонував мені. – Можливо, спробуєте тутешню самогонку.

– Ні, дякую, – усміхнулась йому, – можна просто узвар або сік. Я за кермом.

– Гаразд. Обожнюю жінок, котрі гарно водять. Яка у Вас машина? – Сергій відкинувся на спинку крісла і я стала розглядати його.

Міцні руки з доволі гарними м'язами. Підкачані груди в обтягнутій футболці підіймались та опускались разом з диханням. Насварила себе подумки. “Ти заміжня, Ксю! Припини!”

– У мене синє Рено, що біля входу припарковане, – відповіла, намагаючись не дивитись на його спортивне тіло, а зосередилась на світло-карих очах.

– І все ж таки, що привело Вас в Чернігів? – запитав чоловік і я з досадою подумала, що він не забув свого питання. Так не хотілось брехати йому, тому я відповіла напівправдиво:

– Я подорожую. Вирішила, що хочу побачити Україну.

– А Ваш чоловік? – глянув на мене Сергій та взявся додавати цукор до кави, котру щойно принесли.

– А що мій чоловік? – перепитала, вдавши, ніби не розумію та спробувала узвар. Він виявився смачним.

– Він Вас відпустив?

– Нууу, він не дуже хотів, щоб я їхала в подорож, – я опустила свій погляд додолу, – але в нього не було особливо вибору.

– Зрозуміло, – підсумував чоловік та на деякий час замовк.

– А Ви? Тутешній? – запитала я.

Розмова закрутилась. Того дня я згадала, що таке увага гарного чоловіка. Ми швидко розпрощались. Я відчувала, ніби зраджую Віктору. А Сергій, наче від серця мене відривав, таке вимучене й засмучене обличчя у нього було. Таким я його й запам'ятала – чоловіком, що страждає. Але досить скоро спогади про нього покрились тонкою тканиною нових знайомств. А потім ще новіших. І ще...

***

Я не підспівую дівчатам, лиш беззвучно ворушу губами, уявляючи, що їх голос – мій голос. Я знаю кожне слово в цій пісні, вона дає мені натхнення рухатись вперед.

На моєму шляху траплялось безліч цікавих людей, які так чи інакше змінювали мене. Але іноді мені здається, що я не знайшла те, за чим ганялась два місяці. Я відпочила, набралась сил, змирилась зі своєю долею, але разом з тим залишилось відчуття, що чогось бракує в моєму житті.

Коли пісня закінчується, зітхаю. Я навмисне не завантажувала її в телефон, щоб не було спокуси ввімкнути цей трек на повтор. Адже в такому випадку пісня швидко набридає. Мені подобається жити в очікуванні. Ждати, коли її поставлять на радіо.

Зупиняюсь на автозаправці, щоб купити хот-дог та каву. Трішки розминаюсь, роблю декілька фото для свого блогу і їду далі.

Блог я почала вести для Віктора. Ідея прийшла до мене не одразу. У Вінниці, через п'ять днів після моєї втечі, коли я споглядала славетний фонтан, познайомилась з жінкою, що мала схожу зі мною проблему. Було важко про це говорити, але за келихом червоного вина, язик розв'язався і я поскаржилась на все. Під кінець вечора ми трішки перебрали з алкоголем. А потім я надіслала фотографію фонтана Віктору. Не випадково. Мені хотілось, щоб він мене знайшов і сказав, що сумує. Але він все не відкривав моє повідомлення і я видалила його. Натомість я завантажила фото з Чернігова у свій інстаграм і розповіла свої враження від міста.

 Віктор збісився, адже поїхав шукати мене там,  проте не знайшов. Світлини Вінницького фонтана додала, коли покинула місто. Він ганявся за мною два тижні, а потім чоловік нарешті допетрав, що я викладаю фото зі затримкою в кілька днів. Ми поговорили й Віктор нарешті змирився з тим, що я ненадовго втекла.

До Великих Сорочинець залишається зовсім трішки, коли автомобіль кілька разів смикається, а згодом двигун глухне. Авто повільно зупиняється. Озираюсь кругом себе і єдине, що я бачу – поле. Вечоріє. Мені не вперше ночувати в автомобілі, але ж не посеред дороги. Можна було б пройтись пішки до наступного села, яке видніється в далині, але я не наважуюсь на таку авантюру. Занадто пізно. Вирішую відкласти прогулянку до завтра. Добре, що Сорочинський ярмарок триває кілька днів. Встигну.

* пісня Тіни Кароль та Юлії Саніної "Вільна"