Розділ 1. Вільна?

Чи думала я, що проведу останні два місяці так захопливо, коли втікала від власного чоловіка? Однозначно, ні! В глибині душі вважала, що й тижня не протягну без його опіки та турботи. О так! Віктор саме такий. Турботливий, любить все контролювати, а ще запальний. Здається, його можна назвати владним.

Я обов'язково повернусь до нього. Ось тільки здійсню свою студентську мрію – побуваю на Сорочинському ярмарку. Так, саме зараз я прямую у Великі Сорочинці, де й проведу наступні п'ять днів. Радіо, ввімкнене фоном, повідомляє, що погода на найближчі дні буде спекотною, проте я тільки цьому радію. Ненавиджу холод, навіть кондиціонер в авто не вмикаю, хоча за бортом – плюс тридцять п'ять.

Чоловік ніколи не хотів їхати на Ярмарок, скільки я не просила. Йому здавалось, що він потратить даремно час, нудьгуватиме там.

Несвідомо знизую плечима. Можливо, для нього це так і було б. Ми занадто по-різному сприймаємо навколишній світ. А ще я ніколи не намагалась повністю його зрозуміти, а він – мене. Це неправильно. Такої думки я дійшла під час своєї подорожі, коли зупинилась на ніч в одному невеличкому готелі у Закарпатській області. Там працювала сімейна пара, обоє похилого віку. Вона прибиральницею, а він – садівником.

Марта, так звали жінку, розповідала мені про своїх онуків, коли крізь вікно побачила свого Михайла посеред саду й замовкла. А потім зітхнула важко й безрадісно сказала, що, мабуть, знову хтось зарвався у його білі троянди. Вона засумувала й додала, що тепер будуть разом ввечері печалитись.

Для мене це було дивно й дико, адже я ніколи не сумувала, коли у Віктора траплялись неприємності з роботою. І він не розділяв мої печалі.

Тепер я точно планую все змінити. Через кілька днів повернусь додому й ми станемо близькими, рідними, як Марта й Михайло.

По салону автомобіля линуть перші ноти тепер моєї улюбленої пісні. Вони нагадують мені степовий вітер й шум вечірнього тихого моря одночасно. Ця мелодія, початок пісні, умиротворює, а з першими словами проникає в душу, розриває її й скріплює одночасно. Вона прекрасна. Ця пісня стала моїм гімном, девізом у цій складній подорожі, а її виконавиці – душевною підтримкою.

А спершу вона мені не сподобалась. Я пам'ятаю той день. Дорога на Чернігів – перший куточок, котрий мені хотілось відвідати. Було моторошно, адже здавалось, що Віктор мене знайде, наздожене і насварить, мов вередливу дитину. Тоді я ще не вірила у свою свободу. Чомусь боялась. Музика відволікала від тривожних думок. Я вслухувалась в слова пісень, намагаючись зіставити їх зі своїм життям. Нічого не виходило. І з моєю тепер уже улюбленою так було.

«Сповільнений пульс,
розсипане зілля...»*

В той момент моє серце билось, мов у загнаного переляканого звіра, я скептично посміхнулась, але радіостанцію не перемкнула. Вирішила, що варто дослухати.

«Більше я не боюсь,
Я вільна, вільна...»*

Захитала головою, не вірячи цій жінці. Хто вона? Тоді я абсолютно не знала сучасної музики. Ні української, ні будь-якої іншої. Віктор слухає тільки класику. Він вважає, що людина його статусу не може любити якусь там ганебну попсу, а тим більше – безчесний реп, де немає ніякого сенсу й насолоди для душі. Інша справа – Шопен, який звучить у нас щовечора. Ніжні й приємні серцю звуки щастя, тепла й затишку, які нічим не замінити. Так я думала до цієї пісні.

«На сірому тлі,
Що з білим так схожий
Писали ніяк, та я зможу
Зможу, зможу...»*

Після цих рядків, я впізнала голос. Невже це Тіна Кароль? Колись я дуже любила її музику. Не просто любила, а обожнювала. Ця жінка з нелегкою долею допомогла мені пережити першу шкільну любов. Досі пам'ятаю той документальний фільм, я переглянула його кілька разів. «Сила любові та голосу» – так він називався. Але чому я припинила слухати її? Невже через Віктора? Невже мій чоловік так добряче змінив мене?

«Мої стіни бачили ріки сліз,
Мої стіни чули моря зі слів.
В стінах зародилось моє «Я»,
Там втікали ріки в мої моря...»*

Розуміння цих рядків до мене не прийшло досі. Воно вислизає з моїх думок, мов пісок крізь пальці. Хоча, можливо, я не хочу цього розуміти.

А потім з'явився інший голос. Теж жіночий, проте інакший. Він здався мені дещо грубішим. Але зараз я так не вважаю.

«А тепер я на волі є,
Ти веди лиш вперед, моя коліє.
Ти веди, не звертай і не зупиняй.
Я не та. І нового дня...
Я не боюсь,
Тепер я вільна.
Я вільна, вільна, вільна.
Вільна, вільна, вільна...»*

Я не повірила їм. Боялась, що це неправда. Що не існує ніякої волі, що він поверне мене в рутину. І все піде по тій самій колії, його колії. Я вимкнула радіо. Їхала в тиші й думала про те, чи достатньо я зробила для того, щоб замести за собою сліди?

*пісня Тіни Кароль та Юлії Саніної "Вільна"