Переліт

Я збираю речі та акуратно вкладаю у валізу білизну, косметичку, плаття, змінне взуття, джинси, кілька кофтинок та подарунки близьким. Таксі буде о шостій. Ручну поклажу не беру. Гулятиму магазинами duty-free без речей. Візьму лише невеличку сумочку під гаманець та документи.

У безмитних скарбницях я не придбала нічого, але віднайшла дуже приємні аромати та красиві речі у магазині Victoria’s secret. Маю ще час. Вирішила випити кави. У центрі терміналу побачила картини під склом. Минулого разу була, здається, якась інсталяція. Довго роздивлялась. Сучасний художник зображав жителів села, корів, кіз та котів. Пастель і масло. Не дуже зрозумілі мені, чудернацькі роботи.

Люди стають у чергу. Наш вихід ще не відкрито, але туристи завбачливо звіряють час і вишукуються у дві криві. Діти бігають і галасують. Трохи засмаглі батьки з червоними плямами на обличчі намагаються одночасно розмовляти між собою, ловити дітей, збирати до купи речі та притискати до серця найважливіше – пакунки з алкоголем і парфумами. Заходимо до літака. Вітаюсь. Стюардеси привітні, усміхнені. Всі решта – наполохані, заклопотані, похмурі. Сідаю біля вікна. Вимикаю мобільні та дістаю книжку. Доки усі зберуться, матиму хвилин десять.

Літак повільно суне на злітну смугу. Починається дощ. Крихітні краплі мерехтять у повітрі. Лише деякі з них потрапляють на скло и повільно скочуються по діагоналі. По зеленій травичці гуляють ворони, чайки та лелеки. Лелеки? Підсуваюсь ближче до ілюмінатора і роздивляюсь птахів. Ходять повільно, щось вишукують під ногами. Такі стрункі й красиві. Ніжки тоненькі, крила довгі – красені. Нарешті злітаємо. Птахи залишаються позаду. На шум від двигунів не звертають жодної уваги. Певно звикли. Ми піднімаємось у небо, вони залишаються на землі. Я все ще причарована картинкою за вікном. Посміхаюсь сама собі, вечірньому сонцю, безмежному небу.

Коли земля зникає під третім шаром хмар, на склі з’являються сніжинки. Крихітні краплі дощу, що залишились на ілюмінаторі, перетворюються на дивовижні, срібні зірочки. Ніжні візерунки виблискують на сонці. Крижане мереживо обрамляє вікно, від чого ілюмінатор стає схожим на красиву рамку для фотокартки. Десь далеко сяє сонце. А ближче показують лише кудряві білі хмари та блакитну пірчасту димку. У моїй уяві великі та малі скупчення хмар утворюють різні силуети, звірів ті складні об’ємні малюнки. Поступово літак наближається до величезної, темнішої кучугури хмар і починає розхитуватись. «Турбулентність», – зауважує мій сусід, а я продовжую вдивлятись у прошарки крихітних крапель, що утворюють багаторівневі шари хмар різних відтінків. Жадібно вдивляюсь у темряву синьо-сірої хмари, поруч з якою пливуть кремові та блакитно-сірі, з синім відтінком, ватяні шматки.

Замислююсь і думки несуть мене у таємничі міфічні краї. Тепер за віконцем геть нічого не видно – молочна імла затулила собою світ.

• Мамо, де ми?

До реальності повертає фраза малого, що сидить за мною. І, наче почувши запитання, відповідь дає капітан. Він розповідає, що літак наразі знаходиться на висоті 940 метрів і що за графіком ми будемо у аеропорту за годину двадцять. Я заплющую очі, засинаю.

За вікном знову земля. І я знаю напевно, що це вже інший континент. Відстань велика, але достатньо чітко вимальовуються геометричні фігури пропаханих полів, жовті квадрати з рапсом, прямокутники з якоюсь темно-зеленою дрібнотою, яскраві плями смарагдових лісів та ніжно-салатові галявини. Все вологе. Земля темно-коричнева, дороги гірчично-сірі. І всюди виблискують калюжі. Відбиваючи останні промені сонця, вони мерехтять, наче сонячні зайчики, то з’являючись, то раптово зникаючі під іншим кутом мого погляду.

Дощ. Він зустрічає мене байдужими сірими очима низького неба та великими, холодними сльозами, але у серці все одно жевріє вогник яскравих спогадів. Чекаю на автобус і насолоджуюсь відчуттям безмежного щастя.

Лише дві години і я тут. Кілька тисяч кілометрів – і я вдома.

Зовсім скоро будуть обійми, сльози, поцілунки. А потім слухатиму щебетання птахів у бабусиному садочку і годуватиму курей.

Буде ранок. І буде радість. І буду я.