Мурат із Кіршехіра

Ми разом вже тринадцять років, а нашій донці незабаром вісім. Мені завжди здавалось, що історія нашого знайомства не відрізнялась особливими подіями, тому я майже нікому не розповідала про неї.

Народилась я у Тернополі. Точніше, в маленькому селі за двадцять сім кілометрів від нього. Оскільки нормальної школи там не було, батьки пожертвували заощадженнями, і винайняли квартиру. Щоб ми переїхали ближче до центру цивілізації. Так я і потрапила до файного міста Тернопіль.  Треба сказати, що місто має певний колорит. Це особливе місце на перетині етнографічних меж, де на кожному кроці австрійська архітектура, неймовірний колорит Поділля, особливі страви Галичини та приємний спокій Волині. Місто має довгу і промовисту історію. Замок, з системою підземних ходів, величезну кількість храмів. Там можна відвідати собори, греко-католицький костел, православні церкви, монастирі. Але релігія мене не захоплювала. Малою, я дуже любила вузенькі, центральні вулички, що наскрізь пропахли духом старовини. Кажуть, тепер у місті є найдовший в Україні фонтан. Тільки я давненько не була там, не бачила. А раніше ми з батьками їздили на пляж тої штучної водойми. Здається, найпопулярніший називався «Циганка». Добре там було. Тільки далеченько від нашої хати, бо ми весь час жили біля Об’їзної дороги.

Мій чоловік теж не столичний пан. От тільки він народився і виріс у Кіршехірі. Це місто, розташоване за сто кілометрів від столиці Туреччини. І хоча воно значно далі від центру, ніж моє село від Тернополя, зростали ми наче у різних світах.

Вперше я потрапила до сонячного раю по роботі. Бо давно шукала пристойне місце, щоб дбати про батьків і сина, що залишився зі мною після розірвання шлюбу. З його батьком ми натерпілись немало горя. Він випивав, байдикував і врешті щез. Шукали його всюди: серед дальніх родичів і знайомих, серед волоцюг і жебраків. Потім, за заявою, шукали працівники міліції. Безрезультатно. Мені знадобилось декілька років, щоб владнати усі паперові справи і, нарешті, оговтатись від минулого. Тоді і вирішила поїхати за кордон. Грошей заробити, світ подивитись.

Працювала я у туристичній компанії. Добре, що колись англійську сумлінно вивчала. І польську. Знадобились. Мій майбутній чоловік був у тій фірмі рядовим водієм туристичного автобусу. Ми навіть познайомились не одразу. А потім і бачилися не часто. Правду кажучи, мені він не подобався. Мурат постійно був насупленим, якимось занадто зосередженим, майже ні з ким не розмовляв. Дівчата казали мені, що він не одружений, і я одразу вирішила, що це зациклений на собі матусин синок. Бо хто ж йому щодня прасує одяг, чистить взуття, готує краватку? А ці ідеально випрані білі сорочки? Точно матусин хлопчик. Гарний, причесаний, вгодований. В його то віці! Тьфу!

Мушу визнати, що навіть якби я хотіла, з Муратом би не спілкувалась. Бо банально не розуміла мову, а він ніц не розумів англійською. У школі німецьку вивчав. Так ми і озирались одне одному в слід, нічого не промовляючи. А в ті виняткові хвилини, коли доводилось щось вирішувати по роботі (взагалі-то, мої групи возив інший водій), ми користувались перекладачем. Старим, потріпаним, паперовим. Сенсорних телефонів тоді ще не було.

Влітку туристів було багато і ми завзято працювали. Бачились не частіше кількох разів на тиждень, взагалі не приятелювали і відносились одне до одного, як мені здавалось, з невеличкою долею підозри.

Не знаю, коли він відчув перші паростки приязні, але я почала приглядатись до нього лише під кінець сезону. Що й казати, ці стосунки вимальовувались парадоксально довго. Спершу він почав приділяти мені увагу, що мене здивувало. Потім став частіше звертатися з запитаннями і пропозиціями. Я реагувала позитивно, але трохи насторожено. Так і бавились, як кіт з мишкою. На піонерській дистанції.

Чи то життєвий досвід заважав, чи притаманна кожному підозрілість, але ми не квапилися. Намагались зрозуміти світогляд одне одного, йшли на зустріч обережно, наче по замінованому полю. Ніби й зустрічатись почали, але не надавали тому багато значення, не планували майбутнє, але і легковажно не ставились.

Сезон закінчився і я полетіла додому. Сумувала за ним, тільки не зізнавалась. На той момент вже знала, що він нормальний, працьовитий, не дуже балакучий, цілеспрямований чоловік. Живе сам. Ніколи не був одруженим. Сам собі куховарить, пере і прасує. Чудово справляється з хатніми обов’язками і ні на що не нарікає. В свою чергу я розповіла про сина. Він здивувався, що хлопчик лишався з батьками. Журив мене, що негоже кидати дитину на родичів. Наставляв, що треба малому більше приділяти уваги, дбати про нього не тільки фінансово. Мене ця думка смішила. По-перше, в нас пів міста постійно на заробітках і майже всі діти ростуть з бабусями, тітками чи навіть дальніми родичами. По-друге, мої батьки добре піклуються про онука. А ще у сімї є моя менша сестра. Вона йому і за тітку, і за подругу, і за маму.

Взимку, щоб продемонструвати свої серйозні наміри, Мурат придбав квитка і приїхав у гості. Був мороз. І сніг. Білосніжні вулиці сяяли у місячному світлі. Ми зустрічали гостя біля під’їзду. На порозі нашої п’ятиповерхівки. Коли всі добряче змерзли, під’їхало таксі. Я обтрусила рукавиці і підбігла до авто. Кавалер прямо на дворі подарував моїй мамі похилені від морозу квіти, а мені – тоненьку обручку з камінчиком. Я була шокована. Ми все ще мали добрячий мовний бар’єр і спілкувались не без допомоги друзів. А тут такий красномовний жест.

Гість квартирував у нас добу. Потім з’їхав до готелю, бо не хотів заважати і докучати. Думаю, він упевнився, що живемо ми не багато і вільного місця не маємо, тому швиденько і переселився. Скільки могли, ми гуляли містом, милувались зимою, мерзли. Я з червоним носом, а він з червоними вухами. Гарна така парочка. Було якось дуже морозно і волого, тому ми ходили по гостям і по кав’ярням. До себе він не запрошував. А я боялася такої пропозиції. Бо не була готова. Тільки почувалася винною через обручку. Я ж її прийняла, але всередині душі рішення не визріло. Я все ще боялась відносин, не хотіла думати про переїзд. Мене спокушав такий стрімкий розвиток подій – не у кожному журналі прочитаєш подібну історію. Тільки це ж не стаття, а моє життя. Не могла я покинути все і помчати світ за очі, з цим тихим, приємним, педантичним чоловіком. Мусила подумати. Вагалась.