Реабілітація

Я сидів на зеленому дивані у приймальні і згадував, коли вперше відчув цей біль. Спочатку здавалося, що м’язи шиї тягне через застуду. Я ж постійно відчиняю вікно у машині. Холодне повітря могло спровокувати цей монотонний, в’язкий біль. Час минав, але він не вщухав. Та й у плечах з’явилось відчуття скутості. Було важко повертати голову, високо піднімати руки. Коли було зовсім кепсько, я намащував мазями болючі місця і чекав на поліпшення. А коли аж стріляло, пив пігулки. Біль затамовувався, і я знов відкладав візит до лікаря. Що вони там знають?

Так і бігав, зрідка зупиняючись від запаморочення чи різкого болю. Та одного разу ситуація вийшла з-під контролю. Світ раптово закрутився, асфальт нахилився і я гепнувся прямо поруч з валізами, які збирався підняти. Налякався. Довелось звернутись до лікаря. Візуальний огляд та мануальні маніпуляції не допомогли, і мені виписали направлення до невропатолога, кардіолога та хірурга-ортопеда. Ціла подія. Такий собі місцевий медичний туризм по кабінетам комплексу. А справа в тому, що вертебролога у лікарні не було, тому й довелось пройти всіх, доки мені виписали направлення на МРТ. Результати дослідження не втішили. Протрузії і грижа. Десь у шийному відділі. Лікар показував мені знімки, намагався щось розтлумачити. Тільки моя турецька достатня для проживання, але медичних термінів я не знаю. Так і спілкувались: пантомімою, змахами рук у повітрі, поясненням «простими словами». Щоб довести істину, лікар показав макет хребта, потицяв олівцем у ділянки між дисками, поштрикав у нервові закінчення. Я насуплював брови, багатозначно похитував головою і мугикав. Та зрозумів тільки те, що моя хвороба серйозна і слід негайно братися за відновлення здоров’я.

На щастя, операцію не призначили. Лікар запропонував медикаменти і фізіотерапію. Так я і потрапив до цієї приватної клініки, з зеленим диваном у приймальні. Додатковий огляд місцевого медика тривав хвилин десять. І знову довелось пояснювати мій стан мовою жестів, і доповнювати наше спілкування англійською. Порозумілись! Приємна, висока на зріст, лікарка з холодними руками призначила мені 15 сеансів терапії з подальшим додатковим оглядом. Та пігулки. Аби зняти м’язові спазми та зменшити біль.

Перший день був найважчим. Лежати на кушетці було боляче і незручно. Голова не поверталась на бік, шия мучила. Отвір для обличчя виявився не зручним. Раніше я б сміявся з вибагливих, нечемних пацієнтів, що незадоволено вовтузяться перед процедурами. А тут сам, добрих хвилин п’ять, пручався і скиглив. Мені було відверто незручно. А сеанс фізіотерапії мав тривати годину. І масажистка мовчки намощувала мені подушки, підкладала валики з рушників і якісь маленькі мішечки, доки я не знайшов найбільш оптимальний варіант розміщення свого тіла.

Невеличка кімната з величезними дверима, масивною колонною і трьома ліжками не мала жодного елементу декору. Голісінькі стіні білого кольору контрастували з вуличними барвами, що майоріли за єдиним, досить великим вікном. Наступного ранку я попросився на ліжко, розташоване поруч з ним. Інші пацієнти були у величезній залі загального користування, тому мені дозволили обрати. Я вмостився, повернувшись обличчям до скла, що закінчувалось біля підлоги. І почав спостерігати за «життям», відволікаючись від неприємних відчуттів.
 

Третього ранку процедури вже не здавались страшною екзекуцією. І ми трохи роззнайомились з Хатідже, прикріпленою до мене масажисткою. Вона запитувала про мою батьківщину, про роботу та інтереси. Цікавилась життям за кордоном. Розпитувала про різні дрібнички, не забуваючи час від часу змінювати налаштування апаратури та підключати до моєї шиї нові прибори. Часу для теревенів ми мали достатньо. Тому вона не квапилась. Потихеньку робила роботу, задавала питання, робила величезні паузи між реченнями.

Спочатку мені робили ультрасон. Потім клали на шию та плечі грілку. Велику, м’яку, теплу. Наступною була менш приємна процедура. До шиї і спини чіпляли маленькі, холодні прямокутнички, що під’єднувались до невеличкого апарату тоненькими дротами. Напруга скорочувала м’язи і спина жила власним життям цілих двадцять хвилин. Я почувався огидно. Бо здавався собі жалюгідним, не в змозі керувати власним тілом. Хатідже підключала мене до пристрою і виходила з кімнати. А я роздивлявся будинки у сусідньому дворі, слухав співи пташок. Коли погано почуваєшся, починаєш радіти банальним речам. Наприклад, відсутності болю. Або тому, як сонце сходить. Або комахам на квітах. Або ароматам їжі. Ось і я радів, коли бачив кицьку на балконі сусіднього будинку, чув щасливий сміх дітей, що бавились десь за рогом, відчував теплий вітерець крізь прочинене вікно. Теплі руки Хатідже повертали мене до реальності. Вона вимикала апарат і зробила нетривкий, але надзвичайно приємний масаж з олією. Після цієї фінальної процедури я мусив їхати на роботу. І так щодня. Окрім вихідних.

Дев’ятого ранку я запросив її у кіно. Вона посміялась, але не відповіла відмовою. А наступного дня ми майже не розмовляли, бо до неї була ціла черга пацієнтів і вона мусила бігати між кімнатами, масажуючи та підключаючи необхідні пристрої. Потім знову були вихідні. Вже другі вихідні за період мого лікування. У понеділок сеанси подовжили. Лікарка з холодними руками обмацала мою шию, розпитала про симптоми, почитала якісь звіти і додала процедуру. Відтепер я мусив ходити до іншої кімнати. Там мені на голову чіпляли фіксуючу маску і з нею я лягав на космічне ліжко. Воно вібрувало піді мною і тягнуло моє тіло до стіни, в той час як маска відтягувала мою голову в іншому напрямку. Цей невідомий мені пристрій хотів розділити моє тіло навпіл. І чомусь, не у попереку, а саме в ураженому місці десь в області шиї. Було справді боляче. І, певно, дуже смішно. Наступного сеансу я не втримався, пожартував, що до кінця терапії матиму шию, як у жирафи. Її сміх лунко прокотився під стелею і зачепився за розірвані струни моєї душі.