Янголе мій

У віці під сорок Іра вийшла заміж вдруге. І одразу поставила чоловіка перед фактом, що народжувати не збирається. Вона мала двох дорослих дітей від першого шлюбу і насолоджувалась життям, вдалою кар'єрою, навчанням. Булут причин категоричної відмови не розумів, але з бажанням коханої погодився. Болючої теми намагався уникати.

Роками вони жили для себе. Обіймами і подорожами, спільними планами і досягненнями. За весь цей час він жодного разу не спробував її переконати. Просто чекав, доки сама зрозуміє. Переможе свої внутрішні страхи, зможе поділитися сумнівами, захоче дитину від нього. Йому здавалось, що це неодмінно станеться. Материнський інстинкт та бажання мати малюка від коханого неодмінно мали проявитися.  

Їх часто запрошували у гості. Під час родинних зустрічей з друзями Булут з радістю бавився з їхніми дітьми, колисав новонароджених крихіток приятелів, вигадував забавки для малечі на святкових вечірках. Ірина спостерігала за ним і серце щеміло від болю. Вона уявляла його з візочком, поруч з гойдалкою на прогулянці, разом з дитинкою на березі моря… В продовжувала вперто відганяти від себе фантазії, вкотре запевняючи себе, що вже пізно.
Коли народжувала первістків, була молодою і наївною. Хоча вже тоді відчувала, що материнство і, типова роль дружини, не для неї. Її душа не витримувала у клітці сімейного буття, не бажала підрізати собі крила аби стати привітною домогосподаркою та ідеальною мамою. Вона мріяла про подорожі, про кар'єру, сподівалась присвятити себе волонтерству. Хотіла вивчати мови, їздити верхи, отримувати гранти на впровадження цікавих задумів та вести соціально активне життя. Натомість, закохана, народила доньку та сина, з різницею у рік.

І почалось. Чоловік багато працював, аби забезпечити сім’ю, тому допомагати не бажав. Він вірив, що дружина здатна вести господарство і доглядати за дітьми, може впоратись з двома малюками, мусить присвятити себе дому. Можливо, Іра і навчилася б, і навіть переконала себе у необхідності присвятити себе на певний час дітям. Тільки в неї почалась депресія. Справжня, а не та, про яку щоосені пишуть і всіх глянцевих журналах. Вона погано себе почувала, не раділа дитячим посмішкам, не могла зібратися з думками. Вона швидко втомлювалась, дратувалась за найменших проблем, хронічно не висипалась і постійно хотіла їсти. Її справді нудило від підгузків та зригування. Вона нудилася, коли була вимушена гуляти з дітьми на свіжому повітрі. Жалкувала, що марнує дні з малечею, а могла б писати наукові статті, чи працювати над потрібним, соціальним проєктом.

Стан погіршувався і вона перестала нормально доглядати за дітьми – постійно забувала банальні речі, не встигала готувати, прибирати. Невимовно бісило ритуальне повторювання усіх дій, дитячі капризи, постійні болячки. Рятувати ситуацію примчала мама. Навіть з підмогою Іра не справлялась. Бо і половини її обов’язків бабуся виконати не могла. Тато при цьому мав тверді упередження, що чоловік заробляє, а все решта, клопоти дружини. Щоб не сталося, він не допомагав: не вставав до дітей уночі, не прибирав за ними, не виносив сміття і, звісно, не готував сніданки чи вечері.
 

У такому ритми Іра витримала три роки. Не жила, а радше існувала. Емоційно згасла і вже давно нічого не хотіла. Відчувала себе овочем та робила все по інерції. Перестала мріяти про роботу, не хотіла й чути про перукаря і зачіски, втратила нормальний вигляд, не купувала собі нові речі, не виходила з дому без дітей. Коло домашніх обов’язків тримало її у бермудському трикутнику між домівкою, базаром та невеличким парком з дитячим майданчиком. Певно, то був час, коли вона могла почати кінськими дозами приймати заспокійливі. Але прийняла єдине вірне рішення – негайно все припинити. Ні, не самогубством. Подала на розлучення, а дітей віддала до садочка.

Чоловік був шокований. Він не вірив, що їхня ідеальна родина, плід його уяви. Не розумів, чого не вистачає дружині. Вважав її ледащо, обзивав, наводив приклади з життя більш моторних і активних жінок. Вона наполягала на розлученні, і тоді він запропонував їй звернутись до психолога. А ще порадив зробити ремонт і змінити зачіску. Вона навіть слухати не стала. Повернулась до роботи і вже за кілька місяців змогла найняти хатню помічницю, Ніну Василівну. З дітьми, як і раніше, допомагала мама.

Іра любила своїх дітей, проводила з ними час, пестила і балувала подарунками, але робила все за покликом серця. Можливо, рідше за інших мам. Та хіба існує така статистика? Вона приділяла дітям увагу. Гралася з ними, малювала і вирізала, розповідала казочки. Вірила, що їм достатньо цієї уваги, але тим часом все частіше присвячувала себе новим проєктам, планувала подорожі. Вона жила роботою, як деякі жінки живуть кулінарією або вишивкою. Самореалізовувалась у сфері соціального захисту населення, роками працювала над створенням нових, актуальних, цікавих пропозицій партнерам.

Вона ніколи не відчувала потреби стати ідеальною мамою. Не хотіла жити виключно інтересами дітей, бігати від гуртка до гуртка, сидіти разом з іншими матусями у коридорі і очікувати на своїх. Діти ходили до садочка. Для розвитку їхнього кругозору, вона возила їх до справжнього села, водила до театру і на прогулянки, відправляла з бабусею до музеїв. Такими були роки їхнього дитинства. Так вони жили, поки навчались у школі.

Коли донька і син отримали атестати про середню освіту, мама вже була головою громади, відомою активісткою, інтерв’ю якої пишуть у популярних виданнях, і жінкою, ім’я якої знають у адміністрації президента.

Булута вона зустріла тоді, коли пік слави минув. Позаду було багато досягнень, конференцій і конгресів, грантів та волонтерських заходів. Іра вільно спілкувалась англійською та німецькою, могла годинами завзято розповідати про свою діяльність. Вона цінувала чесних людей і щиро пишалась усіма працівниками своєї команди. Вона була різкою, але справедливою. Відвертою і розумною, симпатичною і врівноваженою. Це раніше вона фонтанувала емоціями і спалахувала від образи. А тепер приваблювала мудрістю і стриманістю. Вміла підтримати бесіду і причаровувала оточуючих.