Пані учителька

Чи знаєте ви, що аніматорами у готелях Туреччини здебільшого працюють учителі? Олеся закінчила педагогічний університет. Фах «вчитель початкових класів». Працювати до школи не пішла. Натомість вирішила заробити грошей і допомогти батькам. Від знайомих чула, що можна поїхати на сезон до готелю. Кудись на південь, до моря. От і вирішила влаштуватись аніматором.

Тепер все не так. Майже на всі вакансії вимагають диплом туристичного напрямку. Тоді перевірок було менше, брали всіх бажаючих. Робота специфічних знань не потребувала. Маючи диплом про вищу освіту, бажання працювати і знання хоча б однієї з іноземних мов гарантувало місце в готелі. По міркам місцевих, гроші обіцяли невеликі. Тільки Леся була з Дубно, і за її підрахунками, про такі кошти можна було тільки мріяти.

Два сезони поспіль сумлінно працювала у Текірово, біля Кемеру. Місто, на кшталт наших селищ міського типу. Іноді, у вихідні, їздили з подругами до Анталії. То була справжня мандрівка на весь день. Гуляли містом, купували необхідні речі, їли специфічне, в’язке турецьке морозиво і фотографувались з котами. Тут всюди повно котів.

В серпні свого другого сезону на морі, Леся побачила об’яву про святкування днів української культури. Ото дивина! Дізналась, що тут є діаспора українців. Люди ліплять вареники, влаштовують свята, співають пісень, танцюють. Громада в рази менша, ніж у Канаді, але така ж активна.

На святковий вечір потрапити не вдалось. Працювала. Тільки новина не давала спокою. Це ж означало, що є можливість залишитись у країні, працювати вчителькою, жити біля моря, грітися під південним сонечком і щодня бачити пальми. Написала у соціальній мережі до якоїсь спілки і домовилась про зустріч. Стільки дівчат відгукнулось! І майже всі: матусі у декреті, турецькі дружини. Зустрілись, поспілкувались. Місцеві розповіли їй безліч нюансів і пояснили що до чого. Дізналась, що офіційно працювати за фахом не вийде. Тут немає української школи. Діти мають можливість навчатись дистанційно у міжнародній. Тільки ж Олеся там не працює, щоб допомагати їм за місцем проживання. Думала, маялась і вирішила спробувати викладати на дому. Репетиторство всюди хліб дасть.

Контракт закінчувався у листопаді. Олеся твердо вирішила додому не повертатись і спробувати лишитись. Так чи інакше – повернутись вона завжди встигне. Залишалось подбати про те, щоб якусь посвідку для легального проживання отримати.

У зимовий період влаштуватись тут складно. Туристична сфера фактично блокується, майже всі готелі зачиняються. Деякі працюють, але іноземців туди не беруть. Місцевих достатньо. Питання дозволу на проживання лишалось відкритим, тому Олеся почала шукати оренду житла. Дівчата підказали, що можна зробити туристичну візу.

Щоб знайти собі заробіток, виставляла рекламу. Написала, що може доглядати за дітьми. Крім того, шукала клієнтів на уроки української мови, супровід менших учнів і англійську. Розкидала анонси по групам і пропонувала свої послуги дівчатам зі спілки. Аби зароблених влітку грошей хватило на довше, квартиру зняла спільно з двома дівчатами. Господиня їм трапилася добра, приємна. Ціну хорошу назвала, підказала, де найближчий ринок, зупинки і лікарня. Турботлива жінка.

До учнів Олеся їздила додому. Заробляла небагато, дуже втомлювалась, часто блукала містом у пошуках коротшого шляху. При цьому на базові потреби вистачало й вона не скаржилась. Чекала, доки репутація працюватиме на неї і батьки вихованців почнуть рекомендувати вчительку своїм друзям. У скруті прожила до весни. Нарешті, новина про приємну, молоду вчительку розійшлась містом, і в березні Олеся Степанівна набрала стільки учнів, що на новеньких і часу не мала. Це одразу відобразилось на стабільності доходів. Тоді й батькам знову стала допомагати.

Минуло літо. Спекотне, вологе і дуже довге. Сонячних днів тут сила силенна. Море тепле, спокійне. Постійно хочеться відпочивати, бути біля води, засмагати, неквапливо їсти фрукти. Звісно, розкошувати так не доводилось. Здебільшого вона працювала. Репетиторством, прибиральницею – влітку учні роз’їхались на канікули і стабільність зникла.

Маючи вільний час, вивчала турецьку. На курси не ходила, графік не підходив. Вчила за відео на ютуб, виконувала завдання на спеціалізованих сайтах. Знайомі підказали, що є класні профільні ресурси, де і пояснення є, і приклади, і домашні завдання для перевірки знань. Практикувала всюди. На базарі, поки купувала фрукти і овочі. В магазині, де обирала хліб та м’ясні вироби. У поштовому відділенні, в черзі, поки чекала, щоб сплатити за комунальні послуги. Не можна сказати, що мова давалась легко, але до осені більш-менш підтягнула знання, могла повільно говорити і розуміла оточуючих.

Восени сталася подія, що змінила її життя. Двічі на тиждень вона займалась з дітками у громаді. Допомагала матусям навчати дітей мови, розповідала історію. Старшим дітям іноді проводила лекції по краєзнавству, з меншими вчила віршики, пісеньки. У четвер одна з матусь відправила за сином свого чоловіка. А той був з товаришем. Олеся з хлопчиком затрималась – корегувала вимову, тому вийшли вони з приміщення разом. Чемний татусь запропонував підвезти вчительку, щоб не чекала на громадський транспорт.  Стомлена Олеся погодилась. Дорогою трохи поговорили. Про малюка, про погоду, про найкрасивіші місця у місті. За квартал від дому, перед перехрестям, її висадили. Подякувала своїм помічникам та й пішла додому. Ні за що б не запам’ятала той день, аби не уважний погляд чоловіка у зеленому светрі. Вона аж спіткнулася.

Він так гарно залицявся. Запрошував на каву, возив до водоспадів і у каньйони. Розповідав кумедні історії, познайомив з друзями і родичами. Вона не збиралась заміж. Тим більше не планувала таким чином затримуватись у Туреччині. Вона хотіла бути тут легально не за чийсь рахунок – горда і самостійна. Однак закохалась!

Одружились вони за рік після знайомства. Олеся покинула роботу, стала займатись господарством. Жили не на широку ногу, але й не бідкались. Машину мали, у кіно ходили, до кафе. Він любив попоїсти, тому левову частину часу вона готувала. Свекруха дала рецепти його улюблених страв, навчила готувати тоненьке тісто, тушкувати овочі з квасолею, смажити рибу. Так і жили, доки не народився син.