Магія Каппадокії

Вона стоїть на балконі і вдивляється у темряву. Звідси добре чути його голос, що лунає з кімнати. Низький, глибокий тембр і манера говорити повільно, заворожують. «Голос як у Зеленського», – порівняла раптом, –  «Та й на зріст однакові». Усміхнулась.
Він тайкома розповідає дитині казку. Тільки вона знає цю його таємницю і, не бажаючи заважати, причаїлася на балконі, чекає. Слухає шелест вітру, дивиться на зорі, проводжає поглядом літак, що тримає курс на південь, роздивляється ділянки сусідніх будинків. Навколо нікого. Навіть лавка пуста. Підлітків нема, хоча майже щовечора вони тут. Збираються у невеличкі компанії, слухають музику, сперечаються, регочуть.

–  Заплющуй очка, повертайся на бік та засинай, синку. Я тобі ще почитаю, а ти поклади слухавку поруч і засинай. Я потім сам вимкну зв'язок.
Певно, хлопчик плаче, бо він робить паузу і щось нашіптує. Потім каже, що міцно його обіймає, теж дуже скучив і що вони неодмінно підуть до парку у неділю.
–  Цілую тебе у носика, моє левенятко –  чує вона уривок фрази і неслухняна сльоза котиться щокою.

Вони зустрічаються менше року. Він розлучений. Має двох синів. Старшому скоро сім. Вона бачила його дітей лише на світлинах. Гарнюні такі хлопчаки. На тата схожі. Кароокі, милі серцю. Менший взагалі солоденький. Має кругленькі щічки, пухкі рученята і темні кучері.

Він важко переживає розлуку з дітьми, але воліє уникати розмов на цю тему і не розповідає подробиці. Вона соромиться запитувати. Наче ще не має права лізти людині в душу, питати про особисте. Тим часом, не знає, як підтримати, чим розрадити і допомогти.

З хлопчиками він проводить кожні вихідні, а з нею вечори буднів. Так вже склалося. Він не хоче, аби діти бачили його з іншою жінкою. Разом з колишньою дружиною вони старанно дотримуються легенди про відрядження. Ніби тато багато працює і вимушений жити в іншому місті. Певно, від такої правди серце крається у обох, бо вона бачить – грати ролі їм стає дедалі важче. Тільки зайшли вже далеко. Дороги назад нема. У будні тато працює і «залишається в іншому місті», а на вихідні повертається додому. Така конспіративність значно обмежує їх можливості. Доводиться зустрічатись і проводити час разом тільки там, де немає шансів зустріти знайомих чи друзів. Тим паче не у тому районі, де живе колишня. Її це дратує. Вона не розуміє, кому потрібна така чудакувата брехня, а він вірить, що цей стан речей менше травмуватиме дітей.

Вона слухає його монотонний голос і думає про те, що малята зараз плачуть. Витирають сльози долоньками і більше за все на світі хочуть засинати у татових обіймах. Просять, аби він читав казку, сидячи на краєчку ліжка, а не по мобільному. Мріють снідати разом з ним, показувати новенькі малюнки, свіжі подряпини. Хочуть ділитися новинами, розповідати про пригоди. Ні, вона не забирала його від сім’ї. Він розлучився з дружиною до її появи «на горизонті». Тільки їй болить. Нестерпно. Вона стала свідком ситуації, часткою його всесвіту і його тягарів. Їй болісно слухати ці розмови. Важко робити вигляд, що нічого не чує. Страшно бачити його сумні очі.  
Поринувши у роздуми, не почула, як він підійшов. Але відчула аромат парфумів, від якого голова обертом.  
–  Заснув?
–  Ні, але заспокоївся.
Він обережно взяв її долоню у свої руки, повільно підняв і поцілував кожен пальчик, двічі. Потім шию. Міцно притис до себе і зарився у розпущене волосся.

У вівторок вона прибігла з роботи раніше, але поки вони зустрілись, місто знову накрила темрява і безмежне, зоряне покривало. Той самий балкон. Вони тримаються за руки та вдивляються у вогні міста, що миготять, наче крихітні світляки. Будинок стоїть на пагорбі. Звідси видно павутину вулиць, перехресть і площ. У темряві плями світла нагадують вогняне мереживо із загадковим візерунком. Закохані слухають ніч. Десь неподалік гавкає собака, а з чийогось відкритого вікна долинає класична музика. І так добре, так тепло, так приємно обом, що навіть розмовляти нема потреби.
–  Я не можу сьогодні залишитись. Мушу втекти опівночі, наче Попелюшка, –  жартує вона, але він не розуміє.
Спілкуються вони складним поєднанням трьох мов. Ще до одруження він жив у Москві та трохи вивчив російську. Вона другий рік живе і працює в Туреччині, тому потихеньку опановує місцеву. Взагалі-то, кожен вивчав англійську, та виявилось, знань замало, аби висловлюватись влучно та вчасно.
– Втекти? Опівночі? – здивовано перепитує він.
– Я маю прокинутись вдома. Завтра буде важкий день. Сьогодні мала б добре відпочити, але скучила за тобою.
Вона гладить його волосся, трохи колючу бороду, прихиляється до грудей. Він сумно зітхає і міцно притискає жінку до себе.

Їй поставили відпустку на жовтень і вони вирішили поїхати до Каппадокії. Ця унікальна місцевість на території турецької провінції Невшехир відома польотами у повітряних кулях і дивовижними поселеннями у скелях. Готель забронювали на букінгу, обирали разом. Роздивлялись красиві інтер’єри та фасади будівель, вгадували меню ресторанів за фотографіями, підраховували кількість днів та ночей, що зможуть побути разом. За весь період, що вони зустрічались, це була перша можливість провести удвох не лише кілька годин чи ніч, а кілька днів поспіль. Вони давно хотіли просинатись в обіймах одне одного, але водночас, боялись такої можливості. Вона згадувала свій досвід, його зупиняли свіжі рани важкого розлучення. Певно, тому і тягнули. Не розмовляли про таке, не планували спільні подорожі. Зараз ситуація враз змінилась. Він обмовився про можливість кудись поїхати. Вона вхопилася за ідею і поросила керівника про відпустку. Він запропонував втілити мрію – відвідати казковий район Туреччини. Там навіть стіни мають історію та ладні надихати. Вона не вагалась і швидко погодилась. Щоб не передумати.