Паралельна реальність

Вона вийшла на терасу, сіла у крісло. Трошки нижче, під пагорбом, за невисоким парканом, величезне озеро віддзеркалювало захід сонця. Іра посміхнулась небу. Який гарний, приємний день. Дуже хотілось спати. Тільки не в порожній кімнаті, а поруч з ним. Торкатися поголеного обличчя губами, притулятися до грудей, відчувати його подих, ніжно пестити волосся. Їй дуже подобаються його кучері. І очі.

Аслан зараз в Анкарі. У величезному бізнес центрі. Нарада вже закінчилась, дві зустрічі поспіль також. Нарешті всі розійшлися. Він спокійно зібрав речі і на хвилину замислився. В голові гуло. Важкий, насичений день проявився болем у м’язах і плутаниною думок. Не можна їхати додому. Шлях надто далекий. Навіть, якщо виїхати негайно, раніше півночі не дістатись. До того ж він так не любить їздити вночі, на фарах. Вагався не довго. Зателефонував до готелю, розташованому в сусідньому кварталі від офісу партнерів, замовив кімнату. Ще п'ятнадцять хвилин і теплий душ. Потім ліжко і такий довгоочікуваний сон. Ні, спочатку зателефонувати їй. Чи хоча б повідомлення відправити.

Ліфт зупинився на сьомому і тихенько дзенькнув. Двері відчинились, всередину зайшла Ділек. Він аж смикнувся. Одразу її впізнав. І трохи у стіну не влип. Ті самі брови і очі, але погляд інший. Холодний. Така ж фігурка і зріст, тільки зовсім інший стиль одягу. Той же колір волосся. Тільки не відома довжина, схована під елегантною зачіскою. Вона стояла поруч, зосереджено дивилась кудись у простір, його не помічала. Чи не впізнала? А може тільки зробила вигляд? Ні, точно не впізнала! Стояла собі спокійно, чекаючи на нульовий.

Колись давно, коли йому було шістнадцять, а їй чотирнадцять, батьки вирішили, що поєднають долі підлітків. Він знав її майже з дитинства. Деякий час товаришували, тільки близькими друзями ніколи не були. Ходили в одну державну школу, гуртом з іншими дітьми катались на велосипедах, грали на подвір’ї. Зростали пліч-о-пліч. І не збирались одружуватись. Та хіба можна заперечувати рідним? У їхньому місті на таке ніхто б не наважився, тому підлітки покірно чекали. На слушний час і на вирок батьків.  

Йшли роки. Ділек закінчила старшу школу і могла виходити заміж. Вона чудово готувала, вміла шити, вишивати та в'язати. Могла доглянути за дітьми, оскільки мала трьох молодших сестер та брата. Навчалась непогано, от тільки вступати до інституту не збиралась. Батьки мали тверде переконання, що найстаршій донці то ні до чого, і важливіше вдало вийти заміж.

Нареченого їй довелось чекати. Він вступив до університету і переїхав жити до гуртожитку. Вона, якщо чесно, заміж не хотіла, та все одно сумувала через те, що дата весілля постійно відклалася. А тепер взагалі на невизначений строк. Сором який. Подруги постійно висміювали її за це.

Аслан навчався на тренера. Непогано грав у футбол, займався баскетболом, дуже популярним у ті роки, та взагалі був спортивно розвиненим. Заощаджень взагалі не мав, тож на весілля збирали батьки. Щоб влаштувати гідну церемонію, не вистачало кількох тисяч доларів. І щоб не зганьбити себе перед сусідами, з заручинами теж не поспішали.

Хлопець мав гарну репутацію, міцне здоров’я, свою кімнату у хаті батьків. Навчатись відправляли усією вулицею. З музикою, частуванням. Жінки напекли бьореків, вгощали всіх кавунами і колою. Всі родичі сподівались, що він отримає диплом, буде гарним фахівцем, колись і на машину заробить.

Тільки Аслан учитися не хотів. Проводив багато часу з друзями. Ходив до клубів. А під час навчання на третьому курсі зустрів Іру. Познайомились вони на дискотеці, куди парубок час від часу навідувався разом з однолітками. Хлопці пили раки, танцювали, гиготіли з простецьких жартів, добре відпочивали. Звісно, батьки не знали, що він відвідує такі заклади, інакше б давно забрали сина до дому.  

Однієї щасливої ночі, двері прочинились, і до зали увійшла принцеса. Тобто, справжня красуня. Гарні, повні ніжки, довге русяве волосся, червона помада та декольте, що не прикривало принади. Хлопці аж дар мови втратили. І всі, як один, затамували подих. Поруч з дівчиною була друга. Але, як водиться, вона була не такою симпатичною. Шатенка у невиразному сірому одязі взагалі не привернула увагу. Наче була тінню, а не живою жінкою.

Майже до четвертої ранку Аслан робив все, щоб чарівна іноземка його помітила. Посміхався, пригощав напоями, танцював так, аби інші хлопці та дівчата не затуляли його перед нею. Іра сміялася, пила коктейлі, опускала очі, коли він зупиняв свій погляд на її грудях. Коли дівчата попросили рахунок, галантний кавалер заплатив за них (хоча й мусив взяти у борг у найкращого друга) і запропонував супроводжувати додому.

Три місяці побачень і Аслан зрозумів, що одружуватися з Ділек він не хоче. Ірі 24, вона закінчила інститут і працює в офісі маминого чоловіка. До Туреччини потрапила за сімейними обставинами, коли їй було одинадцять. Мама вдруге вийшла заміж і забрала доньку з собою. Так вона і опинилась на сході. Пішла до місцевої школи, поступово вивчила мову, познайомилась з однолітками. Вона така сучасна, красива, стильна й розумна! Водить машину, знає англійську. Дівчина – мрія!

Спочатку Іру все дратувало і їй зовсім тут не подобалось. Вона відчувала дикі ревнощі, не хотіла спілкуватись з маминим чоловіком, вжахалася від думки, що мама може знову народити. Тільки з часом призвичаїлась, потоваришувала з дівчатами. А потім вивчила мову, зацікавилась модою, сучасною музикою, та й почала жити нормальним життям.

Хлопець у червоному одразу їй сподобався. Він був першим, кого вона побачила у напівтемряві клубу, і першим, хто зацікавив її з першого погляду. Незаміжня, приваблива і впевнена у собі Ірен Ханим, як її називали співробітники офісу, вже третій рік працювала задля кар’єри. Знала собі ціну, розуміла цікавість оточуючих і завжди нехтувала запрошеннями. Молоді, веселі, але бідові турецькі парубки її не приваблювали. Вона збиралась вийти заміж за адвоката, власника ресторану або мережі магазинів. Краще було б знайти володаря готельного бізнесу. Тільки у реальності то були чоловіки віку її вітчима, а такі кандидатури дівчина не розглядала.