Перезавантаження

Він приніс їй пакунок з цукровими кубиками бурякового кольору.

–  Це чай «Ziya dede». Він з перцем та прянощами. Випий. Потім будеш сама собі робити. Два шматочки у чашку. Залити кропом. 

–  Дякую, – відкашлюючись, пробурмотіла вона, і в голові задзвонили дзвони, а тупий біль пронизав потилицю. – Оууу… – заскиглила.

Він помітив гримасу. Ніжно торкнувся щоки і пообіцяв, що все буде добре. Побажав швидкого одужання та й пішов. Вона заплющила очі і провалилась у чорну, лепку безодню тривожного сну.

Наступного дня, і того, що був за ним, він відвідував її двічі на день. Приносив теплу їжу, якісь ліки. Перевіряв температуру. Піклувався, наче за дитиною доглядав. А їй тридцять шість. І вони ледве знайомі. Прилетіла вона кілька місяців тому. Хотіла влаштуватись працювати. Доки займалась бюрократичною тяганиною з документами, пішла до невеличкої крамниці. Заробити хоч щось. Нехай і нелегально.

Він – брат власника магазину. Час від часу навідувався. Не пихатий, ні. Інколи привозив якісь папери. Кілька разів забирав товар. На відміну від боса, не ходив по магазину з серйозним виглядом, склавши руки позаду, не коментував кожну дію, не сварився. Взагалі-то, вони й не спілкувались ніколи. Тільки стандартні «Доброго дня», «До побачення» від нього і чула. Тільки був між ними зв'язок зовсім іншого рівня. Якийсь космічний. Чи енергетичний. Хто знає, як це називається. Він постійно затримував на ній погляд і вона навіть потилицею відчувала, як уважно її розглядає.

Минуло днів двадцять. І наче все добре йшло. Аж тут вона захворіла. Мабуть, під кондиціонером протягнуло. Температура підскочила, голова паморочилась так, що з ліжка не підвестись. Хитало, як на кораблі у шторм. На зміну не вийшла.

Декілька разів хтось дзвонив у двері, а вона навіть крикнути не змогла. На біду і напарниця, в якої тимчасово оселилась, десь поїхала у свій вихідний. От вона лежала. Одна однісінька. То непритомніла, то виринала із забуття. Скільки лихоманило, не знала. Втратила відлік часу. Аж тут він. Подумала, примарилося. Але він ходив по кімнаті, щось запитував. Поміряв температуру. Вилаявся. Дав ліки. І пішов. Потім приніс якісь дивні цукрові кубики. Від концентрації перцю їй очі на лоба вилазили, але чай допоміг. Їй справді стало легше.

З офіційним працевлаштуванням не склалось. Довелось лишитись у крамничці. Якийсь час навіть не погано все йшло. Працювала і далі без документів. Заробляла трохи. На життя вистачало, та й дещо відкладала. Мала кому відсилати. Доки були канікули, залишила у тітки двох дітей. Старшокласників, а все ж без догляду не кинеш. Так і тягнула ту лямку, аж до вересня. От тільки осіння перевірка принесла невтішні новини. Депортація або штраф. Ох і наревілась! Щоб розрахуватись, взяла гроші у нього в борг. Більше не було до кого звертатись. Дав. Без жодних гарантій. Всередині тоді вперше щось йойкнуло. Такі вчинки не щодня трапляються. Людина з великої літери.

Сплачувала штраф в аеропорту, перед рейсом. До останнього сподівалась, що вмовить працівників зменшити суму. Якби ж то! Як летіла додому – не пам’ятає. З важким серцем, почуттям провини і сльозами в очах. Доросла жінка. Хотіла заробити на життя, а повернулась з боргом і ганебною історією. Як соромно!


Час поза Туреччиною летів як скажений. Шукаючи краще місце, вона тричі змінювала місце роботи. Працювала касиром, наймалась до величезного офісного центру прибиральницею, чергувала у дитячому садочку. З фінансової точки зору все було кепсько. Вже й забула, що має диплом про вищу освіту. Бралася за будь-яку роботу. Щоб дітей годувати, борг віддавати.

Навесні сталося диво. Доля посміхнулася у химерний спосіб. Випадково, у автобусі, познайомилась з особливою жінкою. Дізналась, що вона доула. Це наче фея для вагітних. Взагалі-то вона медик за освітою. Тільки у пологовому не працює, освоїла новий фах. Так Віра дізналась, що за кордоном породіллі мають право на супровід. І окрім чоловіка чи бабусь жінка може покликати фахівця з такою дивною назвою професії. Ось і в нас почали практикувати.

Їй дуже сподобалась ідея. Сама була психологом за освітою, тільки давно не працювала за фахом. Неприбуткова професія. Тільки одиниці самореалізовуються. І то, тепер вони коучі, ментори… хто завгодно, тільки не психологи. Аж тут така альтернатива. Можна допомагати людям і ще отримувати за це пристойні гроші. З тих пір і стала відкладати, аби віддати борг своєму захисникові.

Про нього вона не забувала. Ні на мить. Була вдячна, що вилікував. З теплом згадувала, що повірив, підтримав. Дуже була вдячна йому за все, тому із задоволенням підтримувала зв'язок. Звичайно, часто не спілкувались. Їй було соромно. Та й тему грошей намагалась обходити. Частіше говорили про життя, погоду, новини, цікаві випадки у їхніх містах. Тобто говорили про різне, оминаючи тему грошей, як сапери. Він помітно хвилювався за неї, цікавився подробицями життя, допомагав слушними порадами, все частіше розповідав про себе. І врешті не витримав – прилетів. Сказав, що часом перевірене кохання міцне і непохитне, тому доля неодмінно подарує їм можливість бути разом. Як у воду дивився!

Ось так вдруге вони зустрілись у Львові. За півтора роки після Туреччини. Вона зустрічала його прямо в залі очікування пасажирів. З нестерпним хвилюванням і сльозами на очах. Скучила. Та й було про що поговорити.

Він затримався на тиждень. Познайомився з її дітьми, відвідав своїх у місті (вона з подивом дізналась, що у всіх містах України повно турків). Багато запитував про тутешнє життя, про закони, можливості. Вона розповіла, що знайшла себе у новому для країни напрямку. Відтепер вона практикує повивання. Він мало що розумів, але слухав. Усміхався, цілував їй руки, коли вона емоційно пояснювала особливості цієї унікальної практики для жінок.