За щастям двічі через океан

Я сиджу на підвіконні гуртожитку. В руці тліє цигарка. Дивлюсь на зорі. Звідси вони здаються недосяжними, але від студентів факультету астрології я знаю, що до Юпітера 770 мільйонів кілометрів, а до Місяця можна долетіти приблизно за три доби. Було б цікаво підрахувати, як далеко від Харкова Багами.
У шухляді мого стола лежить роздруківка квитків. Я збираюсь на відпочинок. І це буде особлива подорож. Я далеко від дому. Дуже! Навчаюсь і живу у США. Дуже сумую за рідними. Тільки вперше на канікулах не полечу додому. Маю інші плани.  

До Америки я потрапила випадково. Дізналась про програму обміну і подала заяву як студентка університету. На позитивний результат взагалі-то не розраховувала, бо родина зайвих коштів не мала. Та коли мою кандидатуру затвердили, вирішила скористатись шансом. Програма покривала усі витрати, варто було тільки добре навчатись. Вирішено – зроблено! Більшість дисциплін мені обіцяли зарахувати, тому це була справді класна можливість отримати досвід, не гаючи час.

Вивчаю міжнародну економіку. При цьому працюю у місцевій бібліотеці. Тут так можна. Майже всі студенти працюють. По чотири години щодоби. Це допомагає корегувати бюджет і жити в кращих умовах. Останній екзамен я здала ще вчора. Сьогодні весь день була вільна. Збиралась, очікуючи на мандрівку. Пакувала речі, косметику, потрібні дрібнички. Там, у місці призначення, на мене чекатиме чоловік. Досить дивна історія нашого знайомства мене трохи хвилює. І я в сотий раз замислююсь над тим, якою буде зустріч. Чи зможемо ми співіснувати у одному просторі? І чи варто було знімати один готельний номер на двох.

Історія наших специфічних стосунків почалась давно. Під час навчання у Харкові я полетіла на зимові свята до Єгипту. Разом з подругами. Хотіли розвіятись, подивитись на коралові рифи й кольорових рибок, полежати біля басейну у пристойному готелі. Ми гарно проводили час, не шкодували грошей на екскурсії, їздили до міста. Якогось вечора, на одній із прогулянок, познайомились з іноземцями. Я була певна, що симпатичний чоловік, який залицявся до моєї подруги – італієць. Він мав чудову засмагу, гарні білі зуби та ідеальну посмішку. Вільно розмовляв англійською і майстерно нас смішив. Після знайомства ми бачились ще тричі, але мимохіть. Вони або йшли на побачення, або повертались до готелю, коли він її проводжав.

Певно, я б ніколи і не згадала про тих хлопців, якби не випадок. Минуло десь три роки, коли хтось незнайомий підписав одну з моїх світлин на сторінці соціальної мережі. То було фото моєї кицьки, за якою я сумувала, бо тоді вже навчалась у Вермонті. Виявилось, це «італієць з Єгипту» і він теж любить тварин. Має трьох котів та собак. Ось так, за відсутності будь-якої пристойної причини і почалось наше спілкування.

Як я сміялася, коли дізналась, що він не італієць! Це ж треба було так помилитись. Думала, відрізняю людей за зовнішністю. Де там! Він народився і виріс у Туреччині, тому був смаглявим. А навчався і стажувався за кордоном, тож вільно говорив англійською.

Місяць не минув, як я почала сумувати без його коментарів та уваги. Чекала на нові повідомлення і дзвінки. Вираховувала години, щоб уторопати різницю в часі. Вивчила декілька слів турецькою і почала дивитись відео про  культуру його батьківщини.

Одного понеділка викладачі нарешті повідомили новий розклад на семестр і я підрахувала, що буду вільною десь десять днів поспіль. З того дня ми почали шуткувати на тему зустрічі. Спочатку це були просто мрії. Ми підколювали одне одного запитаннями на кшталт: «То де зустрічаємось?», «Що ти будеш на сніданок?», «В якому готелі зупинимось?». Насправді, всі ці розмови не мали нічого спільного з реальністю. Він жив у Стамбулі. Я у Вермонті, на півночі Штатів. Відстань між країнами чимала, а про ціни на квитки й думати моторошно.

Так ми фантазували, жартуючи, десь тиждень. Потім він щось підрахував, з кимось порадився і повідомив мені, що працівникам авіакомпанії квитки продають зі значними знижками. Це означало, що він може прилетіти туди, куди мені зручно. Недовго думаючи, я назвала Багами. Чи то чари відомих на весь світ островів спрацювали, чи жіночі амбіції, чи просто дитячі фантазії пригадалися… Місце було визначено! Ми почали шукати готель.

Я добре пам’ятала Мурата. Приємну усмішку, виразні очі, красиву засмагу тіла. Тепер, коли ми спілкувались у мережі, я побачила десятки його фотографій з друзями і без, в родинному колі та навіть зі співробітниками. Ми досить часто спілкувались, надсилали одне одному невеличкі відео. Тим не менш, я страшенно хвилювалась перед зустріччю. Всередині все стислося. Болів живіт і паморочилася голова. Наче перед іспитом.

–  Привіт. Це тобі! – чоловік у сірому простягнув мені квіти та розцілував у обидві щоки.

–  Дякую. Дуже гарні! – не второпавши, де він їх взяв у терміналі, я притисла квіти до грудей і завмерла, перебираючи в уяві слушні запитання. – Як долетів?

–  Не питай. Це так нудно, і так довго… Але яка нагорода! Ти тут!!! Ти прилетіла! І ти така гарна! Я до останнього не вірив, що ми зустрінемось. Не вірив, що ти чекатимеш!  

Не розраховуючи на відповідь, Мурат взяв мою руку у свої і дуже ніжно поцілував... Другою я міцно тримала квіти. Геть розгубившись, промимрила щось у відповідь. Він не слухав. Підхопив мою валізу, і невимушено, наче ми знайомі сто років, повів мене до виходу.

Дорогою узгодили план дій. Він зупинив таксі й, продовжуючи розповідати про переваги відпочинку в обраному готелі, дав необхідні вказівки водієві. Підкорена активністю і харизмою кавалера, я насолоджувалась кожною хвилиною. Як дитина заглядала йому то в очі, то в рота, і все ще не вірила, що ми це зробили. Справді зустрілись, не дивлячись на неймовірну відстань. Знайшли час і можливість. Їдемо разом у авто!