Кавова гуща

Вона сиділа на металевому стільчику у аеропорту Анталії та чекала на подругу. Її літак мав приземлитись ще три години тому, але затримувався через погодні умови. І звідки той шторм влітку взявся?  Добре, хоч інтернет є. А здавалось, так добре все розрахували. Ілона мала прилетіти одразу за нею.  Різниця між рейсами була не більше години. Десь на паркінгу на них вже чекав заброньований автомобіль. Дівчата давно планували спільний відпочинок, от тільки чіткий план кар’єри не дозволяв вирватись. Обидві жили роботою і далекоглядними планами на майбутнє. Тільки у різних містах. Але дружили з дитинства, постійно підтримували зв'язок, тому й відпочивати домовились разом.

Ганна вірила у професійне вигорання і у необхідність перезавантаження, тож давно вмовляла Ілону полетіти до моря. Спочатку збирались на Кіпр. Потім хотіли до Іспанії. Коли у обох з’явилась шпаринка у графіках, квитки були тільки до Туреччини. Що поробиш! Майже не засмутившись, не розгубились і, щоб отримати гарні враження та цікавий досвід, відмовились від туристичного пакету й просто придбали квитки. А вже з аеропорту мали вирушити у невеличку подорож вздовж південного узбережжя. Кінцевою зупинкою запланували триденний відпочинок на відомому аланійському пляжі Клеопатри.

П’ять годин затримки і довгоочікувана зустріч відбулась. Добре, що Ганна час не марнувала і вже заповнила всі необхідні документи та сплатила за машину. Дівчата прямо з терміналу побігли до авто і одразу вирушили до міста, вечеряти. Шкода, що довелось тут і переночувати. Негода не дозволила вирушити у подорож тієї ж доби.

Маршрут був суперський. Все обміркували до дрібниць. Рано вранці заїхали до відомого анатолійського водоспаду та прогулялись набережною. Потім помчали до Перге, а звідти до Манавгату. Там теж великий, дуже гарний водоспад. У Сіде пройшлись набережною, поїли у кафе біля невеличкого порту, а потім відвідали руїни. Вже понад вечір роздивились амфітеатр і, щоб вранці вирушити до каньйону, на ночівлю залишились у місті.

Каньйон Тази відрізняється від типових ущелин. Це просто неймовірне місце з особливою енергетикою і фантастично високими скелями. Добиратись туди теж важко. Їхати можна тільки за мапою, бо дорога йде лісом, у горах, де напрямок навіть спитати нема в кого. Підійти до ущелини так, щоб побачити гірську річку, можна лише в одному місці. І від дороги до нього треба добрий кілометр йти пішки. Спочатку пагорбами й галявиною, потім стежкою крізь лісок.

Ділянка для огляду невеличка. Але який там краєвид! І моторошно, і дух захоплює від краси! Кажуть, фотографи на світанку возять сюди моделей. Хто зна! Дівчата були тут перед обідом і майже нікого не зустріли. Добру годину фотографувались на схилах, обираючи найкращі ракурси та пози. Потім стомилися і вирішили їхати далі. Хоча добровільно піти з того місця, де ти відчуваєш себе у американському кіно (настільки глибоко і далеко простираються скелясті гори каньйону), було важко. От зовсім не очікуєш побачити таку красу у Туреччині, навіть на перевалі.

Спускатись було важко. На всипаній дрібним камінням дорозі машину постійно заносило. Доводилось їхати дуже повільно, особливо на поворотах. А коли розминались з поодинокими автівками, боялись звалитись у кювет. Врешті дісталися нормальної дороги, а за нею і траси на Аланію. Аж тут, халепа. Машина почала штурхатись і шипіти. Ганна злякалась і зупинилась. А завести вже не змогли. Зламалася. На асфальті під капотом з’явилась виразна чорна пляма. Тоненькою цівкою витікали останні краплі мастила. Добре, хоч не в лісі.

Перенервували страшенно. Але що поробиш. Певно каміння пробило. Чи може шкрябнули де. Перелякані поломкою, аналізувати нічого не могли, тому просто зателефонували у службу підтримки і спробували пояснити проблему. Добре, що роумінг підключили.

Чоловік ламаною англійською запевнив, що записав необхідну інформацію і допомога приїде. Наказав чекати. Пригнічені дівчата поставили попереджуючий знак метрів за десять до машини і всілися з боку відбійника. Як на зло – жодного населеного пункту поруч. Жодної заправки у полі зору. Взагалі нічого. Траса, відбійник, поля по обидва боки від дороги. І машини. Повно машин, що швидко пролітають повз. Правда, декілька біля них зупинились. Поцікавились, чи потрібна допомога. Тільки добросердечні чоловіки не розуміли іноземок, не розмовляли англійською і навіть, що найкумедніше, не розбирались у техніці. Кожен із них уважно роздивлявся договір оренди, після чого пропонував дзвонити за вказаним телефоном. Мовою жестів дівчата пояснювали, що вже телефонували і на цьому бесіда закінчувалась. Лицарі повертались до своїх залізних коней, бажаючи успіху чарівним принцесам, і швидко зникали з поля зору.

За годину очікування на представників компанії або на евакуатор, у мандрівниць закінчилась вода. Так банально. У машині було лише дві напівпорожніх пляшки, та й ті стандартні, маленькі, по 0,33 л. У іншій ситуації цей факт нікого б не бентежив, але влітку на півдні Туреччини відігравав важливу роль. Спрага мучила неабияка, бо сиділи у машині з відкритими дверцятами, і після кожної проїжджаючої машини їх обдавало гарячим повітрям. Залізяка розігрілась на сонці, дерев поруч не було, і дуже швидко вони себе відчули на пательні. При повній відсутності вітру під прямими променями сонця було дуже гаряче. За прогнозом мало бути +38˚С у тіні, але що робилось на розігрітому асфальті посеред відкритого простору, важко було уявити. Саме так, у сучасній цивілізованій країні, а зовсім не у пустелі, просто посеред однієї з найважливіших дорожніх артерій країни, питна вода стала надзвичайно дорогоцінним ресурсом.

Час тік повільно. Волосся липло до обличчя, а одяг до спини і стегон. Вони сиділи у затінку від даху, відчинивши дверцята у бік поля. Дихати ставало важче. Певно, янголи зглянулися над ними, бо поруч знов зупинився співчуваючий водій, і жваво поцікавився обставинами справи. Дівчата в унісон попросили води. Парубок не зрозумів, трохи від’їхав, зупинився і повернувся пішки. Ганна та Ілона знову попросили води. Англійською і жестами. Хлопець відповів і вони невимовно зраділи можливості розібратись у ситуації. Зафер, так звали рятівника, віддав всю воду, що мав, і запропонував допомогу. Спочатку заглянув під капот, потім спробував завести авто, після чого розчаровано процокав язиком і щось пробурмотів турецькою. З дозволу дівчат зателефонував орендодавцю, щось йому пояснив. Врешті запропонував подругам поїхати до найближчої заправки і випити там прохолодних напоїв. Чи кави. Турецька кава ж найсмачніша у світі!