Незнайомець з будинку номер вісім

Я вірю в те, що кожне місто має своє серце й особливі біоритми. Люблю гуляти крихітними, тихими вулицями віддалених районів і центральними, найстарішими провулками. Вони дуже різні, іноді вузькі, часом дивно звивисті, але завжди складаються у єдине ціле, наче пазл. Мені здається, що темпоритм мешканців впливає на загальне враження від міста. Та чи може воно бути об’єктивним? Хіба можна осягнути всі вулиці, парки, площі й перехрестя у єдину мить? Чи можна відчути пульс міста, не перебуваючи одночасно у кожному, найвіддаленішому його куточку?

Якщо вийти о шостій ранку до прибудинкового парку, радше зустрінеш песиків зі своїми сонними супроводжуючими, сполоханих пташок і котів, аніж багато людей. Більшість працюючих мешканців великого міста о цій порі тільки просинаються по оселях та готуються до справ. А люди похилого віку хоча й встають вдосвіта, на вулицю просто так не виходять. Якщо ж знайомитись з містом через центральний майдан понад вечір, складеться враження, що потрапив у вулик. Всі голосно розмовляють, кудись поспішають, всюди рух і метушня. Крім того, попід парканами обов’язково співатимуть, гратимуть на музичних інструментах, продаватимуть квіти та дріб’язок. У деяких місцях фоновим шумом додаватимуться голоси продавчинь та водіїв. Місто живе і дихає на повні груди. Його кров пульсує, розганяючи по павутинню судин-вулиць активних мешканців.

Після десятої ранку у парках і на дитячих майданчиках повно матусь з малечею, а після закінчення робочого дня можна зустріти веселі компанії молодих людей і дівчат. Деякі з них поспішають на тренування, інші у гості. Хтось готується до побачення, хтось повільно йде додому, а хтось лише мріє про відпочинок. Я люблю спостерігати за людьми. Підмічати настрій, погляд. Мене цікавлять найменші нюанси. Деталі одягу, рухи, особливості зовнішності. Шкода, у величезному натовпі важко стежити за певною людиною, граючись у детектива. О от на зупинках або у транспорті дуже зручно. Коли ми нічим не зайняті, просто чекаємо і про щось розмірковуємо, спадає пелена напускного образу і відкривається світові справжня душа. Це ті моменти, на які я полюю.

За майбутнім чоловіком я спостерігала декілька тижнів. Він гуляв з крихітним песиком, а я все дивувалась, чому це маленьке, кудлате диво ніколи не вигулює власниця. Як тільки він відходив на безпечну для спостереження відстань, я, не ховаючись, роздивлялась його статуру, одяг, милувалась жестами, рухами. Цей образ високого, широкоплечого чоловіка з цуценям, розміру капця, був таким зворушливим, що я аж подих затамовувала.

Про те, що він мешкає на сусідній вулиці, дізналась випадково. Ще за добу ми знов зустрілись неподалік від парку, на перехресті, і я побачила, що чоловік пішов до будинку номер вісім.

Господар песика надавав перевагу джинсам і трохи завеликим светрам блакитного кольору. Мав автомобіль, бо часом тримав у руці ключі, виблискуючий годинник, дбав про взуття і час від часу годував пташок. В уяві я домальовувала дружину і роботу в офісі. Думала, він вигулює цуценя, бо жінка вагітна або у декреті з немовлям. Не буває ж так, щоб одинокий чоловік завів собі таку пародію на собаку. Он, у нашій будівлі, у другому під’їзді теж є одинак. Так у нього королівський дог. Там все зрозуміло. Хоча, між нами, обидва чоловіка виглядають кумедно. Бо у цього, з будинку номер вісім, собачка дуже манюнька і поводок ледь помітний, наче він на нитці її тягне, а сам високий, статний. Сусід, навпаки, маленького росту, нижчий за мене, а собака йому по груди. От би вони вранці в один час виходили, то був би цирк.

Я люблю рано вставати. Дивитись на схід сонця, відчувати перші промені на обличчі. Зазвичай виходжу з дому о п’ятій, гуляю по кварталу, відпочиваю десь у затінку дерев, слухаю пташок та перші звуки міста, що прокидається від важкого, тривожного сну. Спочатку навкруги тихо і лише інколи розливається перехрестями доріг шум від автівок та сміттєвозів. Люди ліниві, сонні. Дехто з тих, хто щодня прогулюється, займається спортом або виходить з тваринками, вітаються з іншими. Зі мною теж вітаються троє. Посміхаються у відповідь на ледь помітний кивок, всі решта не реагують. Чисте, свіже повітря надихає. Хочеться милуватися небом, затриматись і насолоджуватись миттю. Але час плине. І поки вуличні собаки не гавкотять на перших перехожих, а птахи вже збирають щедро розсипані зерна, я повертаюсь додому, аби зібратись, поснідати і потрапити до клініки на 8:30. 

Нетипова зовнішність незнайомця, його чуйне ставлення до маленького створіння, одразу привернули мою увагу. В нашому кварталі не дуже багато іноземців, ще менше тих, хто встає вдосвіта, і жодного чоловіка з йоркширським тер’єром.

Познайомились ми випадково. Він вертався з роботи, а я чекала на подругу і тупцювала під дощем біля її під’їзду. Парасолька захищала лише голову, а всі інші частини тіла давно змокли. По рукавах плаща швидко стікали цівки води, у туфлях неприємно чавкало, а ноги були задрипані по самі коліна. Виглядала я паскудно.

Коли погляди раптово зустрілись, ми привітались. Він запитав, чи може допомогти. Я пригнічено відповіла, що чекаю знайому, але буду рада, якщо він дозволить мені зайти до під’їзду. Як справжній джентльмен, він одразу запропонував для прихистку свою оселю.

– Ми ж з вами знайомі! Це ви щоранку годуєте голубів і гуляєте парком?

– Я. А ви у цей час вигулюєте йорчика. До речі, він у вас дуже милий. Чи це вона?

– Парубок. Арчі. Можу вас познайомити.

– Дякую, іншим разом. Мабуть вас вже чекають рідні. Не відволікатиму.

– Ми з Арчі не маємо тут близьких. Я взагалі-то з Туреччини. З міста Адана. Може чули про таке? А собаку мені дали знайомі – полетіли на відпочинок і просили доглянути за малим.

– Яка ви чуйна і добра людина! – вигукнула і, отямившись, додала, – Дуже рада знайомству! Мілана.