Двічі за життя

Рівно двадцять два роки тому була субота. О десятій ранку до невеличкої міської бібліотеки зайшла дівчина у смугастій кофтинці. Вона тихенько присіла на стільчик у прямокутній кімнатці де проходила зустріч поетів. Такий собі провінційний поетичний гурток. Серед авторів був симпатичний парубок з довгим волоссям. Він мав зовнішність актора, що може грати піратів чи гітаристів, натомість любив грати у теніс, багато читав сучасних авторів, захоплювався театральним мистецтвом. Того дня він провів дівчину у смугастій кофтині додому. І з тієї суботи вона стала невід’ємною частиною його життя, його янголом охоронцем, його вчителем і музою.

Щастя тривало п'ятнадцять років! Це три по п’ять. Але вони не міряли той період п’ятирічками, насолоджувались досягненнями і подарунками долі, мужньо терпіли невдачі й крокували рука об руку до більш-менш зрозумілого майбутнього.

А потім щось сталося. І він покотився у зловонну яму невдач. Туди, де був лише алкоголь, сморід та цигарки. Туди не навідувались музи та нормальні люди. Туди навіть лікарі заходити не хотіли.

Він втратив роботу, нормальних друзів. Перестав писати. Не навідувався більше до театрів. Міг заблукати. Втрачав увагу і здоровий глузд. Вона вмовляла. Жаліла. Сварила. Погрожувала. Виганяла. Каялася. Прощала. Відмивала, відгодовувала. Плекала надію, що врятує. А він знову пив, виносив з хати дорогоцінні речі, продавав її прикраси, парфуми.

Майже два роки вона тримала коханого на крихкому краю прірви. Відчайдушно чіплялась за будь-які можливості, вислуховувала найабсурдніші поради. Возила до лікарів. Показувала фото цілителькам. Вмовляла поїхати до ченців. Тендітні вогники надії жевріли навіть тоді, коли у нього відмовила печінка. Але не втримала. Не змогла. Поховала чоловіка так і не збагнувши, як рятувати.

Її агонія тривала ще три тижні. Бо кохала. І якась частка її душі померла разом з ним. Існувала. Просиналась, працювала, засинала. Щодня щось робила, кудись ходила, з кимось зустрічалась, про щось домовлялась. Чи пам’ятає вона щось про той період? Ні!

Вони були разом майже половину її життя. А тепер від нього лишились самі рукописи, пляшки й… борги. Саме вони зненацька стусонули Тетяну. Точніше ті, хто про них згадав. Довелось воскреснути і жити далі.  Довелось віддавати.  

Минули пожухлі осінні місяці, крижані зимові, вологі весняні, доки вона таки повернулась до нормального ритму життя. Як налякана черепаха, почала потроху висувати голівку зі свого будинку-панциря, цікавитись навколишнім світом. Розправила плечі, знову стала одягати сукні, часом навіть чепурилася. А коли вирішила завести цуцика, подруги зрозуміли, що пора підключати важку артилерію. І запросили її на відпочинок до Туреччини. Бо усім відомо, що терапія морем і компліментами – найкраща.

Тендітна, руда, інтелігентна Тетяна не могла не подобатись. Її вишукані манери, сповнені жіночої грації рухи, красива посмішка та свіжий, наче дитячий, рум’янець привертали увагу оточуючих. За декілька днів серед двох змін не залишилось жодного працівника, що не задивлявся на цю жінку. Вона носила гарні, довгі сукні й масивні намиста. Робила високу зачіску або одягала капелюхи з величезними полями. У такому образі була подібна до жінки у синьому, зображеної у саду Сент Кло з картини Ренуара.

Обираючи серед місцевих турів найбільш захопливі, дівчата зацікавились білосніжними ваннами Памуккалє та прогулянкою на яхті. Море ж завжди приваблює необмеженим простором і красою. Тільки виявилось, що до омріяної ванни Клеопатри їхати більше шести годин, а яхта швартується прямо біля пірсу готелю. Витрачати дорогоцінний день відпочинку на сидіння у автобусі ніхто не схотів, тому обрали море. Щоб мінімізувати витрати, довелось домовлятись з парою англійців. На п’ятьох, тобто, разом з подругами Тетяни, сума була більш менш прийнятною.

Сонячні промені щедро гріли палубу, хвилі обережно гойдали човен, а думки то відлітали, то повертались, розбавлені уривками фраз англійців. Пів дня у морі промайнули майже блискавично, але окрім задоволення та естетичної насолоди подарували нові знайомства. Непогана англійська Тані дозволила спілкуватись з британцями і про погоду, і про готель, і про політику. Немолода, але активна пара бувала тут і раніше. Вони вже трохи подорожували південним узбережжям і непогано знали місцевість. Врешті домовились разом прогулятися містом. Так народилась теплі, дружні відносини, що закріпились спільною вечерею та грою у дартс.

Коли наступного дня Джеремі та Діана зустріли у місті свого друга Себастіана, зустріч здалася випадковою. І Тетяна не здогадалась про змову. Завжди щира і відверта, вона повірила про збіг обставин і без зайвої сором’язливості спілкувалась з новим знайомим. Повне ім’я чоловіка було значно довшим, на кшталт імені відомого музиканта Брайана Пітера Джорджа Сент-Джона Бептіста де ля Салль Ено, але вона не змогла його запам’ятати. Спочатку думала, він теж британець. Виявилось, Себастіан німець турецького походження. Його рідні переїхали до Німеччини на початку шістдесятих, під час великомасштабної імміграції турецьких робітників до північної Європи. Напевно всі знають, що зумовили це велике переселення зростання безробіття та велика потреба у робітниках. І за десять років цей вимушений переїзд закінчився для багатьох возз’єднанням сімей. В результаті у вісімдесяті кількість турків у Німеччині зросла десь вдвічі, і відтоді батьки Себастіана ніколи не повертались на рідну землю. А він повернувся. Відкрив тут філіал власного бізнесу й відтак живе у трьох країнах. Власної сім’ї не має, тому вільно подорожує, захоплено займається розвитком власного діла, приділяє час спорту і багато читає. Саме згадка про захоплення книгами привернула увагу Тані і вона зненацька стала уважніше придивлятись до нового знайомого.