Сомельє. І дощ

Майже всю ніч я слухаю дощ. Безцільно. Прислухаюсь до ритмічного звуку падаючих крапель, розмірковую під їх шурхотіння. Біля мого вікна росте липа. Її листя зараз соковите, гарне. Вона дає величезну тінь вдень та прихисток пташкам в ніч. Час від часу монотонний звук порушує знайомий стукіт та рівномірне тудух-тудух, тудух-тудух. Я живу біля колії, але наша гілка не центральна, тому потяги тут з’являються не часто. Ця ранкова електричка нагадала мені про подорожі. Про те, як багато я мандрувала у минулому житті. Їздила до Індії, відпочивала на Мальдівах, фотографувала альпійських корівок, милувалась в’єтнамськими свинками, ночувала на 104 поверсі готелю у Гонконзі, була у Канаді та пройшла шлях Святого Якова, той самий Ель Каміно де Сантьяго. Я вже не пам’ятаю всі населені пункти, що мені довелось побачити, та й усіх людей, яких довелось зустріти, але напевно знаю одне – я мала пролетіти, проїхати та пройти всі ті шляхи, аби отримати дещо більше, ніж приємні спогади гарних краєвидів. Мої мандри змінили мене та мою долю. У Леоні я зустріла Сема.

Чудова англійська та цілком європейська зовнішність не дали збагнути, звідки мій новий знайомий. Лише під вечір, після п’яти годин пішої прогулянки та реєстрації на ночівлю, я випадково дізналась, що він з Туреччини. І його справжнє ім’я Сельджук.

Сем народився у типовій, небагатій родині. Тато працював у шахті, мама виховувала дітей, бо Аллах послав їм двох синів та двох донечок. Старший, тобто мій знайомий, змалку опікувався молодшими дітьми, а коли прийшов час вирушити до армії, втік до США. Так, турки теж хитрують, щоб не марнувати кілька років життя військовою службою. Знайомі вчасно підказали Сему, що на іншому континенті можна знайти високооплачувану роботу і дали контакти людини, що могла у борг оплатити переліт та допомогти влаштуватись. Зрозуміло, що благодійністю та особа не займалась, тож повертати довелось вдвічі більше.

Спочатку Сем (таке ім’я він вигадав сам, бо воно значно спрощувало процедуру знайомства з місцевими), працював прибиральником. Потім стояв на касі у невеличкій крамниці. Коли опанував англійську до нормального розмовного рівня, пішов працювати на круїзний лайнер. Там їх повно. І завжди потрібні робітники. Це на кораблі він познайомився з чоловіком, що відкрив йому світ вин. І там дізнався, що існує така професія – сомельє.

Щоб піти на омріяні курси економив на всьому. Бо навчатись потрібно було у Іспанії, а туди ще долетіти треба. Він розповідав мені про свій життєвий шлях без ноток смутку, наче все це трапилось не з ним, а з кіногероєм. Згадував цікаві моменти, кумедні ситуації. Розказав, як ділив кімнату з різними іноземцями. Як півтора роки збирав гроші і врешті назбирав – перелетів через океан вдруге. Тільки вирушив не додому, а у пошуках кращого життя.

Я познайомилась з Семом у Леоні. Тоді йому було 33. Він мав гарний заробіток, квартиру у Стамбулі та невеличке помешкання у США. Це він дав гроші на весілля молодшої сестри, надіслав значну суму на купівлю квартири середній. Це він платив за навчання брата і допомагав батькам. Жив переважно у Штатах, раз на рік прилітав до Туреччини у відпустку. Того року вирішив не їхати до рідних, і замість звичної подорожі обрав непередбачуваний шлях.

Я безсоромно розпитувала його про рідних та про релігію. А він відповідав, як на сповіді. Може йому вперше довелось переповідати комусь все своє життя? І самому було цікаво подивитись ніби з відстані, чужими очима...

Мене шокувало, що він піклується про всю родину, але досі не має власної. Дізналась, що на відміну від родичів, Сем має особливе ставлення до релігії. Шанобливе, але дещо відсторонене. Він немало знав про католиків, християн, буддистів, поважав та розумів релігію батька, але не міг визначатись щодо власних переконань. Може тому й зацікавився шляхом Святого Сантьяго, бо мав отримати відповіді на дуже складні, особисті запитання.

З жінками у Сема стосунки не клеїлись. Він давно не цікавився триденними романами, але й до серйозних намірів не дозрів. Не хотів мати дітей, боявся брати відповідальність ще за одну людину. Здається, розумів, що з роками дедалі більше опікуватиметься власними батьками, і що, врешті решт, йому просто бракуватиме часу на дружину та дітей. Тож так і жив: омріяною роботою, частими відрядженнями. І певно любив тільки лози безмежних виноградників, різні сорти ягід та вишукані вина минулих років.

Ми спілкувались вісім діб. Це уривок шляху з моменту знайомства і до закінчення мандрівки. Потім у кожного були свої справи у місті. У наплічниках лежали квитки додому, які ми не наважилися повернути. Сем полетів до Америки. Я до Запоріжжя.

Минуло два літа, доки в нас визріла потреба жити разом. Спочатку іноді листувались. Потім стали спілкуватись у скайпі. Разів п’ять зустрічались у Європі, бо Сем на певний час оселився у Іспанії. І поступово зблизились настільки, що короткострокових обіймів було замало.

Розмови до ранку, розповіді про вина, цікаві історії про його дитинство, кіноперегляди, прогулянки містом – мені не вистачало всього цього вже на другий день перебування вдома. І я знову планувала наступну поїздку. І телефонувала. Писала повідомлення. Часом навіть листи. А він знову відповідав, що скучив, але нічого не пропонував. 

Я чекала. В моїй голові щодня сварилися десятки моїх «Я», а я не знала, якими чарами змусити його зробити мені пропозицію. І чи треба його до того підштовхувати? Може він не соромиться і не боїться, а просто не кохає? Чи не впевнений у моїх почуттях? Чи справді заблокував собі усі шляхи до щасливого майбутнього? Чи пишається своїм холостяцьким життям? Я мала сотні питань і таку ж купу відповідей. Тільки виникали вони у нелогічній послідовності і десь там, в уяві, швидко розчинялись серед нових запитань.