Коли сонце вгрузає в землю

Початок був найбанальнішим у світі. Та й не давав жодних сподівань на розвиток подій. Він знайшов її у соціальній мережі. Серед неосяжної купи модельних фото красивих жінок, гарнюніх пухнастих котиків та мультиплікаційних героїнь. Чомусь жінки полюбляють розміщувати малюночки на аватарках.

З першого ж погляду йому сподобались її блакитні очі й тендітна фігурка. А ще він звернув увагу на витончені, тоненькі пальці рук. Потім зазирнув у профіль. Погортав. Подивився фотографії. Почитав декілька дописів. Подумки назвав її «колібрі» – за маленький зріст, яскравий одяг і красу.

Наступного дня він роздратовано промотував стрічку, бо забув записати ім’я незнайомки. Щось на «О»… Довго копирсався, доки зрозумів, як працюють записи і де можна переглянути історію. Зачинився з телефоном у кімнаті, щоб ніхто не помітив його хвилювання. І знайшов! Трохи помилувався фотографіями. Поставив декілька вподобань, але написати не наважився.

Слідкувати за її сторінкою стало звичкою. І якось непомітно ранки перетворились на час очікування й перевірки, чи не з’явились нові світлини. Так і роздивлявся, доки не наважився надіслати повідомлення. О, то була чорна година. Разів сорок писав привітання, які стирав. Знову друкував. І знову видаляв. Серед тих недолугих шедеврів були банальні фрази, на кшталт: «Привіт. Гарного дня!», «Мої вітання, красуня. Як справи?», «Привіт, Олено. Ти така гарна! Може познайомимося?», «Вражений твоєю красою!». Вона не відповіла. Але він не здався. Віртуальні букети, кумедні малюнки, фото звіряток і філософські вирази – у його арсеналі з’явились усі відомі засоби приваблення жінок. Він вітався з нею вранці і бажав приємних снів понад вечір, уявляючи, як вона посміхається. Але зворотних повідомлень не отримував.

Чи то вроджена настирність допомогла привернути увагу, чи воля випадку, але у квітні нарешті прийшло повідомлення. І вже ніхто не згадає, з яких слів почалось листування, але тієї ж ночі вони розмовляли до світанку. І обом було цікаво. І кожен не спав, аби не переривати приємну бесіду.

Кілометри. Тисячі кілометрів поміж ними спочатку здавались примарою. Потім проявились на мапі. Пізніше стали конкретною перепоною. Потрібно було летіти. А він працював у сімейному бізнесі і вирватись до своєї колібрі не міг.

Розмови, розмови, розмови. Вони листувались, телефонували, все частіше вмикали відео зв’язок. Говорили про подорожі, про друзів, про книжки і нові фільми, про гастрономічні уподобання і про улюблених тварин. Уникали розмов про сім’ю та політику. Часом мовчали. Сміялися. Сперечалися про погоду. Але літо промайнуло і осінь почала дратувати дощем та вітром, грязюкою і пожовклим листям. Вона зневірилась. А він обіцяв подарувати їй зорі, називав своєю душею і день за днем збирався у подорож, наче планував летіти навколо світу. Вона страждала, рідше відповідала, читала безглузді жіночі романи і щовечора робила собі какао у прозорій склянці.

Прийшла зима. Запорошила міста, села і дороги. Заколисала піснею вітрів, закутала у снігову ковдру. І замерзлі від її крижаного подиху люди почали швидше пересуватись містом, стали довше залишатись у теплі будинків і намагались рідше виходити на двір. Вона теж куталась, одягала теплу шапку і обережно, аби не послизнутись, чимчикувала до зупинки. Дні були одноманітні, вологі, сіро-білі і дуже холодні. Допоки він не придбав квиток – і реальне знайомство з віртуальним залицяльником нарешті відбулось.

Зустрітись домовились 27 лютого, о п’ятій. У центрі, біля метро. Вона не наважилась примчати до аеропорту, бо все, що знала про цього чоловіка могло вмить виявитись брехнею. А ще відчула, що реальне побачення приваблює й лякає. Ми ж бо ідеалізуємо людей. А особлива атмосфера їхнього спілкування і такого собі романтичного інтернет-роману настільки віддаляла її від реальності, що голова йшла обертом. І вона почала  хвилюватись, що справжні, тьмяні кольори урбаністичного міста спаскудять ідеальну, світлу картину виплеканих взаємовідносин. Таких гарних, приємних, майже ідеальних!

Він прилетів до України вперше. Все було чужим, дивним, якимось сірим і засміченим. Хвилювався. Постійно озирався. Долоні пітніли, мозок не фокусувався. Було важко орієнтуватись. І мерзли руки та щоки. Вона вперше йшла на побачення з іноземцем, і в голові панував хаос. Думки плутались, сперечаючись між собою. Стереотипи відлякували, а мамині настанови та підказки подруг народжували різноманітні кіношні сцени знайомств. Серце калатало як скажене. Вийшла з вагону метро, потупцювала на платформі, пішла до ескалатору. Двічі підправила зачіску. Нові чоботи пасували до вбрання, але трохи муляли. Зважилась. Пішла. Швидко прослизнула через скляні двері і роззираючись, зупинилась. Неподалік стояв парубок у величезному пуховику. Його шию, щоки та вуха затуляв великий, припорошений снігом, темний шарф, святково виблискуючий у променях вечірнього сонця. «Певно мій», –  подумала. «Підготувався до суворої української зими». Вгадала. Худорлявий, високий, закутаний – він нагадав їй дитинство. Ті холодні, справжні зими, дерев’яні санчата, теплі кольорові шапки з помпонами, шарфи і капюшони, в’язані рукавички. І захотілось обійняти та відігріти цього незграбного прибульця, що ковзав на місці, збентежено роззираючись навколо.

Зайшли до кафе. Неподалік від метро Арсенальна. Спілкувались, як і раніше, англійською. Виявилось, говорити тет-а-тет значно важче, ніж за відео-зв’язком. Чомусь стало соромно за вимову та брак слів.