3

Далеко вони не пішли.

У кінці проходу, біля нижньої сходинки, під ліхтарем стояв чоловік із картонкою локшини в руці. Коли хлопчисько порівнявся з ним, той, не дивлячись, узяв його за комір. Однією рукою, без жодного зусилля, і хлопчисько завис навшпиньках.

Двоє старших зупинилися так різко, що один наступив другому на п'яти. Біля локшинної ятки старий шенець так і завмер із черпаком над казаном, а сусід перестав перевертати рибу на вугіллі.

А чоловік навіть картонку з локшиною не відставив. Глянув на хлопця згори вниз.

— Хасане, — спокійно сказав він. — На моєму прольоті?

— Та ми ж не знали, що ти тут…

— Ніж.

Хасан витяг ножа й сам, обережно, руків'ям уперед, поклав йому в нагрудну кишеню сорочки. Чоловік глянув поверх його голови в тінь, і один зі старших мовчки підійшов, поставив мою сумку йому під ноги й задкуючи відступив.

— Тепер вибачся.

— Та я ж чемно! Я ж «будь ласка» сказав!

— Вибачся.

Хасан шморгнув носом і повернувся до мене.

— Вибач, сестро. — І вже через плече, ображено: — Там однак саме сміття було.

Чоловік відпустив комір, і за мить у проході не лишилося ні Хасана, ні старших. Шенець опустив черпак у казан, і риба знову зашкварчала.

Руки в мене досі тремтіли. Я сховала їх за спину.

Чоловік підняв мою сумку й підійшов до мене.

Високий, широкоплечий, у темній сорочці, мокрій від спеки, у старих полотняних штанях і сандалях на босу ногу. Давно не стрижене темне волосся, щетина, тонкий білий шрам на вилиці. Звичайний портовий чоловік із картонкою дешевої локшини, якби не постава. Таку поставу я бачила тільки на материку, і тільки в лордів.

Він став так близько, що мені довелося задерти голову. Від нього пахло кардамоном і гарячою локшиною з імбиром, і я раптом відчула, що не спала добу, що сорочка на мені мокра наскрізь і що вже валюсь з ніг від втоми.

А він втиснув мені в руки свою локшину, перекинув сумку мені через голову й поправив ремінь навхрест через груди, так, що забрати її тепер можна було хіба разом зі мною. На мить його пальці торкнулися моєї талії крізь мокру сорочку, і він забрав свою вечерю назад.

Останній чоловік, який мені щось поправляв, був шкільний фізрук, і то щ лайкою бо я тоді розбила носа через розвʼязані шнурки.

— Дякую.

Він не пішов. Стояв, їв і дивився на мене.

Мовчати під цим поглядом було незручно, тож я сказала перше, що спало на думку:

— Ви сказали «на моєму прольоті». Цей проліт ваш?

— Мій.

— Гарний проліт, — похвалила я. — Чистий.

Він подивився на риб'ячі голови й лушпиння в мене під ногами. Потім знову на мене.

— Відносно...угу.— поправилася я.

Він доніс до рота ще локшини й нарешті сказав:

— Телефон краще сховай.

Я сховала телефон у кишеню.

Рукав у нього сповз до ліктя, і на лівому передпліччі я побачила червоний знак: коло, перекреслене навхрест.

Печатка вигнанця. За дрібниці з материка не висилають.

Він помітив, куди я дивлюся. Рукав не поправив, тільки глянув на мене ще раз.

— Ласкаво просимо в Бахрам.

І тут мене прорвало.

— Ласкаво?! Я дванадцять годин їхала в автобусі, де не відчиняються вікна! Поруч зі мною їхав клунок, який розмовляє! Мене щойно пограбували з ножем, на «будь ласка»! У мене нема зв'язку, нема адреси, нема де спати, зараз третя ночі, а ви мені — ласкаво просимо!

Шенець біля казана слухав, забувши про черпак. Сусід із рибою теж. Чоловік дочекався, поки я переведу подих, і спитав:

— Усе?

— Усе.

І пішов до сходів.

Я вже відкрила рота, щоб гукнути йому вслід і спитати, де тут можна по-людськи переночувати.

— Лавка біля автостанції, — кинув він, не обертаючись. — Там тепло, і Хасан там не працює.

Я закрила рота.

— Оресте! — гукнув йому навздогін старий шенець, і пів ряду озирнулося. — За минулий тиждень коли віддаси ?

— У четвер.

— Ти й минулого четверга казав «у четвер»!

— І хіба збрехав? Сьогодні ж не четвер.

Шенець махнув рукою й засміявся. А я стояла й дивилася, як він неквапом підіймається сходами в червоне світло ліхтарів.

Орест.