2

Я вийшла, і спека вдарила в обличчя, вогка, важка, і за пів хвилини сорочка прилипла до спини, а джинси до ніг.

Пахло всім одразу. Смаженим часником, паленим цукром, гасом, рибою, а знизу, від моря, ще й дохлими медузами. З кожного провулка гриміло своє — десь бубон, десь сигнал мопеда, десь хтось співав так фальшиво й так натхненно, що йому підтягувала вся вулиця, а з ресторанчика над сходами вибухав регіт, і на балконах навпроти теж починали реготати.

Від автобуса я так і не відійшла. Очі не встигали за вухами, вуха за носом, а ніс здався ще на медузах.

Повідомлення від Кронвель на екрані телефону так і не відкрилося, а там, де мали бути поділки зв'язку, не було нічого. І тільки тепер до мене по-справжньому дійшло, що адреса кімнати, в якій мені належало прожити два тижні, була в цьому повідомленні, а саме повідомлення застрягло десь у повітрі.

Я натиснула на нього, потім ще раз, вимкнула й увімкнула телефон, хоча прекрасно знала, що це не допоможе, і воно не допомогло. Друга ночі, чуже місто, в якому я не знала жодної вулиці й жодної людини, і єдине, що відділяло мене від ночівлі на лавці автостанції, крутилося на екрані й нікуди не поспішало.

Мені стало страшно, по-справжньому, до холодних пальців, і на кілька секунд Бахрам з усіма його ліхтарями кудись подівся.

Тоді я вдихнула, видихнула й сказала собі те, що казала завжди: з десяти років я обходилася без чужої допомоги, обійдуся й цю ніч. Тут не ловить, отже, ловить деінде, і треба тільки знайти це деінде.

Від автостанції вниз вели тільки сходи, і я пішла ними шукати зв'язок.

Сходи вивели мене до моря, і далі ряди стояли просто на воді — помости на палях, човни, які насправді були крамницями, чайні на поплавках. У прохід виносили низенькі столики, з кальянних тягнуло яблучним димом, у шеньських вітринах висіли смажені качки, лаковані так, що в них можна було поправити помаду, а з-за ширми клацали кісточки маджонгу, і хтось лаявся такими словами, яких я не знала жодною мовою, але зрозуміла всіма. Чайханник у вишитій жилетці ніс на одній таці двадцять склянок-тюльпанів і примудрявся ще й підморгувати. Біля сусідньої ятки хтось, кому в стільці довелося випиляти дірку під хвіст, пив чай, елегантно відставивши мізинець.

Я йшла між рядами з телефоном над головою й дивилася не на качок і не на хвости, а на поділки зв'язку. Поділок не було. Мене штовхали й обходили, комусь я наступила на ногу, хтось наступив на ногу мені, і кожен, хто траплявся назустріч, щось пропонував, кликав і тягнув за рукав.

— Сестро! Сестро, стій! — гукнули так, що я зупинилася раніше, ніж зрозуміла, що це мені.

Чоловік у засмальцьованому фартусі, широкий у плечах, з борідкою, пофарбованою хною, вже вийшов з-за тандиру й тримав переді мною на папірці гарячу самсу.

— Куди ти біжиш, золото моє, куди? Там не дешевше, там мій брат, а мій брат пече самсу з того, що я вчора викинув! Ти подивись на неї, — обернувся він до сусіда, що смажив рибу, — щойно з автобуса, бліда, худа, а вже біжить повз мене! Скуштуй. Не купуй, просто скуштуй. Бо скажеш потім своїй мамі, що в Бахрамі тебе ніхто не пригостив, і мені буде соромно перед твоєю мамою, перед моєю мамою й перед усім морем!

— Перед морем йому соромно, — буркнув сусід над рибою. — А переді мною не соромно, що він у мене людей з-під носа забирає?

— Мовчи, Давиде, в чужу торгівлю не лізь!

Відмовити людині, якій буде соромно перед морем, я не змогла. Самса виявилася з бараниною, пекучою від перцю, і з'їла я її до останньої крихти.

— Дуже смачно, дякую, — сказала я й рушила далі, знову піднявши телефон.

— Дякую! — трагічно повторив торговець мені в спину. — Вона каже «дякую»! Давиде, ти чув? Пробує, а не купує! Моя покійна мама такого б не пережила!

— Твоя мама жива й пече самсу на третьому проліті, — нагадав Давид.

— Тому й не пережила б!

Під виноградною лозою сивий вусань у чорній чохі наливав трьом матросам із глиняного глечика й проголошував тост, який, судячи з облич матросів, почався ще до заходу сонця. Побачивши мене, вусань урвав себе на півслові, підвівся й підняв ріг так урочисто, що матроси теж повставали.

— Друзі! Ми п'ємо за кораблі, за вітер і за жінок, які нас чекають. Але небо послало нам гостю! А гостя в домі — це… — він на мить задумався, — це гостя! За гостю! Щоб у Бахрамі її ніхто не обдурив. Крім мене!

Матроси дружно випили й сіли, а вусань налив знову й, здається, почав тост спочатку.

Далі прохід перекрив натовп. Посередині дебелий архуз у тюрбані й сухенький шенець сперечалися через три срібняки, а навколо стояли глядачі з чаєм і насінням, і обійти їх не було ніякої змоги.

— Три! — гримів архуз, тицяючи шенцеві пальцем у груди. — Три срібняки, і ні мідяка менше! Я за ці гроші вчора двічі ходив до порту, а порт у Бахрамі внизу, а я нагорі!

— Два, — спокійно відповідав шенець, не підводячи очей від рахівниці. — Бо ходив ти двічі, а приніс один раз.

— Бо вдруге не було що нести!

— Тоді за що третій?

Глядачі схвально загули. Хтось передав архузові насіння, хтось шенцеві чай, а я стояла, затиснута між чужими ліктями, і дивилася на екран. Коліщатко крутилося.

Хвилини за дві шенець махнув рукою. Архуз плюнув собі під ноги. Вони вдарили по руках і пішли разом пити чай. Глядачі розчаровано розійшлися.

Була вже, мабуть, третя. Ноги гули, і лавка на автостанції з кожною хвилиною ставала дедалі реальнішою.

Біля чайної на воді жінка з руками по лікоть у срібних браслетах наливала м'ятний чай, піднімаючи чайник мало не над головою, і жодна крапля не пролітала повз склянку. Помітила, як я вкотре піднімаю телефон до неба, й поманила пальцем.

— Іди-но сюди, ластівко. Іди, не бійся, я не кусаюся, я тільки чай наливаю. Ти чия будеш?

— Своя, — відповіла я.

Браслети задзеленчали від її сміху так, що обернулися за сусідніми столиками.

— Фатімо! Фатімо, ти чула? Своя вона! — Жінка витерла очі краєм фартуха. — Налий їй за мій рахунок. Налий, налий, і медяник поклади, бо своя в нас до ранку не доживе, то хоч чаю нап'ється по-людськи.