1

Наші дні

Залізниця з материка закінчувалася в курному прикордонному містечку, звідки до Бахраму ходив тільки один автобус на добу. Вирушав він о другій дня, і вже о другій п'ятнадцять мені стало зрозуміло, що ці дванадцять годин будуть найдовшими в моєму житті.

Кондиціонер не працював. Вікна не відчинялися, крім одного, в самому кінці салону, де розташувалася шеньська родина з трьома дітьми, двома бабусями й плетеним кошиком, з якого раз у раз вибирався рак, і тоді обидві бабусі кидалися його ловити. Переді мною, пригнувшись, щоб не зачепити рогами стелю, сидів здоровенний чоловік, від мішка якого на весь салон тягнуло сушеною рибою. Позаду хтось дивився на телефоні серіал без навушників, і за перші три години я дізналася, хто там кого зрадив, хто від кого чекає дитину і що Адріан насправді не помер.

А на сусіднє зі мною сидіння огрядна жінка в чоловічому піджаку поверх квітчастої сукні, нічого не питаючи, поставила клунок. Великий, круглий, старанно загорнутий у покривало з півнями й туго перев'язаний мотузкою. Жінка блиснула на мене трьома золотими зубами, сказала «Не годувати», сіла через прохід і за п'ять хвилин уже хропла.

Кого або що не годувати, вона не уточнила. Клунок не ворушився, не пахнув і не подавав голосу, і між раками, рибою й Адріаном я про нього скоро забула.

На п'ятій годині дороги, якраз коли Адріан повернувся до дружини, з клунка позіхнули.

Довго, з підвиванням і причмокуванням, цілком навіть по-людськи. Потім усередині щось завовтузилося, шов між двома півнями розійшовся, і зі щілини на мене подивилося жовте сердите око.

— Ну? — вимогливо поцікавилися з клунка.

Око дивилося так, що я на мить засумнівалася, чи не винна цьому клунку грошей.

— Добрий вечір, — обережно привіталася я.

— Для кого як, — буркнули зі щілини. Око зникло, щілина розширилася, у ній з'явилося руде скуйовджене хутро й край металевого пруття, і хтось усередині довго й прискіпливо оглядав свою клітку. А тоді жовте око знову повернулося до мене. — Слухай, а куди ми їдемо? Тільки чесно. Бо останнє, що я пам'ятаю, — миска молока, дуже смачного, і жінка, підозріло люб'язна.

— У Бахрам, — сказала я й глянула через прохід.

Жінка в піджаку хропла так, що в неї на грудях підстрибувала пляшечка з молоком.

Жовте око ковзнуло на пляшечку, потім на піджак, потім на золоті зуби й звузилося до щілинки.

— Ах ти ж зараза, — дуже лагідно сказали з клунка, і мені стало трохи шкода жінку в піджаку. — Ну добре. Ну гаразд. Хай везе. Ми ще з нею поговоримо.

Щілинка знову стала оком, і з клунка заговорили вже зовсім іншим, діловим тоном:

— З нею ясно. А ти хто така й що в тебе в сумці? Я питаю не з цікавості, у мене живіт до спини прилип. Сухарик? Печиво? Бутерброд, який ти не встигла доїсти? Мені все підійде.

Свій бутерброд я з'їла ще на автостанції.

— Мені сказали вас не годувати.

— Мене не годувати?! — розсердилося руде створіння з клунка. — А тебе хто годуватиме?

— Сама себе годую.

Зі щілини висунувся чорний мокрий ніс, шумно втягнув повітря з мого боку, і мені винесли вердикт:

— Воно й видно. Автостанцією пахнеш і кавою з автомата. А вдома тебе хто чекає?

Я промовчала.

Ніс принюхався ще раз, довше, і сховався.

Через прохід хропіння обірвалося на півноті. Жінка в піджаку розплющила очі, перехилилася до клунка, смикнула мотузку, помітила розпоротий шов і вилаялася крізь золоті зуби так, що шеньські бабусі затулили дітям вуха. Тоді подивилася на мене. Повільно, від кедів до коси, і я притисла сумку ліктем.

— Не годувати! — нагадала вона. — І не слухати, що вона буде патякати. Вона ще те брехло. Поняла?!

— Брехло-брехло, — охоче погодилися зі щілини, і там блиснули зуби. Усі, скільки їх було.

Жінка дістала з кишені піджака зморщений персик і просунула у щілину. Персик вихопили так, що вона ледве встигла відсмикнути пальці, і зачавкали. Голосно, з гарчанням, не зводячи з неї жовтого ока.

— Жери, жери, — буркнула жінка й відкинулася на своє сидіння.

За хвилину через прохід знову захропіли. Зі щілини вилетіла персикова кісточка й влучила жінці просто в плече, а жовте око повернулося до мене. Зуби у щілині кудись поділися.

— Ніколи не довіряй незнайомцям, — сказали пошепки. — І незнайомкам також.

І кудлата лапа затулила щілину зсередини.

***

За вікном давно стемніло, Адріан устиг ще раз померти, а вже за північ, на підйомі до перевалу, з'явився зв'язок. Телефон завібрував раз, другий, а потім уже без перерви, і на екран посипалося все, що назбиралося за дорогу.

Кая, 14:20: «Ти вже сіла? Сфотографуй автобус, я хочу знати, в чому тебе везуть».

Кая, 15:05: «Автобус ти так і не сфотографувала. Отже, він страшний».

Кая, 17:40: «Ти поїла? Тільки не кажи, що бутерброд з автостанції».

Кая, 19:12: «Кронвель дзвонила МЕНІ. О сьомій ранку. Спитала, чи ти не передумала, а коли я сказала, що ти вже в дорозі, сказала "чудово" й поклала трубку. Юстино, вона сказала "чудово". Я за всі роки не чула від неї жодного "чудово". Що ти їй підписала?»

Кая, 21:30: «Малий питає, чи привезе хрещена йому артефакт. Я сказала, що в нас і так повна хата всього. Він надувся й напустив диму на всю кухню. Привези йому щось цікаве з Бахрама».

Кая, 23:58: «Я не сплю. Напиши, як доїдеш. Хоч слово. Хоч крапку».

Останнім, без тексту, висіло «Професорка Кронвель надсилає вам…», і під ним крутилося коліщатко.

«Їду, — написала я. — Поїла. Автобус не фотографувала, бо поруч сидить клунок, який мене обнюхав і визнав непридатною до їжі. Ні, я не пила. Кронвель я нічого не підписувала, і її "чудово" мене теж лякає. Артефакт не обіцяю».

Відповідь прилетіла за секунду: «ЯКИЙ КЛУНОК?!» — і зв'язок зник.

Автобус перевалив через гори, і водій, що мовчав усю дорогу, раптом знайшов мене очима в дзеркалі.

— Дівчино, ви в Бахрам уперше? Та видно, що вперше. Тоді слухайте сюди. Сумку носіть спереду. Гроші розкладіть по трьох кишенях. Телефон на людях не діставайте. А як хтось на базарі скаже, що у вас на спині пляма, не обертайтеся, нема там ніякої плями!