Розділ 1

Кажуть, якщо турбує нав'язлива думка, її слід записати та відпустити у вільне плавання. Тоді думка може повернутися, але вже іншою, збагаченою емоціями читача.
Я довго вагався, і ще й досі вагаюся, чи варто записувати те, що я задумав, надто тема заїжджена й скандальна, може не відповідати суспільному запиту, бути не на тему і взагалі, коли ця історія діставалась мені як інтерв'ю, мій співрозмовник навіть не думав, що волею випадку опинився поруч з людиною, яка може бути трішки письменником, публіцистом, або навіть поетом, не по факту, а по суті. Оскар Уайльд колись казав: в той момент, коли художник помічає те, чого хочуть інші люди, і намагається надавати попит, він перестає бути художником.
Я знову беру до рук пензлик. Знову сідаю перед мольбертом. Пробачте за чорно-білий стиль. Сподіваюсь у ваших серцях він стане кольоровим, адже насправді він таким і є — кольору веселки, і навіть більше, значно більше. Салют.
Та подія сталася не так давно, я тоді якраз збирався порибалити. Порибалити хотілося з човна. Початок червня, зняті всі нерестові заборони, звична для рибалок літньо-осіння безбар'єрність, називається лови де хочеш і як хочеш, вважай тільки на розмір, не бери з собою понад три кілограми, а краще взагалі нічого не бери, краще відпускай свій улов, кайфуй, лови сонячні промені й свіжі ранки, вдихай світанковий туман, що падає росою на траву, їж консерви, головне не рибні, пий гарячу каву з полуничним смаком, головне не думай, ні про що не думай, оскільки на рибалці не думають, тут живуть, причому кожною клітиною.
Щільний графік роботи й сімейні обставини не дають мені змоги вибиратися на рибалку так часто, як би мені того хотілося. Тому, коли моє авто виїжджало за межі повсякденних доріг, по маршруту Тернопіль Івачів, я почувався щасливим. Коли все тільки починається, коли уява, та вічна мандрівниця у часі, малює в голові картини майбутніх класних моментів, відчуття знайоме усім рибалкам, та і не тільки рибалкам, кожна людина, що виривається за межі свого звичного простору, вибирається по своїй волі, позитивно налаштована, на початку відпустки скажімо, коли десь там, за горизонтом, спека і море, наприклад, розуміє, про що я говорю.
На вулиці сіріло. Типовий недільний ранок, дороги пусті, хоч бери і танцюй вальс, автівка почувалася просто чудово, тому за тридцять хвилин я вже був на місці. Велике озеро вкривали дрібні брижі. Люблю івачівську водойму. Тут як в акваріумі, видно все, що відбувається під водою, а відбувається там багато всього цікавого. Розчарування прийшло відразу як тільки я виліз з автівки — на пристані турбази «Лісова» залишився лише єдиний човен, і то в ньому стояв чужий наплічник, що означало тільки одне — сьогодні я буду ловити з берега. Настрій потух, я дістав з багажника вудочку, закрив автівку і, втупившись в землю, повільно побрів в сторону дерев'яних місточків, з надією, що хоч один буде вільний.
Раптом на мене наскочив чоловік і ледь не збив мене з ніг.
Чоловік перепросив, у світлі ранкового сонця риси його лиця здавалися геть дитячими, хоча сивина, що пробиралась з під кепки, говорила протилежне. Вочевидь, це власник наплічника, подумав я, щасливець, якому дістався останній човен. Вибачення я прийняв, сказав, що буває, що всі ми рибалки трохи неуважні, надто коли поспішаємо і вже зібрався йти до намічених містків, як з-за спини почулося:
— Зачекайте, ви хотіли цей човен?
— Так, хотів, але не встиг, як бачите. — З іронічною усмішкою відповів я.
— Послухайте, — чоловік вийшов з човна, — сідайте зі мною, місця тут багато, можна порибалити разом.
Я задумався: з тобою, кажеш, та ні, не дуже хочеться комусь заважати чи створювати конкуренцію, але ідея була непоганою, враховуючи моє бажання порибалити з човна. Та все ж я відмовив:
— Дякую, не думаю, що нам вдвох буде зручно. Ми навіть не знайомі.
Чоловік підійшов ближче. Брюнет. Високий на зріст, спортивної тілобудови. Триденна густа щетина і сивина, що павутиною впліталась у чорні кучері на висках. Вигляд дещо стомлений, погляд меланхолійно-серйозний, але з дитячою наївністю, її не прибереш, ні часом, ні обставинами.
— В тім то і річ, що не знайомі, мені конче необхідно поговорити, питання дуже делікатне, особисте і навіть душевне, а з ким, як не з незнайомцем можна поговорити про таке? Розумієте?
Його очі стали вологими. Він підняв праву руку, стиснув їі в кулак і вдарив себе в груди: Вона ось тут, розумієте, ось тут. В такт з глухими ударами блиснула на пальці обручка, наче зірка, білим золотом, чи далека планета, але точно не Марс, бо він близький і світиться червоним світлом.
Знову в моїй голові почався внутрішній діалог. Дивний ти, чоловіче, хто вона? Виразка? Пухлина? Може глисти тебе замучили чи горілка? Точно! Вчора ж була субота, мабуть, перебрав, посварився з жінкою чи з коханкою, мабуть, таки з останньою, бо вона завжди ближче до душі, раз кажеш що справа душевна. А може ти військовий і хочеш розповісти мені все те, що не можна говорити навіть найближчим? Та я і так знаю, може геть не так, як ти, проте в усіх нас зараз щось живе у грудях, схоже на камінь, бо перебувати в умовах перманентного стресу ой як нелегко, тим паче стільки часу, часу без видимого кінця.
— Чим я можу вам допомогти? – Запитав я, але вже вголос.
— Вислухайте мене, хочете, я вам заплачу скільки скажете, яка у вас зарплата?
– Ось грошей точно не потрібно, залиште їх собі, всі ми люди, я розумію, як хочеться іноді поговорити з кимось випадковим, в самого не раз виникало таке бажання, можливо саме для цього створені групи знайомств в мережі, але люди перетворили їх на онлайн-борделі, тому всі вербальні теми там зводиться до одного й того ж.
В мого співрозмовника просвітліли очі.
— Борделі, кажете, мабуть, це не так вже й погано...То що, ви сідаєте зі мною в човен?
Я, нічого не відповівши, зайняв своє місце на лавці веслувальника. Люблю веслувати. Це добре тренує м'язи спини.
— Ось і добре, – сказав мій компаньйон і всівся навпроти. Човен гойднуло. Я відчепив швартовий ланцюг і силою відштовхнувся від берега. Весла ритмічно плескотали по воді. Я відчув приємну напругу в спині.
Чоловік заговорив перший:
– А ви знаєте, що в водоймі, де водиться щука, карасі ростуть дуже швидко і виростають ну дуже великими? І навпаки, там, де живуть одні лише карасі, вони зостаються дрібними, навіть бувши столітніми?
— Знаю, в першому випадку діє інстинкт самозбереження, в другому випадку закон збереження енергії.
— Ви фізик?
— Ні, я кухар. Шашличник.
— А чи знаєте ви ще таке, що правило щуки та карася поширюється на жінок?
— Що ви маєте на увазі?
— Конкуренцію, і всі ті зміни, котрі з нею пов'язані.
Вода під човном потемніла, ми якраз пропливали над старим річищем. Зграйка краснопірок прудко рухалась між стеблами роголиста, граючи на сонці бронзою луски. Я так і думав, розмова, вочевидь, буде про жінок. Знав, же він, кого покликати в човен. Черговий трикутник, або, не дай боже, і цілий квадрат.
Мілководні водойми мають одну чудову особливість: підводно-надводні рослини, такі як осока, очерет, лілії, серед рибаків просто лапухи, так, я не помилився, саме через "а". Так от, оце все різнотрав'я проростає прямо по плесу великими й малими островами. Іноді, під дією вітрів, ці острови відриваються від дна і стають плавучими. Проте їхня чудовість полягає точно не в плавучості, а в можливості сховатися. Такий собі ліс посеред озера. Тут і риба харчується і від вітру сховатися можна і від сторонніх очей.
В одному з таких водяних "лісів" ми заякорилися.
Я витягнув з наплічника термос з кавою, бо раз вже ми опинилися з людиною в одному човні, найперше слід познайомитися і горнятко гарячої кави тут буде гарним початком. Я подав руку першим:
— Саша.
— Віталік, можна Віто.
— А чому Віто?
— Бачив "Мерседес" на березі?
— Так, стояв якийсь бус білий, це твій?
— Мій.
— Тоді можеш називати мене Мороз, тільки це прізвище, машину з такою назвою ще не вигадали, хоча було б непогано, довелось би купити.
Ми по черзі надпили каву з кришки мого термоса. Вершково-полуничний смак. Віднедавна п'ю тільки її. Запаси вже закінчуються, а де взяти свіжу пачку – не знаю. Так вже сталося.
Закинули вудочки. Віто дивився на поплавок і його очі скляніли, як це буває в небіжчиків, або людей, які заспано втикають в одну точку, абсолютно не розуміючи на що дивляться, оскільки їхній мозок переварює певну абстракцію, що ніяк не втілиться в форму чи думку.
Поплавок Віталіка затанцював першим.
⠀
— Віталь, в тебе клює, – легкий поштовх в плече вивів Віто з трансу.
Через секунду перша краснопірка застрибала по вологому дереву плоскодонки.
⠀
— Сань, ти будеш брати рибу?
⠀
— Краснопірку не буду, мені потрібен тільки лин. А ти що, теж не береш?
⠀
— Я б взяв, засушив. Вона любить тараньку, але це вже без потреби. — Чоловік, наче сережку, витягнув гачок з риб'ячої губи і кинув шоковану краснопірку назад у воду.
— Хто вона? Слухай, в тебе хтось помер? Що за меланхолія, чи в тебе бодун?
Віто глянув на мене прямим поглядом. Його зіниці розширились і темно-зелені райдуги очей зробились майже чорними, глибокими, здавалося, що їм властива своя антигравітація, або навпаки — гравітація, хотілось закрити їх долонею і не дивитися, аби не потрапити під дію гіпнозу. Я вперше бачив такі очі.
— Не помер, а от я, здається, так.
— Що ти мелеш? Який же ти мертвий, ти щойно рибу випустив. В тебе що депресія?
— Саня, ти дивився Гарі Поттера.
— Ну, дивився.
— Там були такі істоти, дементори, знаєш?
— Знаю, витягували з людини душу.
— Ну ось.
— Послухай, я тобі не дівчинка якась, не треба косити під мутного тіпа, давай вже прямо розповідай, що в тебе сталося, а про дементорів будеш комусь іншому казати, ти ж наче не гімняр вже, скільки тобі?
— Приблизно, як і тобі. Давай не будемо про вік, в даній ситуації він абсолютно не має значення.
— Добре, нехай буде так. Розповідай.
Віто, потягнувся до борта, підняв вудочку, змінив наживку, знову закинув в маленьке віконечко серед очерету і запитав:
— Саша, ти одружений?
— Так.
— І як твої стосунки, все добре ?
— Хмм, цікаве запитання. Так, добре, як і в усіх, всяке буває, але загалом все тримається купи.
— Як у всіх кажеш, а звідки ти знаєш, як у всіх?
— Це типова відповідь, я ж не на прийомі у сімейного психолога і не хочу вдаватися в деталі.
— А я б хотів. Мені цікаво, чи зберегли ви з дружиною відчуття, коли у вас все тільки починалося?
️
— Ми разом вже 15 років, я не те щоб відчуття не зберіг, я навіть мало що пам'ятаю з тих часів. Але натомість прийшли інші відчуття. Це ніби змінити бурхливий водоспад на рівнинну річку, де все спокійно і повільно тече, без порогів і перекатів, якщо по нашому, хоча часом і вони трапляються.
— А для мене це основна цінність, розумієш?! — Різко відповів Віто. Настільки різко, що човен майже захитало.
— Ти маєш на увазі конфетно-букетний період? – запитав я.
— Називай це як хочеш, але я готовий захищати ці відчуття до самої смерті. За свої цінності люди стоять горою, збирають мітинги, майдани, скидають, президентів, влаштовують кольорові революції, ведуть, врешті решт, криваві побоїща. І все заради чого? Заради того, що робить тебе живим, що надає сенсу.
Я задумався. Витримав паузу. Не хотілось його образити. Та все ж:
– Віто, ти або ідіот, або безнадійний романтик, хоча, загалом (кажучи), це одне й те саме. Всі ті речі, які ти перелічив, люди роблять за гроші. Хоча, в одному я з тобою згоден, свої цінності потрібно захищати, наприклад можливість половити рибу, бо лише ти їхній безпосередній носій, і кому як не тобі за них стояти. Головне при цьому, аби захист не перетворився на напад, і щоб ніхто не постраждав.
— Романтик кажеш, сміюся, а ти хіба ні? Ручаюся, що ти ним станеш, коли я тобі розповім про Неї. — Віто подивився на небо, де вже збиралися поодинокі, ватоподібні хмари-баранці.
— Про кого ж це ?
— Ада, або жінка з важким ящиком. Найжіночніша жінка, яку мені коли-небудь доводилось зустрічати.
Ми вперше зустрілися минулого року. Вона прийшла до мене як одна з клієнтів, але через декілька слів стала незвичайною. Знаєш, є такі моменти, які не забуваються, якась подія, картинка чи фраза, ми не можемо пам’ятати кожен день зі свого життя, інакше в голові вже давно не було б місця, але окремі сцени висять у пам’яті наче картини в галереї, по якому принципу вони зберігаються не знаю, але…
Я перебив Віто, маю таку погану звичку, показати з себе експерта, коли не просять:
— Ті твої так звані картинки дуже добре розкажуть про твій психотип на цей момент. При зміні психотипу змінюються і картинки-асоціації в голові. Насправді мозок пам’ятає абсолютно все, просто це все надійно зберігається у підсвідомості. В емоційно схожих ситуаціях, ми згадуємо багато такого, про що забули. Іноді одне слово відкриває цілі клапті пам'яті.
— Нехай буде так, — відповів Віто. Не оцінивши мої поривання. І продовжив:
— Варто мені подумати про це і я зразу бачу її…усміхнену, злегка розгублену, стоїть перед столом з великим ящиком, ручка зі скотчу і великими буквами написано BTC на тому ящику, і дивиться на мене великими очима. Які в неї гарні очі. Ти б їх бачив. Але тоді я подумав про надпис на ящику, типу невже мені принесли цілу пачку біткоїнів?
— Які вони?
— Що, біткоїни?
— Ні, її очі.
— Карі, кольору темного меду, хоча вони міняли колір, коли ми були разом, її очі ставали точно мої, і взагалі, вона така різна, в мене є багато її світлин в галереї і на кожній вона різна, наче з іншим лицем. Бачив хоч раз таке? Завжди різна і завжди одна й та сама. Нереальна жінка.
— Почекай, — знову перебив я, — як це були разом, ти хочеш сказати що… Віто не дав мені продовжити:
— Давай по черзі, нехай все складеться в одну картину, бо інакше буде складно і тобі й мені, я хочу передати події якомога точніше, хоча це буде лише моя правда, але... той період, Саша, як Біблія, знаєш чим Біблія крута? А тим, що у ній є послідовна історія, від часів творення світу і аж до днів Олександра Македонського, якщо я не помиляюся. Решта схожих писань то лише набір правил та порад.
Отже, моя майстерня.
2008 - й рік. Десь за Атлантикою тріснула величезна економічна мильна бульбашка і весь світ відчув наслідки того тріску. Різко стрибнув вгору курс долара. Ціни виросли, прибутки почали падати. Великі геополітичні гравці, як і окремі транснаціональні корпорації затіяли гру з перерозподілу ресурсів, обмінюючи паперові банкноти з надписом «in god we trust» на землю та надра, що знаходились під нею. Революції, конфлікти, бунти, радикалізм. Розділяй та володарюй. Пересічній людині все частіше чулися дивні фрази, такі як: макроекономіка, санкції, стурбованість, державний борг, реформи, аудит...
Віто розказав, що цей весь глобальний каламбур торкнувся і його компанії. Замовлень стало менше, штат працівників скоротили, по факту залишився тільки Віто, його напарник, власник Любчик і адміністраторка Віолета, що за сумісництвом також вела бухгалтерію. Проте архітектуру операційних систем, як і колись, атакували віруси, комп'ютери виходили з ладу, як і виходили нові відеоігри, що потребували апгрейдів; наче гриби після дощу росли інтернет-кафе, де можна було цілу ніч просидіти за монітором і з незліченною кількістю бокалів холодного пива. Вузький профіль Віто став набагато ширшим. Повелитель мереж став майстром-технарем, і все частіше до рук Віто потрапляли такі речі як паяльник, тестер, термопаста і навіть суперклей. Ну і диски, флешки, різного роду програмки, ліцензійні і не дуже, операційні системи. Все це Віто фіксив, паяв, чистив від пилу і мастив, щоб не скрипіло. Найбільше його тішила фраза: «в мене там щось вискакує», коли черговий клієнт приносив свій лептоп чи системник до нього в майстерню.
Саме в цей період, з 2008 по 2009 роки, у житті Віталіка відбулись серйозні зміни: успішно складений водійський іспит, куплений напівпасажирський «Мерседес», – саме тоді він і став Віто, — і нарешті одруження з адміністраторкою Віолетою, зі слів Віто їхній службовий роман тривав три роки. Класика. Наступні роки пройшли у відносній стабільності, здавалося, живи та радій, проте хтось, хто керує людськими долями, мав іншу думку і плани.
Десь над головою подала голос крячка. Схожа на ластівку пташка, тільки біла, з червоним дзьобом і чорною «шапочкою», застигла в повітрі, а потім стрілою впало в воду, як маленький гарпун. Через кілька секунд крячка була знову в небі, з пір'їн стікали дрібні краплі води, а в дзьобі виблискувала щойно впіймана рибка.
Слухаючи монолог Віто я почав подрімувати. Дуже емоційна розмова перетворилася на лекцію і я почувався студентом, що нудьгує на парі з історії. Як там кажуть: зроби паузу, з'їж Твікс. Або не Твікс.
— Віталь.
Віто глянув на мене. Козирок його кепки кидав тінь на лице, від того він був схожим на темношкірого актора. Сонце перебувало майже в зеніті.
— Тебе ще язик не болить?
— А тебе що, вже вуха болять? – здивувався Віто.
— Не болять, але давай ближче до суті. Хоча деякі моменти цікаві тим, що знайомі, може через те мені й нудно.
— Як це знайомі?
— Стиль роботи схожий, хоча зовсім інший напрямок. В мене теж є своя майстерня. — Я засміявся, майже вголос.
— Розкажеш?
— Ні, це вже точно ні, – запротестував я, — раз ти вже зібрався говорити, то говори, бо інакше нам дня не вистачить. Мене діти вдома чекають, і не тільки мене до речі, рибу теж чекають, смаженого лина, наприклад, якого ніяк не вдається виловити.
— Діти, скільки їх в тебе?
— Троє, дівчинка і два хлопчики. Дівчинка вже підліток, а хлопчики ще малі, причому різниця у віці між ними теж мала.
— Це ппц. — Очі Віто зробилися круглі, наче картоплини, і він шоковано втупився поглядом у темне від вологи дно човна.
— Чому, ппц ? — запитав я.
— В мене теж троє, дівчатка, Маргарита, Ліля та Олівія. Маргарита з'явилась першою якраз в період великого карантину, а потім Ліля та Олівія. Майже відразу.
— Гарно. І імена гарні, як квіти. Діти це чудово.
— Не всі так думають.
— Чому ж це?
— Бо саме з появою дітей, особливо Олівії, в мене почалась серйозна криза, і якби не Ада, не відомо, чим би все закінчилося.
Так, так, так, міркував я. Дружину звати Віолета. Ада клієнтка, про яку поки що нічого не ясно окрім кольору очей. Мої здогадки почали підтверджуватися. Пофіг на рибу. Хочу хліба і видовищ. Я дістав з наплічника багет і банку паштету.
— Думаю нам потрібно поїсти. — Я взявся дрібно шинкувати молоду зелену цибулю для посипки. Збоку, на лавці човна, вже чекали нарізані скибки багета, намащеного спочатку маслом, а потім домашнім паштетом. Жирно, але смачно.
Ми пообідали. Запили це все кавою, — це вже була третя кава, — і загризли зерновим печивом. Віто мав його аж цілий кілограм.
Коли щось робиш, то хочеш їсти, коли вже поїв то не хочеш нічого робити, в ідеалі хочеш лягти. Оскільки в човні, де знаходиться двоє людей фізично не можна лягти, то я не придумав нічого кращого, як зняти сорочку і підставити оголену спину для вітру та ультрафіолету. Люблю запах шкіри, розпеченої сонцем.
— Віталь, розкажи мені про Аду і що було в тому ящику.
— В ящику був системний блок, фірми BTC. Клієнтка пояснила, що її комп'ютер завис і не включається, а він її конче необхідний по роботі. Жінка мені сподобалась, скажу відверто, тому я відразу дістав системник з ящика і поставив на свій робочий стіл. Зробив запис в журналі замовлень: 20 жовтня, 2022 року.
— Зачекай, — вигукнув я, ти ж казав, що ви вперше зустрілися минулого року, а зараз же 2024.
— Саш, минулого року було наше перше побачення, почекай, не гони коней, ти завжди кудись спішиш і не даєш мені розповісти все по черзі.
— Пробач, постараюся не спішити.
Віто продовжив:
— Комп'ютер дійсно не грузився, але серйозної проблеми не було, тільки сповіщення «warning now system is in safe mode please re setting cpu frequency». Знаєш, що це означає?
— Знаю, дуже розігнана система, потрібно збити налаштування до заводських.
— Правильно. Я вже збирався це робити, але подумав, що раз таке вже сталося з її комп'ютером, то станеться ще не раз, хотілося реально допомогти, бо можна дати людині рибу, а можна подарувати вудочку і навчити ловити рибу. Скажу правду, я хотів тіснішого контакту.
— І що ти зробив?
— Втішив її та сказав, що за кілька секунд все працюватиме, але є одна умова: грошей я не буду брати, натомість навчу самостійно усувати таку проблему. Не хочу вчитися, різко відповіла вона, і знаєш що?
Тоді я вперше почув, яка цікава в неї манера мови, гарно поставлений голос, від якого одночасно хотілося встати як по команді струнко або обійняти її зі словами: сонечко, сядь собі ось тут, а я зараз все зроблю, тільки не хвилюйся. Сталева ніжність. У відповідь я сказав, що раз ви не хочете вчитися, то шукайте іншого майстра, отак. Вона розізлилася: ви хочете, щоб я бігала з оцим ящиком по всьому місту? Він важкий ! Ви можете скористуватися таксі, не здавався я. Її очі звузились, стали темні, вилиці пульсували, ми десь з хвилину, яка тягнулась цілою вічністю, мовчали та просто дивилися один на одного, я усміхався, а вона лютувала і була готова напасти на мене. Я не здавався, як то кажуть, пелікан не може з'їсти капібару, але це не означає, що він не спробує. Буду вчитися, нарешті сказала вона, — показуй. Я тріумфував. Один нуль на мою користь, хоча я був готовий до того, що вона піде і я її більше ніколи не побачу. Підходь сюди, раз ми вже перейшли на ти. Вона підійшла, я зняв бокову кришку системника, дістав з шухляди маленьку викрутку і сказав: тримай. Потому витягнув батарейку на материнській платі і попросив свою ученицю замкнути викруткою два контакти, плюс і мінус, та порахувати до десяти, — так найлегше збити налаштування в ПК.
Ну, ось, а ти боялася. Я не боялася, я не хотіла робити те, що я не маю робити, буркнула вона. Справжня жінка, подумав я. Тоді я запитав її, що б вона вибрала, рибу чи вудочку? Я вибрала б рибака, який ловив би мені рибу,— відповіла вона і голосно розреготалася. Оце так поворот. Тоді я поцікавився, чи була вона колись на рибалці? Клієнтка відповіла, що не доводилось ніколи. І тут почалося таке. Це власне і був початок. А хочеш спробувати? Жінка, здається, прочитала мої нечисті думки й, піднявши долоню на рівень грудей, обернула її тильною стороною до мене так, щоб було видно її обручку, другою рукою вона вказувала на мою обручку.
Хіба це проблема? — здивувався я. Не зрозуміла, ти що, отак відверто говориш про зраду? — Запитала моя опонентка. Я не став розбиратися, що ховалося за тим питанням, хвиля хейту чи рання стадія цікавості до моєї персони, тому продовжив гнути свою лінію. Я сказав, що, на мою думку, зрада, це колись хтось не виконує своїх обов'язків і залишає сім'ю напризволяще, а проводити свій особистий час на власний розсуд — це не зрада, це життя і, зрештою, це хобі. Люди годинами дивляться фільми, плачуть, переживають за акторів і часто про себе думають: от би мені так! Але коли випадає нагода зняти власний фільм, відчути все те, що відчувають герої, відразу стає страшно, якісь подвійні стандарти, ми дуже мілко плаваємо в нашій повсякденності. Отак я і сказав.
Я був шокований.
— Віто, ти що, мудак?
— Чому ж це?
— В тебе ж дружина і діти, а вона заміжня жінка.
— Саш, чому ти питаєш таке?
— Просто хочу бути схожим на переважну більшість людей, це типовий аргумент, від всіх таке почуєш, і жодні контраргументи тут безсилі. Зазвичай.
— Якщо ти хочеш бути схожим, а відчуваєш по-іншому, то мудак це ти, вибач. – Відповів Віто і влучив у саме яблучко.
— Нехай буде так, я вже хочу попкорну,— засміявся я, — і що відповіла тобі твоя клієнтка?
Нічого особливого. Вона мене захейтила. Сказала, що погане в мене хобі. Потім запитала скільки потрібно заплатити за ремонт комп'ютера. Я відповів, що нічого не потрібно платити, оскільки наша угода щодо навчання виконана сповна. Вона знову розсміялася, сказавши, що вже всю мою науку забула, а навіть якби й пам'ятала, то не стала б нічого сама робити і знову принесла б комп'ютер в якусь майстерню. Дістала з сумочки двісті гривень, поклала їх на стіл і пішла, сказала просто: «Па». Отакі вони, жінки, справжні жінки.
— Блін, Віто, що далі? — Я згорав від нетерпіння.
— А далі, був майже рік без неї, я все забув і жив собі своїм звичним життям, навіть не уявляючи, що тоді, в майстерні, утворилась поки що слабка, але цілком самобутня сутність, що проростала наче зернина, і врешті виросла, аби в теплі дозріти. Я навіть не знав її імені, де вона працює і з ким спить, але вона мене зачепила, зачепила своєю прямотою, принциповістю, вітряною легкістю і гострим, наче кинджал, характером, а знаєш, що стоїть за такими жіночими рисами як протилежність? Пристрасть, Саша, пристрасть... гаряча і нестримна, така, що робить з лінивого домашнього чоловіка звіра, прирученого дикого звіра, який силою бажання гне реальність наче гнилу арматуру. Я це знав і я це відчув, як відчув і те, що вона моя, не знаю, яким чином і у який спосіб, але вона моя, моя, моя... — Віто закрив лице долонями, гадаю він хотів заплакати, але не зміг.
Я вирішив пожартувати, якщо взагалі доречно в таких випадках жартувати:
— Віталь, якщо тебе щось зачіпає, значить з тебе щось стирчить, так казала одна монашка.
— Значить стирчить.
— То що там, було продовження?
— Було, Саш, ще і як було.
«І ще одне: перевага самотності — можливість не обмовитись ні словом, не боятися свідка — ота єдина її перевага обертається проти дурня: він сам себе зраджує.» Сенека.
Човен гойдало. Піднявся суворий обідній вітер, холодний чи гарячий, або і те й інше разом. Руйнівний, повен енергії, але також повен і безрозсудності. Він ломиться у двері та руйнує стіни. Вітрів є чотири, кажуть, що всі вони — жінки, тому кожна жінка повинна вибрати свій вітер і свій напрямок.
Віто курив цигарку. Дим від тютюну, наче туман, стелився поверхнею озера, це означало, що ввечері йтиме дощ.
Я думав про себе, для чого Віто розповідає мені цю історію? Можливо його внутрішній біль настільки сильний, що вже несила терпіти й таким чином він хоче позбутися його? А може він просто один з тих душевних мазохістів, які щоразу запускають травму, аби насолодитись нею? І чи тільки мені він розповідає? Я ніколи не вмів говорити, я навіть поняття не мав, про що люди постійно балакають, скажімо, в колективах чи на корпоративах. Може через те в мене немає жодних корисних зв'язків, а телефонна книга обмежується кількома найближчими людьми, котрих щоразу стає менше. Зрештою, що можуть змінити слова, навіть коли їх дуже чекають ?
Віто гарно розповідав. Емоційно. Настільки, що образ Ади ожив в моїй уяві білим сяйвом. Я хотів побачити її, ба більше, я хотів поговорити з нею, аби переконатися, що це все не фейк.
— Віталь, що далі ?
— Нічого.
— Не хочеш розповідати?
— Хочу, але ти перебив мене, коли я говорив про роботу і тепер я думаю з чого б це почати.
— То почни з чогось.
— Добре, почнемо з серпня. Це був майже кінець місяця. Справ того дня я мав дуже багато, втомився і вже вдома відчув наскільки. Зібрався спати. Влігся в ліжко і зразу почув звук сповіщення. Вайбер показав таке: «Ада хоче надіслати вам повідомлення, додати в список контактів?» Жодної жінки з таким ім'ям я не знав, але коли глянув на аватарку, моє серце стиснулося. То була ВОНА. В сповіщенні я прочитав таке:
«Привіт, рибак) Завтра обіцяють дощ, а в мене зламалась парасолька, допоможеш?»
Контакт тут же опинився у моєму списку.
«Погано жити в путах необхідності, але жити в тій необхідності немає жодної необхідності.»Сенека
– Віталь, дай мені цигарку. — Я відчував цікавий неспокій. Навіть щось схоже на білу заздрість. Мій мозок ніяк не міг знайти хоч якусь зачіпку. Ось переді мною сидить чоловік з непоганою зовнішністю, не бідний, враховуючи якість рибальського оснащення, мова в нього зв'язна, він може без мату й вульгарщини будувати складні — та головне зрозумілі — думкоформи, це враховуючи те, що працює комп'ютерником. Деяких комп'ютерників я знаю, то геть інші люди. Щось тут не те.
— Тримай. — Віто урочисто вручив мені сигарету.
— І що, ти полагодив парасольку Ади? — Я спробував підколоти Віто, але насправді це було бажання почути продовження. Сигаретний дим щільно огортав капіляри моїх легень. В голові запаморочилося. Перша за сьогодні цигарка.
— На той час я багато чого лагодив. — Відповів Віто.
— Не зрозумів?
— Коли у двадцятому році починався карантин, моя контора ледь не збанкрутувала. Люди вже давно попереходили на смартфони, забили на комп'ютери, тому роботи стало критично мало. Спочатку ми пробували ремонтувати телефони, але щось не пішло, та й конкуренція була суттєвою. Тоді Любчик вирішив повністю змінити профіль: з комп'ютерного сервісу ми стали ремонтним б'юро. Ладнали абсолютно все, від сушок для волосся до пралок, ну і комп'ютери, якщо хтось приносив. Життя і відео в ютубі навчило мене бути майстром широченного профілю, але я опинився майже в цілковитій ізоляції.
— Це як ?
— Ми з Любчиком залишились працювати вдвох: я робоча сила, а Любомир, як власник, займається піаром, закупками запчастин, комунікує з клієнтами і фірмами, для яких ми виконуємо гарантійні замовлення. Переважно це місцеві напівлегальні компанії, які продають дешеву китайську техніку з Алі експрес під власними брендами. Дають гарантію, відповідно націнка більша. Якщо щось з того ламається, техніку відправляють до нас. Отаке партнерство. Виторг ділимо порівну. Роботи часом дуже багато. Вихідних мало, лише субота після обіду, і то не завжди, і Неділя.
— А Віолета? Ти ж казав, що твоя дружина працює з тобою.
— Працювала. Ві давно звільнилася, ми вирішили що це занадто – постійно бачитися і вдома і на роботі. Тому вона подалася освоювати сферу торгівлі ще задовго до часів «корони». Чесно кажучи, їі б і так скоротили, тому вона не прогадала. Потім народилася наша перша донька. Спочатку Ві була шокована і ніяк не могла прийняти роль мами. Згодом все наче втряслося. На хвилі материнського ентузіазму Ві почала говорити про другу дитину, аргументуючи це тим, що дітей має бути двоє, бо батьки не вічні, тому в Рити повинен залишитися хтось рідний. Я дивився на це все дуже скептично, казав, що раз тобі з одним малюком рвало дах, то що буде з двома. Та й часи не легкі зараз, а щодо того, що має бути хтось кровно рідний, то це ще як сказати, бо часом абсолютно чужа людина ближча і рідніша ніж брат чи сестра, зазвичай діти дуже різні, навіть ті, котрі разом росли. Мене переконала фраза: «якщо не зараз, то ніколи?», я вирішив, нехай буде, як то кажуть, раз пішла корова, то хай йде і теля. Ліля з'явилася на світ в рік початку війни. Що не катастрофа, то нава дитина, отаке.
Віолета остаточно злетіла з котушок, її не подобались ні зміни в її тілі, ні нове життя. Висновок, що діти це найбільше зло, а люди, котрі вважають дітей за щастя, або лицеміри або дурні, видавався абсурдом, проте вона дійсно так думала. Ніякі обійми та пояснення не допомагали, між нами з'явилося щось схоже на стіну тому я іноді ловив себе на думці, що живу з абсолютно чужою жінкою, з якою в нас спільні діти. Я поступово роботизувався. Нуль почуттів, нуль бажань, лише обов'язки. Робота, дім, і так кожен день. Вихідні проводив з малюками. Ти не думай, що лише твоє вільне життя тимчасово закінчилося, казав я Віолеті, в мене просто клітка більша, от і все, а всередині я гнилий, зелений як гриб, не торкайся до мене рибко.
— Ого-го,– не повірив я своїм вухам, — ти ще скажи, що любиш поезію.
— Відношуся до неї спокійно, але часом стрічка в фейсбук підкидає хороші речі.
І цікава ж штука виходить, Саша, як тільки твоя душа впадає в анабіоз, наче ведмідь в зимову сплячку, життя тут же будить тебе, і на його будильнику грає мелодія максимально співзвучна з тим, що тобі потрібно, аби жити далі.
День застиг. Сонце висіло в небі як лампа і навіть не думало рухатись в сторону заходу.
Інтенсив, який мені затіяв мій співрозмовник магічним чином зупинив природний плин часу, я наче проживав чуже життя в доволі тривалій його фазі. І не тільки проживав, а й деякою мірою ставав співучасником чогось схожого на злочин. Від мене залежало тільки ким я стану в даній ситуації: спільником, адвокатом, чи суддею. Чітко промальовувалися контури кризи екватора життя, що спіткала Віталіка у дуже відповідальний для нього момент. Як кажуть лікарі – екзистенційний вакуум, себто втрата всяких сенсів за відсутності внутрішнього ресурсу. Про причини можна багато розповідати, це окрема тема, але мені точно відомо з власного досвіду, що в таких випадках доля дає шанс, часто останній, це дуже і дуже сильний пуш, дія якого схожа на дію дефібрилятора. Після розряду душа оживає, тіло оживає, а от що стається потім, залежить від вибору людини. Якщо людина залишається зі своїми старими шаблонами, що власне і призвели до такого стану речей, вектор її подальшого розвитку неодмінно змінить напрям в сторону загибелі, часто довгої й болючої. І навпаки, вміння проявити волю, слухати не розум, а відчуття, прийняти велику любов як подарунок, як ресурс і сенс всього, дає змогу вирватися з клітки аби врешті стати провідником та союзником сили, замість бути її вічно незрілим спостерігачем.
Внутрішні наміри Віто були схожі на дитячі малюнки, прекрасні по суті та задуму, але такі химерні у спробі їх втілення в реальність. Зрілий чоловік, що застряг в підлітковому віці, де важко взяти відповідальність, оскільки сам перебуваєш під чиєюсь відповідальністю. Зрештою аби нести за щось відповідальність, потрібно володіти цим на сто відсотків, мати контрольний пакет акцій, так би мовити.
Це добре, що день застиг. Я хотів слухати, бо інтуїтивно відчував, що більше ніколи не побачу цього чоловіка. І Віто продовжив.
— Того вечора, як Ада мені написала, я навіть не підозрював, у що це все переросте. Це була легка і приємна розмова, яка стається між людьми що, мабуть, відчувають взаємну симпатію. І дуже дивне відчуття її голосу всередині мене. Так з нами говорить майбутнє.
— Чому ти тоді вирішив, що з тобою говорить майбутнє?
— Розумієш, в й мене до цього траплялися контакти з жінками, переважно робочі, але часом навіть щось схоже на флірт бувало. Чисто віртуальні стосунки, тривалістю не більше ніж життя комара. Навіть коли доходило до інтимних подробиць, відчувалась певна межа в розмові, простіше кажучи — чужа людина по той бік екрана. З Адою все відбувалося геть по-іншому, з самого початку. От уяви собі, ти читаєш повідомлення і воно живе, озвучене її голосом, по якому ти вловлюєш тон, настрій, сміх і сум, абсолютно все, що відбувається з людиною, котра знаходиться фізично не поруч, а по відчуттях дуже і дуже близько, ти розумієш, що вона також відчуває тебе, якимось чином знає тебе, знає, що ти напишеш у відповідь, навіть знає, що ти хочеш щось сказати, але не кажеш, так ніби ви разом прожили не те щоб певний період, а цілі попередні життя, в деяких ви не знайшлися, а тут зустрілися і радість шалена від того, що в житті теперішньому ви нарешті знову разом, після довгих блукань один без одного. Повна, тотальна спорідненість. Саш, то було диво. Магія зв'язку, який тільки може бути між чоловіком та жінкою. Вона з'являлася близько опівночі, а десь біля третьої ночі ми лягали спати. Іноді пізніше, іноді кукурікання півнів за вікном нагадувало нам про те, що треба спати. Але спати не хотілося, час летів шалено швидко, години були хвилинами, ми ніяк не могли наговоритися. Спимо, питала вона, і це було так круто, бо означало, що ми разом, навіть коли разом бути не можемо, навіть коли сон мав би нас розділяти, але навіть уві сні я відчував її настільки, що одне єдине сповіщення від неї витягувало мене з глибокого сну наче з темної ями і я знову опинявся на світлі. От скажи, яким чином це можливо? Це при тому, що інших сповіщень я не чув взагалі.
– Не знаю, можливо між вами дійсно є сильний зв'язок. По одній з теорій світобудови навколо нас ніщо інше як вібрації енергій різної частоти, ви з Адою вібруєте на одній з тих частот, це схоже на радіохвилю, через те й впливаєте один на одного крізь відстань. Але, швидше за все, ти себе просто накрутив.
— Накрутив кажеш! – завівся Віто, – ану подивися на мене, про що я зараз думаю, га !?
І знову цей погляд. В мене раптом виникло моторошне відчуття, що очі навпроти належать зовсім не тій людині з якою я веду бесіду. Глибокий космос темних очей. Думаю, Віто несвідомо володів технікою гіпнозу. А може і свідомо, та жодної з його думок я не прочитав.
– Віталік, що за маячня? Ти думаєш, я екстрасенс?
— А вона б змогла це зробити граючись! – заявив Віто, — Саш, ми не раз проводили такого роду експеримент і часто вдало, дуже вдало! Від того мурахи вкривали нашу шкіру. От, наприклад щойно я направляв на тебе слово "комиш" кілька разів підряд, наче воно на лобі моєму висіло, а ти не побачив. Ада вміла зчитувати й озвучувати те, про що я мовчки говорив, я підтверджував і по моїй реакції не важко було здогадатися, що все правильно, оскільки такий шок важко приховати.
— А чому комиш? – розсміявся я.
— Та, блін, то ж наш човен стоїть в комиші, он яка стіна позаду тебе, це перше, що спало на думку.
Так, так, подумав я, біля мене сидить людина або з психічними відхиленнями, або дуже сильної віри, подібної до віри всіх тих релігійних фанатиків, які реально бачать янголів чи святих, і він вірить у цю жінку настільки, що на рівні грубої фізики проявляються вкрай рідкісні духовні артефакти.
— Віталь, ти розказчик від бога, чесно, тільки не ображайся, але перетворити блядство на казку ще треба вміти.
— Я не ображаюся,– махнув рукою Віто, я колись думав точно як і ти, що це все блядство, як ти кажеш, павші душі, але для того, хто переживає це безпосередньо, кращого й бути не може. Десь на третій день після її першого повідомлення я відчув щось дуже незвичне. Ми вже пішли спати, я лежав, дивився в стелю і раптом усвідомив, що вона якимось чином зчитує мої думки, навіть коли ми мовчимо, в цей момент десь між грудьми та животом з'явилось тепло, по своїй формі схоже на обруч, воно увійшло в мене й залишилось в мені як ще одна свідомість, як щось живе, що має свій розум. Це тепло, надалі, змінювало градус, то був свого роду компас, по якому я орієнтувався наскільки ми близько чи далеко один від одного, такий собі індикатор зв'язку.
— Це все дуже цікаво, але дуже дивно, — сказав я і відчув укус в районі лівої лопатки.Рука механічно завдала удару, нападником виявилась велика комаха. Через мить я розглядав гігантського овода-кровососа, що прилип до моєї долоні в місці перехрестя ліній, з його розплющеного тіла витікала яскраво червона кров, моя кров.
— Нащо ти його вбив? – Запитав Віто.
— Він мене вжер.
— Не можна Саш, не можна.
— Чому це не можна?
— Цікаве питання, воно мало б бути одночасно і відповіддю.
— Поясни.
Не так давно, крім рибалки, я захоплювався ще й полюванням. Так от, відколи почалася оця вся історія з Адою, я відчув як це противно когось вбивати, хай то комар чи слон, немає різниці. От прилетить дрізд їсти черешні біля хати, ще рік тому я б пристрелив його не задумуючись, мені це подобалось, особливо звук, коли куля з глухим ударом проникає в тіло і ламає кістки, а зараз... зараз я відчуваю саме життя, от як його можна забрати? Коли ти робиш комусь боляче, біль завжди повертається до тебе, і причина навіть не в тому, що хтось бажає повернути тобі біль як помсту, просто існує такий закон, це треба знати. Присягаюся, що якби всіх людей накрила така хмара, яка накрила нас з Адою, насилля тут же б припинилося, солдати просто пішли б собі з поля бою і повір, їм ніхто не перечив би, жоден політик, жоден загороджувальний загін. Я продав усю свою зброю, чим не аби як здивував Віолету, думаю вона тоді й запідозрила, хто стоїть за всіма моїми змінами, бо зброю я любив.
— Стривай, — я вкотре перебив Віто, хоч і обіцяв цього не робити, — то твоя дружина все знала???
— Саш, тобі ніхто не казав, що ти дуже нетерплячий? Почекай, до цього ми ще дійдемо. Тоді ти будеш в шоці. На той час, коли все починалося, Ві була вагітна третьою дитиною, ми всі свої внутрішні ресурси вкладали в двох попередніх дітей, а те, що залишалося, витрачали на себе як кишенькові гроші, вона – на неприйняття реальності, а я ... ну ти вже знаєш, на що я витрачав. Ми з Ві забили один на одного, і нас, здається, це влаштовувало, обох.
— Це жесть. — все що зумів я вимовити.
Але Віто мене втішив:
— Ти ще не знаєш, що таке жесть, Саша і що таке казка, яку тобі не читають перед сном, а яку ти сам пишеш, так, як вмієш.
«А зрештою мені соромно вести з тобою таку бесіду й частувати тебе подібними ліками. Хтось там потішає себе: "Може, цього й не трапиться". А ти кажи так: "А що, коли трапиться?"» Сенека.
В словах Віто була певна логіка. Спостерігаючи в дитинстві за шпаками, я помітив одну деталь: як тільки з яєць вилуплюються пташенята, їхні батьки ніби втрачають стать, кудись дівається той мачо самець, який співав на всю округу аби зачарувати подругу, зникає все його строкате оперення, він стає бурим й непримітним, як і самичка, вони по черзі носять їжу дітлахам, розлітаються зовсім в інші сторони, і тільки їм відомо, чим кожен з них займається під час пошуків їжі. На наступний рік все повторюється, але вже з іншими партнерами. Конрад Лоренц багато про це писав, порівнюючи людей з птахами. Ще є лебеді. І навіть шпаки серед лебедів, або лебеді серед шпаків. Отаке.
На заході виднілися грозові хмари, повільно сунули наче ворожа флотилія, обіцяючи нам блискавичне диско надважкого металу. Мені було байдуже, Віталіку, вочевидь, теж. В нас були дощовики й безжальність до самих себе. Хоча, зізнаюсь чесно, грому я боюся.
Та поки небо тішило чистотою, як щойно вимита шиба, моя душа бажала казки:
— Віто, а хто вона така, твоя Ада, чим займається?
— Чому тобі це важливо? – зацікавився Віто.
— Ти як про неї розповідаєш, то я відчуваю, що вона і мені подобається. Так буває лише в одному випадку.
— В якому ж це?
— Ти ж її любиш, правда ?
— Віто промовчав.
— Любиш, – відповів я за нього, — і Віолету любиш, і своїх дівчаток, ти всіх любиш, любові забагато не буває, забагато буває тільки егоїзму, але Аду ти любиш як жінку, як єдину в світі жінку, це теж відчувається, а ти мав би любити її як сонце, можливо тоді не довелося б бити себе в груди.
— Як точно сказано. Я її так і називав — Сонце. — Віто усміхнувся.
Ада — кандидат філологічних наук, кафедра журналістики. Працює зі студентами.
— Професоркиня? – засміявся я, не так з професії, як з новомодних фемінітивів.
— Не смішно. — огризнувся Віто.
— Ясно, що не смішно. Студенти, не робота, а місіонерство.
— Радше волонтерство. — уточнив Віто, — так ми і зустрілися, але вже як пара.
Прийшов кінець вересня. Студенти вже давно порозселялись в гуртожитках. Всі ще інерційно жили літом, але в жовтні потрібно було остаточно братися за роботу й освітяни, по традиції, святкували той початок. За останній місяць ми з Адою настільки зблизились, що не уявляли собі життя один без одного. Вирішили розвіртуалізуватися, але вже не як майстер і клієнтка, а як чоловік та жінка. Я зі скепсисом ставився до такої затії, віртуальні балачки це одне, а контактувати наживо – зовсім інше. Тут діють різного роду захисні механізми, комплекси, табу, несумісність характерів і найголовніше — ми були не вільні, цей факт сам по собі створював величезний бар'єр, тому перше побачення мало всі шанси стати останнім. Напередодні я розповів Аді про свої думки щодо цього, чим дуже її розізлив. Це буде зустріч двох напружених людей, казав я. Єдине, що тішило, так це те, що ми були в однакових умовах.
— В неї є діти?
— Так, є син, він майже дорослий.
Після роботи я забрав її на таксі з корпоративу. Попросту я її звідти вкрав. Був пізній вечір. І от я сиджу на передньому пасажирському сидінні, Ада якраз позаду мене, темні вулиці освітлюють ліхтарі, я обертаюся, усміхаюся й мовчки говорю: ну ось ми зустрілися. Саш, вона так подивилася на мене, в цьому напівмороку, я завжди пам'ятатиму її погляд, в ньому був весь набір емоцій, які тільки може відчути жінка на початку розгортання чогось такого, що буває лише кілька разів в житті, або взагалі тільки раз.
Потім ми вийшли. Ада підійшла до мене, легенько так притулилася і поклала мені голову на плече. Це був секундний вітальний жест, можливо для неї це звичне явище, отак вітатися, подумав я тоді, але мене накрило остаточно, моя ніжна дівчинко, що ж мені робити з тобою... ні, не так, що мені робити, якщо, не дай боже, я залишусь без тебе? Вона завжди так віталася зі мною, кожного разу, навіть в той день коли... — Віто замовк, по його обличчю пройшли судоми, він глибоко вдихнув, так ніби хотів впустити повітря кудись набагато глибше ніж легені, посидів так з пів хвилини й продовжив:
— Ми говорили на терасі якоїсь напівзруйнованої радянської кафешки, внизу чорніло озеро, по дамбі їздили автомобілі, у світлі ліхтарів. Вона була п'яна і чарівлива, ми пили яблучну горілку, їли сир з пліснявою і сміялися, наче малі діти. Вперше, за довгий час, я сміявся, і це було не манірне кривляння, а внутрішня радість.
Я розповідав її про те, як ловив лящів взимку на кризі, вона реготала, бо зрозуміла це по своєму. Я ніс абсолютно нереальну ахінею про сигаретний дим і як з його допомогою можна "курити" людину, себто бачити її думки й бажання, насправді це була не ахінея, а вміння цілком реальне. Вона сіла на бетонний парапет, місяць світив їй в спину, я не бачив її обличчя тільки контури лиця. Колись я страшенно не любив, як хтось з дорослих забороняв мені сидіти на бетоні, а цього разу тим дорослим став я, бо зняв свою куртку-штормівку і наказав Аді сісти на неї. Вона не мала нічого проти, оскільки так дійсно було тепліше. Я ту куртку не кидаю в прання по сьогоднішній день і вкрай рідко її одягаю.
Через деякий час, коли наші домашні почали діставати нас дзвінками, ми викликали таксі й поїхали до дому, кожен до свого. А так хотілося, просто люто й жахливо хотілося, поїхати до нашого.
Я тобі можу ще дуже багато розповідати про такі моменти, вони всі в мене перед очима, наче відбулися хвилину тому, але нам і тижня не вистачить. Ще й хмара лізе. Тому я зупинюся тільки на деяких, які стали ядром всього. Нехай буде так.
— Нехай. – підтвердив я.
— Ми говорили на терасі якоїсь напівзруйнованої радянської кафешки, внизу чорніло озеро, по дамбі їздили автомобілі, у світлі ліхтарів. Вона була п'яна і чарівлива, ми пили яблучну горілку, їли сир з пліснявою і тішилися, наче малі діти. Вперше, за довгий час, я сміявся, і це було не манірне кривляння, а внутрішня радість.
Я розповідав її про те, як ловив лящів взимку на кризі, вона реготала, бо зрозуміла це по своєму. Я ніс абсолютно нереальну ахінею про сигаретний дим і як з його допомогою можна "курити" людину, себто бачити її думки й бажання, насправді це була не ахінея, а вміння цілком реальне. Вона сіла на бетонний парапет, місяць світив їй в спину, я не бачив її обличчя тільки контури лиця. Колись я страшенно не любив, як хтось з дорослих забороняв мені сидіти на бетоні, а цього разу тим дорослим став я, бо зняв свою куртку-штормівку і попросив Аду сісти на неї. Вона не мала нічого проти, оскільки так дійсно було тепліше. Я ще пожартував, що відтепер не буде ця куртка бачити пралки.
Через деякий час, коли наші домашні почали діставати нас дзвінками, ми викликали таксі й поїхали до дому, кожен до свого. А так хотілося, просто люто й жахливо хотілося, поїхати до нашого.
Я тобі можу ще дуже багато розповідати про такі моменти, вони всі в мене перед очима, ніби відбулися хвилину тому, але нам і тижня не вистачить. Ще й хмара лізе. Тому я зупинюся тільки на деяких, які стали основою всього. Нехай буде так.
⠀
— Нехай. – підтвердив я.
— Віталік, ти щасливий чоловік, от що я тобі скажу. Вже за один такий вечір треба дякувати всім силам небесним, а ти тут сидиш з серйозним лицем.
— Саш, я розповідаю тобі про серйозні речі.
— Ти думаєш, що серйозно бути серйозним? По-моєму це найбільша безвідповідальність, яку тільки може допустити людина. Жити треба граючись.
— А ти так вмієш? – Віто глянув мені прямо в очі.
— Не вмію, але стараюся. От слухаю тебе і мені радісно, я навіть заздрю тобі, бо й сам так хочу, я вже забув як то, ось так, щоб аж мурашки по шкірі. Мабуть, всі так хочуть, але питання в ціні, яку потрібно за все заплатити, і це точно не гроші. Тут або не хочуть платити, або не мають чим. А ти що робиш? Індульгіруєш в якомусь смутку? Фуууу! Ада не казала тобі що, ти зануда? Це як співати ламбаду під похоронний марш. Те, що сталося з тобою — чудово, ну, дещо неправильно, що поробиш, буває. Вчися дякувати.
— Казала. Саш, ти ж не дослухав і вже робиш висновки, що правильно, а що ні.- Віталік нахмурив брови та став схожим на старого орла.
— Та що там слухати, я і так знаю, до чого ти хилиш, мені тільки цікаво в який спосіб і хто більше натупив, ти чи вона. Послухай, ми з тобою схожі, тільки я в дитинстві, мабуть, їв на пів відеречка менше лайна, раз тобі так пощастило. Зрештою я обіцяв тебе вислухати.
— Ти знущаєшся ? — запитав Віто і тут же вирівнявся на повен зріст, човен почало кренити, я ледь втримав рівновагу сидячи.
— Саша, знімай якір!
— Не зрозумів?
— Мороз, якір витягай, чуєш, що я сказав? Вчити він мене, блять, надумав. – Віто перейшов на крик. Його вилиці пульсували, очі зробились великі та страшні.
Ееее ні, чоловіче, не на того напав. Я різко піднявся і вхопив Віталіка за зап'ястя. Інша рука стиснулась в кулак. Я був готовий до любого розвитку подій, але покидати Віто я не збирався, навіть якщо для цього довелося б його вдарити.
— Віталік, сядь, — спокійно сказав я, — ну хочеш, я тебе обійму ? — Мені було противно це казати, але чомусь я сказав саме так.
Віто оторопів. Десь з хвилину дивився на мене збаранілими очима, а потім сів.
Я підсунувся ближче і зробив те, що завжди робила Ада — поклав свою голову йому на плече.
Атмосферний фронт рухався в нашу сторону швидше, ніж я вважав. Ще приблизно година і йтиме дощ. Попереду темних хмар утворився білого кольору вал, схожий на туман, скидалось на те, що там, на небі, хтось крутить солодку вату, але не встигає з'їсти, і вона ось-ось розтане від спеки й потече на нас липкою вологою.
З Віто було все зрозуміло. Я спеціально влаштував йому встряску, натиснувши на болюче, і він показав себе не з найкращої сторони. Імпульсивна агресія. Так поводитися або важко поранені звірі або люди з неврозом. Жінок такий тип чоловіків не приваблює від слова ніяк. Їх заводить зухвала впевненість, але точно не малодушна агресія на штиках чи ще чого гіршого — ниття. І що знайшла в ньому Ада? Ця жінка з вищою освітою і світлим покликанням. Можливо відповідь десь глибше, бо нерідко одружені жінки, коли цікавляться іншими чоловіками, створюють підставу для виникнення енергій, котрих бракує їхнім благовірним для розвитку, попросту вони шукають силу на стороні, але роблять це мудро, бо несуть її в сім'ю, оскільки ближче завше той, хто хропе під боком, це фізика. А що, як все значно простіше? Що як Ада і Віто просто люблять один одного, без причин та умов? Але на разі втомилися, бо любов потребує ресурсу. Таке теж буває.
Я вкрай мало знаю. Ні Аду не знаю, ні її чоловіка, про якого Віто ні словом не обмовився до речі. З них трьох найбільше я знаю Віто, бо вже півдня з ним балакаю. Ще є Віолетта. Аду знаю лише в уяві, там я бачу невисоку жінку з темно-русим волоссям, карими очима і витонченою шиєю, шкіра в неї смугла, спина пряма, губи повні, чуттєві, особливо нижня. Ще я знаю, що жінки полюбляють потрапляти під вплив і часто перевзуваються, але це їм пасує, як нова зачіска.
Чим я можу допомогти Віталіку? Тільки вислухати, в надії на те, що під час розповіді йому відкриються сліпі зони і нарешті почнеться ремісія, бо ще з самого початку було ясно, що Аду він втратив, здається це втямили навіть рибки, що плавають ото під нами, а от чому так сталося, я хотів би дізнатися. І я дізнаюся.
Поки такі думки роїлися в моїй голові, Віто роздуплився:
— Вибач, Саша.
«Мудрість, окрім інших переваг, вирізняється ще й ось чим: один одного можна перемогти, лише йдучи вгору; коли ж досягнуто вершини, то тут уже все рівне, все стоїть на місці, зростання неможливе» Сенека.
— Не вибачайся, бо нема причин. — Я пересів на своє звичне місце веслувальника. Віто приємно пахнув анісом і сонцем.
— Та як нема, причини є завжди, – пояснив Віто, — останнім часом я дуже затарбаний.
— Ахаха, – розсміявся я, — затарбаний, вперше чую таке слово, смішне воно, от бачиш, ти вже жартувати починаєш.
— Саша, а як ти розумієш слово "вітряна" ?
— Це залежить від того, в якому контексті його застосовувати. — Замислився я.
— Ада каже, що вона вітряна, я ніколи до кінця не розумів, що це означає, я більше відчував значення, але ніяк не міг чітко для себе визначити, що це за риса.
— Здається, я тебе розумію, в мене теж крутиться на язику, проте впіймати не вдається. В нас з тобою теж присутня така риса, вітряність, ми ж рибалки, от згадай, що тебе тягне на воду навіть в дуже лютий холод, наприклад взимку, коли й за поріг виходити не хочеться? Дух авантюризму, оцей порив, що малює тобі шалений кльов і всі емоції з ним зв'язані. У своїй уяві ти вже це переживаєш і виходиш з дому, аби втілити в реальність, відкладаєш всі справи, стаєш одержимим. Тепер відчуваєш?
— Так.
— Вітряна жінка, на мою думку, завжди має стосунки з поривом. Яка його природа? Можливо закоханість, те, що ти називав головною своєю цінністю. Такі жінки, зазвичай, раптово спалахують, яскраво горять, але й швидко холонуть, коли слабне вітер, бо вогонь тільки тоді горить на повну силу, коли його роздувають, ну і дрова потрібно підкидати час від часу. Є різні вітри, наприклад вітер шопінгу, тоді спускаєш усі заощадження заради пориву. Або вітер білих грибів. Якщо говорити дуже просто, то вітряна жінка сьогодні з одним, а завтра з іншим, до цього треба бути готовим; її стихія — це сам вітер, а не його джерело.
Віто усміхнувся, але його очі говорили протилежне. Останні мої слова, здається, сильно його вкололи. Аби послабити дію уколу я сказав:
— Не парся, якщо ти вмієш тримати вітрило, нічого тобі не загрожує.
— А тепер я тобі розповім, що таке вітер, не як концепція, а як дія. Часом щось бачиш, а назвати не можеш, але тобі вистачає і того, що ти бачиш. — ВітоВіто надпив мінералку з пластикової пляшки. Спека стояла парка і нестерпна, але невдовзі все мало скінчитися.
— Знаєш Данієлу Заюшкіну?
— Та, що Вів'єн Морт?
— Вона.
— Ну, як знаю, чув деякі пісні, підписаний на неї в інсті, а до чого тут вона?
– Приїжджала в нас з концертом, на початку жовтня, а тиждень перед тим в мене видався не дуже вдалий день: на роботі все йшло не по плану, до вечора настрій був ніякий. Ада відчула це в розмові. В неї був дар впливати на моє самопочуття, я часто гриз себе, що все виглядає так, наче я використовую її як транквілізатор, як пігулку спокою. І от приходить мені світлина з анонсом концерту і підпис: сходимо? Я навіть думати не став і зразу відписав: так, сходимо. А відповідь знаєш яка була? А ось така: тепер ти розумієш, що таке вітер? Всього два коротких повідомлення і хандра розчиняється, проблеми стають комахами, яких можна розтоптати або не зважати на них. Тоді я усвідомив, що це і є абсолют симбіозу чоловіка та жінки, як в Гоголя, коли Оксана захотіла черевички й почалася всім відома історія з чортом, вусатим чарівником і царицею. І що ж? Оксана отримала свої черевички, Вакула доставив їх як кур'єр глово.
Я на двісті відсотків був впевнений, що на концерт ми сходимо, зразу пішов до Любчика й заявив що на наступний тиждень мені потрібно буде швидше піти з роботи, сказав, що справа надзвичайної важливості. Він зразу погодився, навіть не питав що й куди, чим дуже здивував, бо ж коли нема мене, то працює він, але працює вкрай неохоче, як і всі власники. Я почувався грейдером, який згортає обставини на обочину життя, аби розчистити простір для жінки, котра у два слова робила мене щасливим. Стосунки з Адою відрізнялись від усіх попередніх тим, що я максимально усвідомлював що за чим стоїть: як зв'язок формує контакт, чи як почуття перетворюється на дію. Під час такого усвідомлення, я відчував як Ада проростає в мене глибоким корінням. Навіть якщо зріжеш дерево, коріння залишиться. Саш, ця жінка має в собі силу.
— То ви сходили на концерт?
— Ще і як сходили.
Існує один перевірений спосіб визначення відстані до епіцентру грози. Якщо на небі з'являється блискавка, потрібно рахувати. Пауза між порядком становитиме приблизно дві секунди, швидкість звуку складає 343 м/с. З цього випливає, що на рахунок «раз» звук грому долає 686 метрів, плюс похибка на вітер та інтервали, якщо грубо заокруглити, виходить кілометр. На практиці це виходить так: Блискавка! Раз, два, три... дев'ять, Ба-ба-баххх ! Удар! Поки немає чого боятися, гроза ще далеко.
— Саша, як думаєш, зачепить нас? — Віто кивнув в сторону хмари.
— Не знаю, може зачепить, а може і вітер розжене, про вовка промовка. Але я зовсім не маю бажання черпати воду з човна, так що давай пливемо до берега.
— От і поговорили, — пробубнів Віто, — хтось дуже не хоче, аби ця розмова тривала.
— Заховаємось десь.Віталь, ти скільки часу маєш?
— До вечора.
— Я теж до вечора планував рибалити, але зловив тільки одного старого окуня. — Я зареготав і зміряв Віто поглядом з голови до ніг, даючи йому зрозуміти, що окунь це він.
— Лящі, лящі, лящі. — Сказав Віто й почав витягати якірну мотузку.
— Які лящі?
— Люди-лящі, Саш. На концерті ми з Адою сиділи на найвищому балконі театру. Акустика була так собі, все бриніло під стелею, слова пісень губилися, але тільки не ми, бо тільки недавно знайшлися. Ми уявляли, що під нами водойма з прозорою водою, а слухачі на стільцях – риби, лящі. Ми пили нашу фірмову яблучну горілку з фляги, сміялися й хотіли втекти звідти, аби посидіти десь в спокої біля справжньої, а не уявної, води.
— А чому лящі?
— Смішне слово, перше слово, з якого ми разом сміялися, а ти знаєш, як це класно разом сміятися, коли ви уявляєте одну на двох картинку і бачите її без слів ? То капець як круто, повір.
Я кивнув, так наче погодився, хоча насправді нічого не розумів. Дивний, дуже дивний чоловік. Тут я згадав одну мудрість, в ній йшлося про те, що всі хочуть мати людину, з якою не страшно постаріти, і тільки малий відсоток шукає когось, з ким можна якнайдовше побути дитиною.
Блискавка. Раз. Два. Три. Грім. До берега. Я згадав голос Тіля Ліндеманна: Alle warten auf das Licht.
Ми обоє чекали світла.
Перші краплі дощу впали у воду, я налягав на весла зі всіх сил. Прямо над головою чулася канонада грому, але розряди блискавок проходили виключно між хмарами, жодна з них не вдарила ні по землі, ні по озеру.
Дощ ряснішав. Спочатку колов розпечену шкіру десятками холодних голок, а потім став своїм, ледь відчутним, краплини приємно стікали вниз по тілу, пробирались під шорти, падали на дно човна, де перетворювались у щораз більшу калюжу.
До берега ми дістались мокрі, як то кажуть до трусів, включно з останніми. Витягнули човен на берег, перевернули вверх дном, зняли з себе рештки одягу, зацікавивши місцевих зівак голими та білими сідницями. Вижали з тканини майже усю воду, одягнулися й пірнули в шевроле, наче в печеру, позаяк моє авто знаходилось ближче до пристані.
Допили рештки кави. Дощ не здавався і весело барабанив по даху.
Я думав над тим, що розповів мені Віто.
– Віталь, а ти не боявся, що вас застукають? Ти ж сам знаєш, що Тернопіль то велике село, і тим більше театр, це ж як сільський клуб.
Віто звів брови:
— Застукають? Ти думаєш чим ми там займалися? Ми сиділи поруч як двоє меломанів, а наші почуття були видимі тільки для нас. І взагалі, коли ми Адою опинялися разом я нічого не боявся, я почувався всесильно, але не від агресії, а від самого життя. Ми повільно ходили центральними алеями парків, поруч на площах і бульварах, обіймались перед головними адміністративними будівлями й, ручаюсь, що нікому навіть на думку не спало, що щось тут не так. Віра схожа на кришталь, міцна на дотик, прекрасна на вигляд, але чутлива до ударів. Сумніви розбивають віру настільки легко, як молоток розбиває шкло. Коли ми були разом, нас єднав та захищав кришталь, молотки в наших руках з'являлися тільки якщо ми залишалися один без одного.
— Знаєш, я чомусь згадав основи квантової механіки.
— Так, щось схоже відбувалося. Нам траплялись речі й події, абсолютно аномальні для обставин, в яких ми опинялися. Але ми думали і уявляли це все з такою якістю уваги, яка буває лише в того, хто пише текст в чистому блокноті кінчиком пальця і ставить перед собою мету запам'ятати кожне слово.
— Хочу побачити Аду, покажи мені її фото.
Віто відкрив галерею. Я оторопів.
Прямо на мене дивилась жінка з лицем однозначно варта пензля художника. Дитяча безтурботність і педантична зрілість, все в одному. Високе чоло, виразні карі очі, права брова злегка підведена, що вказувало на відкритість, чіткі контури носа, але головним було не це. Я кілька разів повертав смартфон ребром до себе, щоб подивитись на Аду не прямим, а периферійним зором... Мерехтлива посмішка — ефект «сфумато» або той, що зникає як дим, — технологія, яку використовують в живописі аби показати рух повітря. І тільки один геній, Леонардо, зумів втілити ефект настільки точно й оригінально, що жоден художник не спромігся повторити цей феномен до сьогодні. Тільки переді мною зараз була не картина, а фото, на якому Ада не усміхалася, але, чорт забирай, вона усміхалася! Від країв її вилиць до кутиків губ проходили видимі лінії, і це були не ямочки, які з'являються в усіх симпатяг під час усмішки, то були подовгуваті рівчики чи радше западинки. Ада усміхалася перебуваючи в абсолютному спокої, її губи ніби складались для повітряного поцілунку, будучи розслабленими, уся міміка вказувала на це, хоча все було не так.
— Віто, ти це бачиш? — я максимально збільшив фото і закрив долонею верхню частину обличчя.
— Що я маю бачити? — запитав Віто, — я це бачив багато разів наживо.
— Подивись на лице, це ж Джоконда.
— Та, що Мона Ліза ?
— Та, що пані Ліза дель Джокондо. Англійці називають їі Мона Ліза, а французи з італійцями — Джоконда.
Віто забрав в мене телефон, знайшов портрет Мони Лізи та довго дивився на нього, а потім на Аду. Нахиляв під різними кутами й врешті сказав:
— Так, маєш рацію, схожість є, лінії вилиць так точно, а все інше не те, і форма губ і мигдалики очей. Я називаю їі Ада, і повір, в такому вигляді, як ти її щойно побачив, вона буває рідко, мені ледь вдалося її ось такою сфотографувати, для мене ця світлина цінніша картина да Вінчі. Ось поглянь на інші фото – і Віто знову передав мені телефон.
Я пригадав, як на початку розмови, Віто сказав, що Ада завжди різна. І ось я гортаю галерею й відчуваю щось схоже на шоковий захват. В голові одне питання: ну як це можливо? То були різні жінки, але всі вони були Адою.
Віто сидів поруч на пасажирському сидінні. Ми обоє встановили спинки крісел в напівлежаче положення. Я дивився на верхню обшивку автівки й шкодував, що цей сірий велюр не є вікном панорамного даху, через яке добре розглядати небо і дощ, що вже майже втих. Гроза пішла на схід. Віто повернув голову праворуч, там, через дорогу знаходилась база «Лісова». Віто не міг бачити маленьких будиночків, відкритих альтанок і зеленого вагончика для зимового зберігання човнів, його очі спостерігали за верхівками сосен, що гойдалися на вітрі, як п'яні товариші, що під ранок повертаються з вечірки. Я повернув Віто телефон і поділився враженнями.
— Саша, не дивуйся, вона дійсно різна, і не тільки на фото. Кожна її емоція віддзеркалюється на обличчі, не тільки на обличчі до речі. Ада типовий екстраверт, на перший погляд, але є речі, які вона тримає в собі і відкривається лише через глибоку довіру, дещо взагалі нікому не довіряє, це її особиста таємниця, надійно збережена, а ще вона наділена усіма 4-к якостями.
— Ти про що ?
Віто опустив вікно, в розпечений від спеки салон автівки увірвалась дощова прохолода з ароматом озону та мокрої землі.
— Я маю на увазі комунікацію, кооперацію, креативність і критичне мислення. Найперше я запав саме на комунікацію, це коли зустрілися наші слова і душі, а якщо по простому, то Ада як магніт притягує до себе людей, зараз я говорю не про себе навіть, будь-то чоловік чи жінка, без різниці, вона легко знаходить спільну мову з кожним, і робить це дуже легко, часто одною лиш посмішкою, при цьому чітко виставляє межі, тобто вилізти їй на шию і звісити ноги не вийде ніяк. Про креативність взагалі можна розказати окрему історію.
Я відчув як в мене затекла спина і подумав, що Віто може нескінченно довго розповідати про Аду, він наче вовк ходив колами навколо вогнища дилеми і ніяк не наважувався підійти впритул.
«У фортуни не такі вже довгі руки, як ми думаємо: вона бере лише того, хто сам до неї горнеться.» Сенека.
— Віталік, а як щодо критичного мислення ? Бо те, що між вами відбувалося не витримує критики. Хоча я розумію, що є такі поняття як «де-факто» і «де-юре»? та все ж...
— Хороше запитання, але скажи мені Саша, хіба людина може бути повністю категоричною? Візьмемо до прикладу доброту. Доброта може виходити або з сили або зі слабкості. Якщо ти добрий, бо слабкий, не можеш дати здачі, не можеш жорстко відстояти свою думку, бо боїшся, і заспокоюєш себе тим, що ти добрий, то ніяка це не доброта, ти просто вигідна людина, попросту лох. А от якщо ти сильний, тоді доброта це твій власний вибір, а не реактивна дія, вловлюєш різницю? Істина доброта це вибір сильного, того, хто може дозволити собі бути злим чи агресивним, але вибирає таким не бути, крапка.
Так і з критичним мисленням. Ада чудово оцінює реалії, але і будувати фантазії вона теж вміє. Тепер запитання тобі, Саша: чи можна творити реальність без фантазії?
Віто маніпулював. Говорив правильні речі, але таки маніпулював, відводив мене в сторону від головного питання, на яке або не хотів, або не вмів відповісти. Я бажав битви:
— Так, я з тобою згоден, але хіба критичне мислення Ади не каже їі про те, що ваші стосунки не здорові? Я це мав на увазі.
Віто замовк, дістав цигарку і підпалив, навіть не запитав мене чи можна це робити в моєму авто.
— Саша, наші з Адою стосунки найздоровіші, бо існують в парадигмі чоловік-жінка.
— А що бувають ще якісь парадигми? — здивувався я, – меншини не беремо до уваги.
— Бувають. Юнак, який жив з матір'ю і зразу ж одружився, якому не відомо, що таке самозабезпечення, автоматично будує стосунки за схемою мати-син, особливо якщо в дитинстві він був обділений увагою мами. Тому він знаходить її в жінці, яка сама підсвідомо хоче бути мамою. Дружина його контролює, розв'язує проблеми, а він, ще більше капостить. Ось такі стосунки не здорові, хоч і законні. Потім, якщо пощастить, чоловік дорослішає. Робить повну ревізію свого життя, має за плечима досвід і в один прекрасний момент починає бажати для себе ту людину, з якою все буде не так, як треба, а так, як він завжди того хотів і мріяв, з ким можна ділити відчай не ризикуючи, хто стане йому товаришем, а не жандармом. Всесвіт великий чарівник, діє по закону «бажаєш – тримай», і посилає тобі подарунок з барвистими стрічками у волоссі, і йому байдуже на штампи в паспорті, бо найперше ти боже творіння, а не громадянин чи фізична особа. — Віто потушив цигарку. Попільничка з дзвінким звуком сховалася в панель.
— Віталь, Ада розділяє твоє бачення? — я не здавався, бо Віто знову закрутив, як то кажуть.
— Частково, бо це те, що важко прийняти розумом, але дуже легко відчути. — заявив Віто.
— Виходить Віолета тобі як мама?
— Виходить, що так, не так давно я це усвідомив. Це не погано, але і не добре. З Адою я ніби наново вчився ходити, ми обоє на одній хвилі, спонтанні пофігісти, любимо відчувати, хоча наші взаємини й схожі на дитячі, але це точно не стосунки батьків і дітей. Природним чином в мене виникало бажання виконувати любі її забаганки та радіти від того, що радіє вона.
— Вона, симпатична, таке бажання виникло б в кожного. – не втримався я.
— Це ти по фото судиш? Смішно. Хотів би я почути, щоб ти сказав, коли поговорив би з нею чи відчув би її у своїх руках. Такі жінки як Ада ніколи не обділені чоловічою увагою, біля них завжди хтось крутиться, їх хочуть і саме це змушує тебе не розслаблятися, постійно перебувати в тонусі, якщо вже хочеш з нею бути. Або відступити. Тут як з добротою – вибір. Саш, як ти думаєш, на що найперше звертає увагу жінка і як потрібно себе поводити, аби вона зрозуміла, що вона твоя ?
Я не знав що відповісти Віто. Ніколи не вважав себе експертом в таких питаннях, тому вирішив сказати правду:
— Віталь, я не знаю. До цього часу я мав справу з трьома жінками, точніше дівчатами, бо давно то було. Перших двох можна навіть не рахувати. На що вони звертали увагу я теж не знаю, мені не казали, а я не питав. А от з третьою я тривалий час зустрічався, прям дуже тривалий, понад рік, перш ніж ми зблизились остаточно, тому, скажу так: з жінкою треба довго-довго ходити, аби вона звикла до тебе, побачила, що твої наміри серйозні, лише тоді жінка повністю впустить тебе у своє тіло і життя. Іронія в тому, що таку пораду мені дала одна з двох перших дівчат, з якою ми переспали на другий день після знайомства. Отаке. Я вважаю, що надійність та стабільність, в хорошому сенсі, це те, на що звертають увагу жінки.
Віто захитав головою:
— Саша, це ти зараз описав стратегію, я мав на увазі тактику. Тепер послухай мене. Найперше жінка зверне увагу на твої руки, не на кредитну історію, не на товщину гаманця чи прутня, а саме на руки, – долоні та кисті, це частина тіла, яка приваблює багатьох жінок, бо руки несуть в собі життєву силу, руки можуть багато чого розповісти про чоловіка. Має значення тільки те, що відбувається в твоїй голові і речі, які ти робиш своїми руками. Тому-то не треба відразу лізти до жінки з поцілунками, намагатися якось обійняти й чи щось таке, просто візьми її за руку і, якщо у вас взаємна симпатія, ти побачиш яким буде ефект. Сила, натиск, надійність. Жінку можна втримати тільки руками.
Пам'ятаю якось я вирвався на годинку з роботи. Ми з Адою сиділи в кафешці, пили каву, заїдали медівником, про щось балакали, сміялися. Потім я викликав таксі аби відвезти нас по домах. Тоді, в авто, я вперше взяв їі за руку, але взяв так, ніби ця маленька, майже дитяча долонька, була самою Адою. Ми дивились один одному в очі й одночасно відчули, як між нами проскочила іскра, знаю, звучить попсово, але так і сталось. Що це було? Запитала Ада. Її голос був низький і тихий, вона перебувала на межі незнайомого досі збудження, це теж відчувалося. І весь світ став декораціями, істинно живими були лише ми з нею.
Рештки дощових хмар звільнили небо над озером. Веселка на сході обіцяла тихий і погожий вечір. Я зателефонував дружині, аби повідомити, що затримаюся, хотілось таки впіймати лина.
Довелось знову спускати човен на воду. Цього разу за весла сів Віто. Я не заперечував, в мене нила спина і я хотів розслабитися.
Човен рухався швидко. Віто виявився значно сильнішим за мене фізично, здавалось, що він не відчуває опору води і працює веслами наче пір'їнами. Я думав про те, як так сталося, що душевні переживання Віто ніяк не відповідали його рокам. Зберегти в собі чутливість вісімнадцятирічного хлопця, а по факту мати за плечима всі сорок, якщо не більше, зуміє не кожен. Але чи є такий феномен свідомим вмінням і чи не дар це часом або ж прокляття ? – ось головне питання, яке мене непокоїло. В такому віці люди вже помалу на пам'ятники собі збирають, а не закохуються до нестями. От тобі живий приклад приказки: коханню вік не перешкода. Ми приплили на місце. Я кинув якір. Ну, Ромео, продовжуй.
— Саша, ти коли-небудь боявся пори року? — Віто закинув вудку у невеличку прогалину серед латаття.
— Ти про що? Погоду маєш на увазі?
— Ні, не погоду, в тебе не було відчуття, що щось станеться, скажімо осінню чи весною?
— Ніколи про це не думав, я, знаєш, не сильно дружу з інтуїцією.
— Я боявся зими. Вперше в житті, як вогню. Ми з Адою провели разом чудову осінь, точніше половину осені. Все готувалось до сну, все затихало, ми були на зв'язку 24/7 і раз в тиждень стабільно бачились. Всім було добре, ніхто не постраждав, я так думав. Така собі кімната спокою, серед тривожного світу. Ми могли довго сидіти в моїй автівці просто обійнявшись, без єдиного слова, я взагалі не хотів говорити, я хотів відчувати максимально гостро, кожну хвилину, кожен подих, кожен удар серця. Нехай буде так, казала вона, і так ставалося. Іноді я вголос читав для неї уривки з рандомної книги, а вона слухала. Вона любила слухати. Тим часом мене не покидало одне недобре відчуття, мені здавалось, що Ада про себе завжди думає: я його покину, я його обов'язково покину, тільки ще не зараз, бо він кладе мені голову на коліна так, ніби я йому дуже потрібна. А потім між нами спалахнула пристрасть
— Пристрасть? А хіба те, про що ти мені щойно розповів не було нею ?
— Саш, то була ніжність, сама їі есенція, солодкий нектар, який перетворився на дикий мед, а знаєш, що таке дикий мед? Це отрута і протиотрута в одному флаконі. — Віто стиснув правий кулак до хрускоту хрящів, — можна тобі задати дуже особисте питання, Саш ?
— Та задавай.
— Що для тебе найважливіше в сексі? Тільки добре подумай.
Це запитання мене спантеличило, я відчув, як зашарівся, але відповів:
— Комфорт, для мене важливий комфорт.
— А детальніше?
— Блін, та щоб ліжко було зручне, або принаймні щоб було, щоб діти не заважали, душ під боком, коротше максимальний релакс.
— Тобто для тебе важливі речі матеріальні, як я зрозумів? А як щодо того, що ти бачиш і що відчуваєш?
— Віталь, я не султан з гаремом, я бачу і відчуваю одне й те саме вже доволі тривалий час. Бувають правда більш ефектні періоди, але й вони повторюються, до них звикаєш. В юності це було пригодою, зараз щось схоже на ритуал, комфортно одному, комфортно й другому, якось так. Ну і сон потім міцний. Отаке.
Віто замислився, провів долонею по неголеній щоці, схвильовано глянув в небо, ніби шукав там підказку суфлера, і мабуть, таки знайшов:
— Саша, знаєш, якщо відкинути час на дев'ять місяців назад, я б з тобою погодився, комфорт важливий. Але зараз моє бачення кардинально змінилося. Все, що ми робимо, ми робимо заради досягнення певного внутрішнього стану. Тут ти правильно сказав, що люди звикають, наприклад до свого повсякденного рівня свідомості, тому вони завжди прагнуть її розширити, внести туди новий елемент сприйняття, саме так відбувається розвиток або похід в нірвану – вершину вершин. Це стосується усіх сфер нашого життя, головне, щоб таке розширення приносило радість, а не обтяжувало. Мене завжди цікавило, що відчуває жінка під час близькості, бо різниця видима, але не відчутна. І от що я тобі скажу: це можливо відчути, в тебе ніби два тіла з'являється й ти одночасно перебуваєш в кожному з них, але, щоб так сталося, має бути виконана одна умова, ось що найважливіше.
Яка ж це така умова? — запитав я, а про себе подумав, чи бува, Віто не має на увазі дорослі іграшки.
— Зв'язок, Саша. Сильний емоційний зв'язок між чоловіком та жінкою. Я ще досі не знайшов для себе пояснення, яка його природа. Можливо на певному етапі життя в нас з Адою відбулися одинакові події та досвіди, через що енергетично ми майже одно структурні, або ще щось, не знаю, та коли ми фізично контактували, відчували збудження, це все підсилювалося в рази. Словами не описати. Часто тіло ще не встигало зреагувати, а емоційно повний капець, в хорошому сенсі. Ти відчуваєш жінку настільки ціло, що її відчуття сприймаєш як свої, ти живишся її екстазами і є їх причиною. Ось тобі й нірвана.
Пам'ятаю кінець жовтня, густо дощило, це був один з тих днів, коли моя автівка ставала кінотеатром. І от фільм закінчився, закінчилась їжа, залишились тільки сигарети та чай в термосі. Ми вийшли прогулятися. Місця там майже дикі – ліс, поле та безлюдні дачні будиночки. Земля розмокла, ми йшли тією багнюкою, з якої стирчали залишки сої та бур'янів, болото налипало на наше взуття, а потім само опадало з підошви, разом з соєю, не в силі тримати свою масу, я собі думав: господи, куди я завіз цю жінку? в які хащі ? чи комфортно їй ? але Ада йшла поруч, так ніби постійно ходила тут зі мною, дивилася як літає листя, слухала вітер, і щоразу нагадувала мені, що я не сам, що вона теж хоче сховатися під парасолькою, яку я ніс в руках. На межі лісу й поля я обійняв з проханням: послухай Адель, щоб не сталося, завжди залишайся ось такою. Якою, запитала вона? Моєю, але не як моя власність, а як частина мене, як мій особистий еталон жіночності, і якщо мене не буде поруч, просто згадай цей момент і почуття які зараз в тобі, тоді моє прохання завжди буде збуватися.
Дощ пустився сильніший. Ми знову сховалися в авто, часу залишалось мало. І як оце буває, всьому місце і всьому час. Того дня ми роз'їхались по домах вже не друзями, але ще не коханцями. Кожна наша наступна зустріч закінчувалась якимось нереальним напівсексом, в дію вступила нова сила, шалена й безрозсудна. Перед нами постав вибір: приручити цю силу чи рятуватися втечею.
Тіні ставали довгими. Поверхню озера вкрив повний штиль. Недалеко від нашого човна підіймались з дна дрібні бульбашки — риба вийшла на вечерю.
Черв'як пручався, але врешті був насаджений на гачок. Моя оснастка лягла приблизно за метр до ланцюжка бульбашок, я сподівався, що той, хто риється в намулі, виявиться лином, голодним лином, який захоче з'їсти черв'яка на гачку.
Шалена й безрозсудна сила, так описав Віто своє бажання володіти жінкою. Я чудово розумів, що за цим стоїть. Я згадав Карлоса Кастанеду, донью Соледад, її чотири вітри, особливо пообідній, якраз оцей шалений і безрозсудний, точніше оця, бо вітер — жінка.
Цікаво, що Віто мав на увазі, коли говорив про втечу? Від сили неможливо втекти, тим паче якщо ця сила створена тобою, силу можна зробити тільки своїм союзником, інакше вона роздавить тебе як клопа. Так говорив старий пройдисвіт дон Хінаро. Також я здогадався, що погляд Ади був направлений на південь.
— Віталік, чому ти сказав про втечу? Ти що злякався?
— Злякався, Саша. Я був на сто відсотків впевнений, що опинись переді мною всі святі й моралісти світу цього, всі до одного представники, так званих, сімейних інституцій, і я б переконав, що це все природний хід подій. Всіх, але тільки не Аду! Вона мала на мене колосальний вплив, один її погляд, одна думка, і моє тіло обм'якло або навпаки. Оцього я й боявся, тому Ада жартома називала мене малою коалою, а я її – пультом. Іноді складалося враження, що всі живі істоти давно прийняли те, що ми разом, типу: а, та це ж Ада і Віто, та нехай вже.
— То виходить втекти хотіла Ада?
— Саме так. Коли нас почало фізично тягнути один до одного, Ада завжди мене зупиняла, їй було важко боротися одночасно і з собою і зі мною, їі внутрішні кордони виявилися майже зруйнованими. Через те Ада вважала, що нам потрібно триматися якомога далі один від одного і більше ніколи не бачитися, інакше ми наробимо фігні, і постраждають наші близькі. Ці слова різали мене тупим ножем, бо я не уявляв себе без неї. Але знаєш що Саша, принаймні одна людина з кола наших близьких не тільки не постраждала, а навпаки, навіть дуже навпаки.
— Хто ж це? – я розкрив рот від здивування.
— Віолета, Саша. Віолета — карась!