Розділ перший

Взимку, не пам’ятаю якого саме дня, 4 грудня кицька Іриска народила кошенят. Коли вона придивилася, то помітила, що одне сіре кошенятко відрізняється від п’яти своїх братів і сестер. Воно було породи британська короткошерста кішка, а брати й сестри і навіть мама — мофусанд. Думаю, ви не чули про цю породу, а може, й чули. Що би там не було, але схожою на братів та сестер вона не була. Мама Іриска любила це кошеня. А звали її Василіса.  

     Хоч вона й була доволі добра, чутлива і робила багато добра, та не мала жодного друга… ну, майже. У неї не було друга аж до одного року. Давайте по порядку: Вася — це сіра кішка, яка не схожа на інших, і з неї сміються. Але на неї чекає велике майбутнє, яке нікому навіть не снилося…  

     У той день, коли все почалось, їй було майже один рік. День був дуже засніжений і холодний. Василіса встала з ліжка з якоюсь надією, але вона не розуміла з якою. Вона вийшла на вулицю і побачила мисочки з водою та сухим кормом. Я, мабуть, не казала, але вона живе не в приватному будинку і не в квартирі — вона живе на вулиці Шульгіних, яка колись називалася Калініна. Але не про це розмова. Усі тарілочки були підписані іменами, для кого вони. Там було багато саморобних будиночків. Вона зайшла в будиночок із картону і раптом… помітила шматок паперу. Було видно, що йому багато років: він був попалений, порваний і пожмаканий. Вона зірвала його з кнопки і почала читати.  

      Там була написана дата народження Василіси, її братів, сестер та мами! Вона зрозуміла, що сьогодні у неї день народження! Вона глянула на своїх братів і сестер і зі швидкістю світла (так вона думала) побігла на ринок.  

     Вона підійшла до прилавку з рибою і раптом… побачила купюру у сто гривень! Вона думала: залишити собі чи віддати хазяїну? Василіса придивилася до купюри: начебто не пожмакана. Це означає, що власник десь поряд, — подумала вона. Вона оглянула приміщення і побачила чоловіка, у якого з кишені виглядав гаманець.  

     Не думаючи, вона схопила купюру і побігла до чоловіка. Вона стала на дві лапи, простягла купюру й сказала:  

   — Нате, це, мабуть, ваші гроші. До речі, у вас гаманець може загубитись.  

  Вона була просто шокована, коли чоловік сказав:  

   — О, дякую. Можеш залишити ці гроші собі. Я бачу, вони тобі потрібні більше.

Василіса глянула на нього великими очима і побігла до прилавку. Вона поклала гроші на прилавок і мявкнула.

— Ой, кошенятко, — сказала продавчиня, — ти рибку хочеш?

Вона поклала на прилавок найбільшу рибину. Вася схопила рибу, глянула на продавчиню і побігла на вулицю Шульгіних.

Коли вона добігла, то почала шукати маму, сестер і братів, але ніде їх не знайшла. Аж раптом…

— Сюрприиииз!

Мама, брати й сестри вистрибнули з-за будиночка.

— З днем народження!

— Ого… І вас, — здивувалася Василіса. — Це для вас. — Вона поклала рибу на землю.

— Ваааау! — розглядала рибу її сестричка. — Це для нас?

— Так, — сказала Василіса. — А це що?

Вона показувала на якусь велику річ, накриту білою скатертиною.

— Оооо, а це — для тебе, — усміхнулася мама і зняла скатертину.

І… о Небесні Коти! Це ж велике дерево-лежанка! Дерево було зроблене з товстого картону, а кора — з паперу. Листя — з м’якеньких лежанок! Василіса дивилася на дерево так, ніби побачила планету з цукерок.

— Д-д-дякую… — сказала Вася.

— Нема за що, — махнула лапою Іриска.

— А можна рибку? — спитала сестричка.

— Та звісно, це ж ваше! — відповіла Василіса.

— Так… — почала мама Іриска. — Сьогодні буде дві речі: перше — я дам іншим нашим котам імена. А по-друге… ви підете вперше в житті до школи!

— А як вона називається? — спитала Ема. — Невже до школи людей!?

— Та ні, дурненька, — відповіла мама. — До школи котів! Тож збирайте швиденько рюкзаки!

Василіса побігла до домика і почала збирати рюкзак. Коли вона й усі інші зібралися, мама провела їх до школи. Вона попрощалася й пішла додому, а вони увійшли в школу.

Василіса уявляла великий будинок із класами. Але це був двір якогось дому! На вході у двір вони зустріли старшокласника, який провів їх до якогось курятника. Там вони зустріли багато першокласників, але й було чимало старшокласників.

Золотисто-руда кішка з білими плямами вистрибнула на стільчик біля дошки й сказала привітним голосом:

— Вітаю вас, першокласники й старшокласники! Сьогодні до нашої незвичайної й єдиної школи котів приєдналося шість першокласників — сестричок і братів! Нагадаю, що мене звати тітка Рижуля. Я зараз роздам усім новачкам розклади занять і покажу, де вони проводитимуться. Будь ласка, пам’ятайте, як вам було страшно у перші дні в школі, тож підтримуйте наших новачків і один одного. Ти мене чуєш, Малюче?!

— Так, мамо… — сказав на вигляд найстарший і найголовніший учень.

— От і добре, — сказала тітка Рижуля. — А зараз… на уроки!

Василіса глянула в розклад і побачила, що перший урок — математика, і проводиться він на кухні. Вона почала шукати якогось новачка, який знає цей дім, і дуже швидко знайшла. Вона підійшла до чорно-білого кота, який, на її думку, знав двір і дім.

— Привіт, — сказала Василіса. — А ти, часом, не знаєш, де тут кухня?

— Ти що, думаєш, я живу в цьому будинку і не знаю його? Та звісно знаю! О, а давай дружити? — спитав кіт

— Давай! — сказала Вася. — Мене звати Вася. А тебе?

— Мене — Яні. Так, ти казала про кухню? А, так! Побігли!

І вони побігли через вазони з квітами, город і до самого ганку. Вони зайшли у дім, і Яні провів її до кухні.