3. Серед бездушних роботів

- Михайле….Михайле….ти чуєш мене? - цей голос звучав у вухах хлопця і кружляв, наче назойлива муха. В очах стояла темрява. - Михайле, це Захар. Як тільки ти відкриєш очі, ми бачитимемо все, що й ти. Пастка спрацювала, ти зараз у бездушних. Все, кінець зв'язку. Бо мій голос не дає тобі чути музику, яка сповіщатиме про біль.

   Михайло відчув легеньки тихі ноти свого фортепіано. "Значить, мене зараз болить. Але що, я геть нічого не пам'ятаю. Швидше за все мене оглушили, вдаривши по голові", - думав він. Хлопець нарешті розплющив очі. Над ним стояла усміхнена гримаса якогось дідугана. Зовні нічим не відрізняється від людей, але великі круглі зіниці його видавали. Михайло спробував підвестися, тримаючись за голову.

- То що, сподобався тобі мій підзатилок бітою? - з підступною посмішкою запитав той.

- Ви всіх людей так зустрічаєте? - запитав Михайло, нарешті підвівшись.
   Дідуган розсміявся, але потім глянув на нього злісним поглядом.

- А чого ти чекав, хлопче? Ви ставилися до нас, як до рабів, не ставили нарівні зі собою. А потім взагалі вирішили знищити.

- Для того, щоб до тебе ставилися, як до людини, потрібно нею бути. У вас лише наше тіло, ви лише бездушні істоти, - випалив хлопець.

   Дідуган спалахнув гнівом, здавалося, що його і без того велетенські очі вилетять з орбіт. Він схопив залізні наручники і кинувся з ними на хлопця, потім почав лупцювати, а в вухах Михайла заграла знайома до болю мелодія фортепіано. 

- Оркус, досить, досить! - прокричав чоловік середніх років до дідугана. - Нам потрібні здорові тіла, каліки нам ні до чого. 
   Дідуган Оркус явно хотів продовжувати гамселити уже скривавлене обличчя хлопця, але таки спинився. Потім вгамував свій гнів і мовив.

- Завдайте йому сьогодні дуже багато болю! Використовуйте найжорстокіші методи! - наказав він. 

   Потім підійшов впритул до Михайла і сказав:

- А коли ти уже не зможеш терпіти болі і сам благатимеш про смерть, я сам своїми руками перетворю тебе на одного із нас, - проричав той, а потім вийшов із кабінету.

   День йшов надзвичайно довго, у вухах Михайла то тихішала, то голоснішала музика улюбленого фортепіано. Михайло намагався зображати страждання, але в душі він сміявся. Врешті тортури завершилися, коли до кімнати зайшов Оркус.

- Досить на сьогодні, а то ще покалічите ненароком, - мовив він, явно насолоджуючись стражданнями хлопця. - А ти міцний горішок! Дехто з людей просив смерті уже після кількох хвилин. Але це і на краще. Я тут подумав, коли ти все-таки зламаєшся, а ти зламаєшся, я заберу собі твоє молоде тіло. А то набридло жити в панцирі старигана, - зареготав той.

   Михайло перевів втомлений погляд на Оркуса і сказав:

- Швидше зламається чіп в твоїм мертвій голові, ніж воля справжньої людини, - сказав Михайло тихо, але впевнено.

- В камеру його, - скомандував Оркус, - завтра продовжимо.

###

   Михайло відчував лише втому, але ні краплі болі. Вуха гуділи від гучної музики, що звучала цілий день, і все, що він хотів, це лише тишу. А в вухах знову почувся голос Захара. "Михайло, ти молодець. Тримався до кінця. У нас розпочалася війна. Бездушні роботи атакують мирних людей. Є багато жертв. Але ми даємо їм гідну відсіч. Сьогодні через твою камеру ми побачили їхню програму керування. Будемо працювати над її знищенням. А ти тримайся, синку. Ми переможемо їх усі разом".  Нарешті голос затих і Михайло забувся глибоким сном.

   Вранці у вухах знову почало гупати. Звучали то легкі, то важкі ноти фортепіано, музика то голосніша ставала, то тихіша. Михайло не знав скільки часу це все тривало. Він, наче розчинився десь посеред простору, десь серед музики, десь серед бездушних, що намагалися вбити у ньому людину. Захар сказав йому, що пройшло два тижні, але хлопцю здавалося, що сплинуло більше двох місяців. Захар бреше? Чи це його мозок грає із ним у підступну гру?

- Далі продовжувати не можна, інакше тіло покалічиться занадто сильно і почнуться невідворотні зміни. Та й до того ж незламність цього хлопця ослаблює нас. Якщо продовжимо, то є ризик, що наша система почне розряджатися і чіп вийде із ладу. Ми і так дуже ослабли за ці дні. Хоча не розуміємо чому, ми катували його з найвищими допустими del болі, але заряду енергії однаково не було.
    Оркус розлючено гримнув кулаками по столі. Його явно озлоблювала ця вся ситуація. Він нутром відчував, що тут щось не те. 

- Виведіть мені на екран батарею зарядженості чіпу, - прогримів він.
   Бездуші істоти стали цокотіти пальцями по екрану, поки не з'явилося зображення заряду батареї, що показує 10%.

- Але, як таке можливо, Оркусе, за таких тортур заряд мав би бути повний, а тут лише 10%. Щось тут не те. Можливо, якийсь збій, - виправдовувалися бездушні.

- Принесіть мені повязку для очей, - голосно проревів Оркус. - Негайно!

   За хвилину йому принесли повязку і Оркус, підійшовши до Михайла, зав'язав йому очі. Потім зі всієї сили втулив хлопчині ляпаса, а той скривився від болю. У цей же час Оркус непомітно пробив ногу хлопця ножем. А хлопець, все ще тримаючись за щелепу, кривився.

- Не там тебе болить, хлопче. Досить грати, - сказав йому Оркус на вухо.

   А потім повернувся і почав кричати до своєї команди.

- Ідіоти! Ви всі ідіоти! Він весь цей час водив вас за носа. У нього анальгезія. Ви могли йому хоч руку відрубати, він все одно нічого би не відчув.  Ось чому наші батареї майже на нулі, - кричав Оркус не своїм голосом.

- Що накажете робити? Вбити його? 

- О ні, це занадто дороге задоволення для нього. Не відчуває болі фізичної, то завдамо йому біль душі. Я сам займуся пошуками твоєї родини, Михайле. І, коли на твоєму місці тут буде мати або сестра, тобі нарешті заболить, - волав дідуган.

- Оркусе, Оркусе, якийсь збій у програмі, ми втрачаємо контроль управління, - перелякано сказали роботи.

- У камеру його, - наказав дідуган, а сам перелякано побіг до комп'ютера.