2. Я готовий

   Коли Михайло зайшов до кімнати телефон знову дзвонив. Хлопець поспішно відповів на дзвінок.

- Михайло? Впізнаєш мене? - почулося на тому кінці телефону.

   Звісно ж, він пізнав. Це був Захар. Той, якому хлопець завдячував своїм життям.

- Так, звісно, - радісно проговорив Михайло.

- Радий, що ти живий.

- Все завдяки вам, - посміхнувся хлопець.

- Мені потрібна твоя допомога. Можливо, саме від тебе залежить доля всього людства. 

- Все так серйозно? - жартома кинув хлопчина.

- Все так життєво необхідно, - стримано відповів Захар. - Але це не телефонна розмова. Тримай телефон біля себе, я надішлю тобі адресу, куди приїхати. 

###

   Михайло народився із вродженою анальгезією. Це стан, при якому людина взагалі не відчуває болі. Багато хто думає, що це суперсила, але, насправді, це смертельно небезпечно. Люди з таким захворюванням переважно помирають ще в дитячому віці. Не лише від якихось зовнішніх травм, але і від внутрішніх. Вони можуть переламати собі кінцівки і при цьому анічогісінько не відчують.

    Батьки Михайла зрозуміли, що із сином щось не так, коли йому був 1 рік. Тоді він випадково впав зі сходів і навіть не заплакав. Батьки тоді дуже здивувалися такій реакції хлопчика. Але мати бути стурбована станом дитини і наполягла на візиті до лікаря. Виявилося, що у дитини струс мозку і зламані пальці на руці. Згодом лікарі встановили діагноз, але для матері він звучав, як вирок. Десь ще через рік їм написав Захар. Він був молодим лікарем, але захоплювався і програмуванням. Використовуючи свої знання, він змоделював для хлопця спеціальний пристрій. Зовні він нагадував пульсоксиметр. Хлопець надягав його кілька разів на день і, якщо в організмі були якісь пошкодження, або в цей момент Михайло мав би відчувати біль, то пристрій це показував. Цей пристрій не раз рятував йому життя.

    І ось Михайло уже в потязі. Він знає, щоб не запропонував йому Захар, він погодиться, бо по-іншому і бути не може. 

    Найпровідніша комп'ютерна лабораторія Європи чомусь знаходилася під землею. Хлопець спустився ліфтом під землю. Тут, на диво, було світло. Навіть світліше, ніж у зовнішньому світі, що залишився далеко вгорі. Великі монітори миготіли невідомими символами, а люди в світлих комбінезонах старанно виконували свої функції.

- Привіт, - посміхнувся йому Захар, дружно тиснучи руку. - Бачу, сьогодні не обійшлося без травм, - продовжив він, переводячи погляд на закривавлений палець хлопчини.

- Так це дурниці! Притиснув кришкою від фортепіано, - виправдався той.

- Ти не можеш сам адекватно оцінювати, дурниці це чи ні. Саме для цього я дав тобі той пристрій, щоб ти завжди перевіряв свій стан. Ти взяв його з собою? - трохи суворо запитав Захар.

   Хлопець почервонів, але вирішив сказати правду.

- Ні, але я завжди ношу його зі собою. Чесно. 

   Захар похлопав його по плечу і запросив до себе у кабінет. 

- Михайле, ти сильна людина. Це я зрозумів ще при нашій першій зустрічі. Хоч ти був ще тоді малий та несвідомий, але я це помітив. 

- Та ні, зовсім ні, сильні - це солдати нашої армії, які колись без анестезії витримували складні операції. А я навіть не знаю, що таке банальна вушна біль.

 Захар посміхнувся і запропонував хлопцю сісти.

- Біль буває не тільки фізичною. Є ще біль душі. Так, вона інша, але вона реальна. І саме ти відчуваєш її сильніше, ніж інші. Коли люди сліпі, в них загострюється слух, коли німі, зір. А ти не відчуваєш болі, але зате ти відчуваєш душею. 

- Не зовсім розумію, про що ви. 

- Ти чув про бездушних? - запитав Захар, дивлячись десь вглиб простору.

- Та звісно, я думаю всі про них чули. Але хіба їх усіх не знищили? - запитав хлопчина.

- На жаль, їх зараз можливо більше, ніж людей у нашій країні. Бачиш, як воно буває, населення планети збільшується, а людей стає все менше, - сумно зітхнув Захар.

- Ви, мабуть, жартуєте? Вчені запевнили, що їх давно уже немає серед нас.

- Хіба я схожий на жартуна? - запитав той, суворо поглядаючи на збентеженого Михайла. - Декілька років тому їх було дійсно мало. Справжня кількість трималася в секреті. Адже експеримент по довголіттю виявився все ж не зовсім вдалим. Бездушним для підтримки своєї життєдіяльності потрібна була не просто звичайна їжа. Їжа була необхідна для підтримки тіла, в яке вони поселилися. А для їх суті необхідний був біль. Саме тому бездушні поселялися при онкологічних лікарнях. Там пацієнтам не кололи знеболюючі препарати для того, щоб ті істоти живилися їхніми стражданнями. Хворі доживали свій вік у страшних муках, а бездушні ставали міцнішими завдяки їхнім стражданням.  

- Але чому ті люди відмовлялися від знеболювання? Невже все заради експерименту? - запитав хлопець.

- Звісно ні. Хворим обіцяли взамін на це довголіття. По їх смерті їх теж перетворювали на бездушних. Але ніхто не казав тим людям, що це вже будуть не вони, а лише їхні тіла. Людина без душі вже не може існувати. Це буде лише робот, який керує людським тілом. Бездушні, хоч і роботи, але вони розумні. Зовні майже нічим не відрізняються від людей. Вони зрозуміли, що лише раби для людей і не стоять з ними нарівні. Їм діставалися тіла людей або вже старих, або невиліковно хворих. Вони були слабшими. До того ж, керованими через чіп в їхній голові. І одного дня вони зламали систему та вийшли з-під контролю. Відділилися від людей та створили власну колонію. Але на цьому вони не зупинилися, вони почали викрадати здорових людей, щоб отримувати якісні тіла для себе. Так вони міцнішали, винищуючи людей та збільшуючи кількість роботів. Але найстрашніше те, що вони вбивають їх не одразу. Спершу вони спричиняють їм біль, сильну та страшну біль, ламаючи їхню волю. Перетворюють на рабів, схожих на себе. Роблять вони це доти, поки ті не зламаються і самі не попросять смерті.

- Не знав, що таке відбувається в XXII столітті.