1. Нам потрібна людина

   Звуки фортепіано м'якими нотами розливалися по кімнаті. Вони, як сонячне проміння, пробивалися за ширму людської суті. Лише музика могла зняти біль цієї зраненої душі. Лише такий біль міг відчувати цей молодий чоловік, що зараз пестив білі клавіші музичного інструменту. Легка та невимушена мелодія робила легшою душу, що носила в собі тягар своєї таємниці. Тендітні, немов крила метеликів, ноти здригнулися від важких людських кроків. А потім і зовсім розчинилися у повітрі, коли останні почулися у кімнаті. 

- Чому зупинився? Твоя гра неймовірна! - сказала мати, що зайшла у кімнату.
Михайло неспішно відірвався від клавіш і поглянув на матір. 

- Дякую, мам, - відповів він, опускаючи кришку піаніно, тим самим ховаючи білі клавіші у темряві.

- У тебе там телефон дзвонить. Мабуть, щось важливе, бо телефонують уже втретє, - сказала мати, підходячи ближче. - У тебе кров на пальці. Ти, мабуть, притиснув його, як закривав фортепіано.

   Михайло перевів погляд на руку. Великий палець кровоточив. Кілька великих крапель скотилися додолу. 

- Мабуть, - знизив він плечима. - Я знаю, що ти хочеш сказати, мені потрібно бути уважнішим, - продовжив Михайло, цілуючи матір в чоло. - Піду погляну, хто це телефонував. Напевно, щось важливе.

###

   Скільки болі може витримати людина? Вчені встановили, що людський поріг 45 del. Але при пологах жінка може відчувати і до 57 del болі. Це схоже на перелом 20 кісток одночасно. Проте пологи не тривають роками, і саме тому жінки виживають. Вони терплять це, щоб подарувати нове життя. Щоб отримати не тільки продовження себе, але й всього людства. 
   Біль - це те, що робить людину слабкою, але й сильною водночас. Щоб зламати людину, зробити її своїм рабом використовують біль. Він руйнує стійкість, психіку, волю. Але, якщо все-таки людина не скоряється, то її уже не зламати нічим.

   Бездушні, так їх прозвали звичайні люди. Спочатку цих істот ніхто не сприймав серйозно. "Це ж вони наші раби, а не ми їхні", - говорили вчені, коли уже все почало виходити з-під контролю. Але контроль уже не належав їм, давно не належав. 

    Все розпочалося з одного експерименту. Люди завжди прагнули жити якомога довше, тож шукали то еліксир молодості, то камінь довголіття. Але вся проблема в тому, що люди завжди були вічними. Щоправда, такою була лише їхня душа, а не тіло. А люди хотіли зробити саме тіло вічним. Бо цінності у вічній душі вони не вбачали. І ось, нарешті, після смерті великого вченого XXII століття Марка Кумбса його послідовники втілили у життя розробку його праці. Коли перед ними лежало бездиханне і вже бездушне тіло їхнього професора, вони поспішно робили складну операцію. Вони мали встигнути зробити все за 5 хвилин, поки мозок ще остаточно не помер. І ось лише одна кнопка відділяє їх від остаточного успіху або провалу. Натиск, і труп ожив. Той самий професор знову живий, тисне їм усім руки, вітаючи з хорошою роботою. Щоправда, бездушний він вже. Щоправда, це вже не людина зовсім, а якась істота, що схожа на людину.

    Все нові й нові смерті людей ставали початком для нового життя, здавалося б, свого. Але насправді, це вже були не вони. Це було лише їхнє тіло. Бездушне і холодне. Воно ставало рабом для них, для тих істот. Все більше людей після своєї смерті заповідували свої тіла для вчених на оживлення. Нікому не хотілося гнити десь під землею. Навіщо, якщо можна жити вічно? 

   У мозок померлих вживлявся спеціальний чіп, який керувався відповідною програмою. Деякий час усе було під контролем і ці "бездушні люди" просто жили серед інших людей, безоплатно працюючи на своїх творців. Але одного разу програма дала збій і істоти більше не були контрольованими. Вони стали жити своїм життям. Вони стали сильнішими, адже не вмирали звичайною смертю, їх можна було лише вбити. Так, як їх не можна було контролювати, вчені припинили свою діяльність з вироблення нових бездушних тіл. Коли ж останні почали погрожувати, то людство вирішило позбутися від оживших трупів. Але ті не збиралися вмирати удруге. Тож так розпочалася ця війна між живими та ожившими. Між душевними та бездушними.

###

- Яка статистика на сьогодні? - запитав Захар, заходячи у напівтемну кімнату. 

- Бездушні знову напали на кілька невеликих міст, там слабка оборона, тож цифри невтішні… - відповіла Вікторія, намагаючись уникнути пронизливого погляду Захара.

- Скільки? - запитав той, все ще свердлячи її очима.

- Близько 100 людей, - відповіла дівчина тихо.

- Що ж, живі мерці значно зміцніли за останні кілька місяців. І, якщо так піде далі, то вони заволодіють усім людством. 

- Але вони оселилися лише на окрайках України. Вони все ще занадто слабкі, щоб підкорити собі цілий світ, - заперечила дівчина.

- Вікторіє, спочатку у них не було шансів. Адже люди вмирали переважно у похилому віці і їм діставалися не зовсім свіжі тіла. Тож, хоч вони і живуть довго, проте не якісно. Але зараз вони змінили тактику. Почали викрадати людей, щоб зміцнити свою армію. Тих людей нещадно катують болем, а зрештою вбивають, щоб поповнити свої ряди. І обирають вони молодих і сильних. Таких, як ти, таких, як я. Тож, роззуй очі і побач нарешті реально картину. Нам усім загрожує небезпека. Вони більше не наші раби. А ми більше не можемо вільно жити. 

- Що ж, такі масштаби викрадень людей важко буде приховати, - констатувала Вікторія.

- А ми і не будемо. Пора уже і всім людям зрозуміти реальну небезпеку і, зрештою, зробити свій вибір, ким вони хочуть бути - вільними, але людьми, чи вічними, але рабами.

- У вас є вже план, як їх зупинити? - стурбовано запитала дівчина.

- Одного плану не достатньо. Нам потрібна людина. 

###