Фатум

     — Вони створили умови, через свою безпекову бездіяльність, і тепер мають мільйони біженців. Скільки людей приїхало в Європу, бо верхівка світової еліти неспроможна підтримати їх домівки?

     — Маємо тепер світову культуру в центрі світу. Але я не думаю, що в самому кінці, вони самі ж не захлинуться цією свободою.

     Сем почесав підборіддя, затягнувся, і вийшов кудись.

     — Тримай. — В руках у нього картина. Він став біля входу в кімнату, розглядає пейзаж, і нарешті наводить свій погляд на мене.

     — Що це?

     — Це жінка. Вона символізує віру і душу.

     — А чому вона… це в неї типу котелок?

     — Е… ні. Це кровʼю вона вимазана. Очі світяться, бо не перестають вірити, але кров, хоч і втопила вже мозок, але до серця же не дісталась.

     — Дуже гарно говориш. Дякую тобі друже.

     Він не відповів. З кишені він потягнув ще одну самокрутку, і вдумливо дивився в будинок навпроти.

     — У мене вдома. На Філіппінах може війна початись. Три спільноти ділять одну країну за власними переконаннями. А народ… Ніколи про нього не думають... Але наживаються… Зараз я добре розумію тебе. Принаймні… так мені почало здаватись. Хоча, війна в нас ще не почалась, але я вже по горло в печалі. А що ти відчуваєш… я навіть не уявляю.

     — Все буде добре.

     Ми потиснули одне одному руки, я перестрибнув підвіконня, і вийшов з кімнати.

     — О привіт!

     — Добрий день! Чим можу зарадити?

     — Ой… Я переїжджаю. Ти б не міг допомогти мені речі перенести?

    — Добре.

     Я пішов слідом за Тофою. Вона жила в гуртожитку відколи мій сусід зʼїхав. Два місяці тому він полишив мені вільну кімнату, але досі не відпускає.

     — О. Саламалейкум.

     — Асаламалейкум. Як ти?

     — Нормально. Там Анна-Марія, з пацанами, кіно дивляться. Просила тебе знайти.

     — Знайшов?

     — Вона хотіла тебе бачити. — Лязат говорив, очі його світились. Я зрозумів, що сказати хоче вона щось важливе. Про це мовчав Лязат.

     — Я підійду за нагоди.

     — Добре. А це хто?

     — Тофа. Азербайджанка.

     — Не погано. Вам допомогти? — Ляз підмітив як Тофа вже тягне величезну валізу своїми маленькими ручками.

     — Дякую. Не треба.

     Ми спустились на перший поверх. На дворі йшов сильний дощ. До гуртожитка підʼїхало таксі. Тофа дала мені мовчазну згоду, і я рушив. 

     Під дощем, що стіною йшов — не було видно і двох метрів перед собою. Поки я спускався з ґанку, я двічі мало не впав, і біля самого таксі зустрів миле обличчя. Це була китаянка. Вона не могла зсунути з місця свою сумку. Тож завантаживши валізу Тофи, я прийнявся допомогати китаянці.

     — Мене звати Мія.

     — А справжнє?

     — Ти розумієш китайську?

     — Трішки.

     — То ти говориш китайською.

     — Не правда, — відказав я китайською.

     — Мей.

     — Красива значить.

     — Я з 5 поверху. Блок Б.

     — Я теж. Ще зустрінемось.

     Я взяв наступну валізу, і знову поніс її до шофера. Після ще двох валіз, багажник ледь закрився. І шофер, мабуть подумавши, що я дворецький, запропонував мені з ним покурити. Я відмахнувся.

     — Я живу на Виноградській. Навпроти Рьєґрових садів. Завтра приїжай? Новосілля як ніяк.

     — Побачимо. Не знаю, що завтра робитиму. Бувай.

     На дворі ліхтарі загорілись, і я тут же дременув в гуртожиток.

     — Привіт.

     — Як справи?

     — Все добре. Я думаю в Дрезден зʼїздити. Не хочеш скласти нам компанію? Зі мною ще брат поїде.

     — А як же Аюш?

     — Ти запамʼятав як його звати! Це чудово! Він більше тут не живе.

     — Можемо. Але зараз маю бігти.

     — Чекай. Я мушу зізнатись... Я знаю, в нас не прості стосунки, але можливл ти помічав, що ти мені цікавий?

     — Як це розуміти?

     — Ти подобаєшся мені... 

     Я сухо розглядав її волося. 

     — І нічого не скажеш?

     — Маю йти. 

     — Добре. Я напишу. — Всміхнулась Марта, і зникла в коридорі.

     Слонячими кроками, стрибками кенгуру — я вилетів на другий поверх, і залетів в бібліотеку. Там сиділи казахи, чехи, французи, але її не було.