Класика жанру

     Сьогодні я з самого ранку сидів у лоббі читаючи класику минулого століття. До мене підійшов Лязат, привітався, і сів поруч зі мною читати.

     — Котра зараз?

     — 4 година.

     Я трішки дивуючись, почав пригадувати як пройшов день.

     — Зараз Муза з Нуром прийдуть.

     Я сидів тут від 5 ранку, за весь час лише раз сходивши в магазин по сік. Катар, Рафаелла і Родріго ще до полудня підходили вітатись. Данило з Хуаном вже в після обідню годину ішли курити, а Монсі та кореянка, здавалося, хвилин 5 тому махали мені не наважуючись пробудити від бурхливого читання.

    — Читаєш класику? — Лязат звернув увагу на книгу, що лежала на столику між нами.

     — Знайшов в Празькій бібліотеці. Ще й російською.

     — С-та-ри-ць-кий. Російський письменник?

     — Український. Італійка читатиме.

     — Російською?

     — Вона певний час жила в Росії. Українська їй не дуже зрозуміла. Але хоч так можна познайомити з українською культурою.

     — У нас в Казахстані теж дуже пригнічували певний час казахську. Але з приходом росіянів, через яких сильно підвищилась плата за житло, і багато інших легіонерських пільг — втратили цінність, і казахи принципово почали говорити рідною, щоб ті не почували себе як на курорті.

     — Привіт.

     — Ола. — Привіталась італійка. — Дякую, прочитаю так швидко як зможу. Ну, все я побігла. Бувай.

     — Сьогодні, до речі, в гуртожиток Анна-Марія завітає.

     — Так. Як і кожні вихідні до цього.

     — Не знаю. Ти можливо і не надто арієць для неї, але немає нікого хто б…

     — Друже. Усе це пусте. Що з того?

     — Можливо ти приїхав до Чехії не для того, щоб поїхати в Китай. Можливо вона була справжньою метою твоєї долі? Приїхав такий в Чехію, не плекаючи ніяких надій, а тут Анна-Марія така. Можливо так судилося? я ЇЇ Аню ти зустрів, лише щоб відчути в порівнянні…

     — В будь-якому разі, ти сам сказав… Її очі надто блакитні для мене, а волосся надто мʼяке. Куди їй такий як я?

     — Вона сказала, що не шукає хлопця. Вона відразу хоче знайти собі чоловіка. Ти ж сам говорив, що втомився від короткочасних, безсуттєвих стосунків. В ляльки вже награвся? Так ось твій шанс. Напиши їй?

     — Добре.

     — Пацани ви ідете? — в проході від крила «Б», зʼявився Муза, а за ним ішов Нурсултан, щось крутячи в пальцях.

     — Ідемо.

     Ми вийшли на вулицю, і нас зустрів Сем. Немов фокусник, він витягнув із-за долоні чотири закручених цигарки, і взявся крутити собі.

     — Анна-Марія не прийде. — Сумно заявив Мігель, щойно вийшовши на двір. — Сказала, що сьогодні не вийде.

     За дверима в гуртожитку я побачив інший контингент, який разом з Мігелем чекали на чешку, але вже почали міняти план на вечір.

     — Ти писав їй?

     — Так.

     — І що?

     — Переглянула повідомлення, але досі не відповіла.

     — Походу краще забути, що я тобі наговорив.

     Я кивнув.

     — Знайшов роботу?

     — Та! Як її знайдеш тут!

     — У мене практика поки. Я з американцем на плантаціях не далеко від Праги закриваю практичну в аграрії.

     — А Фома… ти в Китай?

     — Так.

     — Роботу не знайшов?

     — Ні. Тут пропонують умови, за яких можна отримати пожиттєвий статус раба, працюючи в їхніх компаніях.

     — У нас в Киргизстані справді рабський сад. Там ж лише два шляхи, або ти зіпʼєшся і довічно працюватимеш на користь своїх інстинктів, щоб просто не вмерти, або здихаєш в підворітті залишаючи по собі лише приклад тим, кого життя ще не поставило на роздоріжжі смерті і рабства. Натомість існує і третій шлях, невідомий першим двом. І сприймають його як легенду. Люди звідти не втікають, пахнуть, і завжди взуті. Постійно ситі і без зброї не їздять.

     — Я й не знав…

     — Я й не знав, яка ненависть між українцями і росіянами, поки не познайомився з тобою.

     — Чи не найгірше, що могло трапитись…

     — В киргизстані живе безліч уйгурів. — Сумно продовжив Муза. — Інші ж в Китаї, в Сіньдзяні. Там влаштовують гетто для не погідних, і тих хто відстоює інтереси незалежної держави. Те, що я розповів це лише верхівка айсберга. Наша влада — це втілення корупції; левіафан, який царює над полеглими душами. Там немає надії. Немає навіть майбутнього. Люди закриваються в туалетних кабінках або з бонгом, або з боргом, хрестом і стволом біля скроні. В обох випадках вони лишаються там гнити, доки хтось інший не зайде, і не змиє їх кістки в яму. Жодного афоризму. Так живуть ті, хто немає ані власного життя, ані свободи волі. Нас використовують як засіб для підтримки існування давно неіснуючих кордонів держави. Постійні сутички з людьми Китаю. Це все також правда.