Вай ольтре

     Багато кілометрів ми їхали безлюдними трасами. Ніч давно втопила фари машини в темному вирі дороги. Я допивав третю каву щоб не закимарити, а Уля з Богданом вже двічі міняли одне одного на місці штурмана, щоб я не відволікався від дороги. Нам потрібно було до 9 ранку встигнути в аеропорт. До нього лишалось 200 кілометрів і чотири години шляху. Давніш, десь в Україні ми могли за 3 години долетіти з Києва до Одеси, але камери на кожному 7 кілометрі не давали і думати про перевищення швидкості.

     Богдан ззаду заснув, а ми з Улею продовжували блукати темними вулицями незліченної кількості населених пунктів. Один за одним ми пропускали їх крізь себе в темряву, і лиш інколи натрапляли на островки помаранчевого світла.

     За годину ми вилетіли на автомагістраль, і я дозволив Улі відпочити. Ніхто з нас не спав вже майже цілу добу, тож я очима шукав, по бік траси зупинку, де зазвичай ночують далекобійники, щоб хоча б годинку переночувати. Постійно звіряючись зі швидкістю очима, я шукав камеру, щоб встигнути вчасно знизити швидкість. Але очі вже відмовляли, а кожна зупинка, яка нам траплялась була зайнята фурою. Я проїхав ще 40 кілометрів, і вже не взмозі втримати свої повіки, зайняв праву смугу, і по волі загальмувавши, прилаштувався позад фури, яка там стояла. Я вийшов оглянути навколишнє середовище: місця там було рівно під нашу машину. На годиннику була 6 ранку, а до аеропорту залишалося трішки більше ста кілометрів. Повернувшись в машину, я відкинув голову на мʼякий підголовник, завів будильник, аби прокинутись за годину, і відключився.

     Прокинувся я від відчуття тривоги. На годиннику залишалось ще 15 хвилин до підйому, але я почув як Богдан вже протерши очі підводився з напів лежачого положення.

     Небо розійшлося білими, посутенілими смужками. Я глянув в дзеркало, і поїхав. За 20 хвилин нас обігнало дві машини, і жодного слова ми не випустили, аж доки не звернули на заправку за кілометр від арендної будки. 

     Заплативши, ми доїхали до парко місця, і спробували доспати ті 15 хвилин, які там втекли від мене на холодній, ранковій ноті.

     Вийшовши з прокату, ми пішли в середину аеропорта. Там все відкривалось через годину. Відправивши усі світлини з подорожі Богдану та його дівчині, я пішов на автобус. Чекали ми його хвилин 20 і стільки ж він не міг рушити, коли я вже сидів у ньому. Увесь цей час вони не йшли — проводжали мене, а коли автобус завівся — махали мені в слід, аж доки їхні постаті не зникли за бетонними плитами.

     В автобусі я відключився. І коли всі вже виходили на моїй зупинці, я встиг відкрити очі, і вилетіти звідти. Від зупинки я ще годину ішов пішки до вокзалу, намагаючись знайти щось, що могло б мене вразити. Все було сірим. Все було проданим за безцінь меланхолії.

     У вагоні поїзду я відразу заснув, і так само раптово прокинувся, коли дістався Мілану. Це трішки підняло мені дух, адже я прокинувся геть вчасно, не поїхавши з поїздом до Венеції.

     Виліт до Чехії був тільки завтра. А готель який я бронював, не повідомивши мене — скасував моє бронювання. Від вокзалу я три години ще ішов в бік аеропорту, і десь по дорозі виглядав по карті хостел.

     Цього разу, це місто здалося мені куди більш справжнім, менш історичним і більш інноваційним ніж я бачив два дні тому. Туристів тут замінили середній та нищий класи працівників. Їжа відкрила свої кордони, не стримуючи смакових рецепторів. Одні йшли на роботу, інші втомлено повертали до дому в напів сонному стані,  на своєму велисопиді тягнучи за собою своє тіло. Нарешті я дійшов до місця, де ми проходили позавчора. Палац, а за ним історія і туристи.

     Нагулявшись я знайшов неподалік хостел, і відправився туди.

     — Вітаю! Є хто?

     — Добрий день. Вай ольтре.

     — Мені б ліжко на ніч.

     — Так. Чекайте. А як ви ввійшли?

     — Там двері були відчинені. Далі по коридору...

     — Вхід тут! — вказав чоловік на двері праворуч. — Марія. Причини двері з чорного входу. А то прохідний двір створили тут!

     — Та не кричи. Зараз закрию!

     — Дякую! Тож. — Заспокоївшись, знову звернувся до мене чоловік. — У вас є бронь?

     — Так.

     — Паспорт ваш. О, то ви з України. — Він пальцем вказав над собою. Там висів портрет Обами та Трампа. А третім був портрет президента Росії, але на усе полотно по верх була наклеєна світлина президента України — Зеленського, а самого президента Росії і зовсім вирізали квадратом. — Мир і свобода понад усе. — Ломаною українською процідив адміністратор. — Чи не так? 

     — Так.

     — Пройдіть за мною. — Елегантно запросив чоловік і  зайшов за стіну, що розділяла рецепцію з іншою кімнатою. Там стояло фортепіано, висіли гітари, все було завішано картинами. — Тут у нас кімната відпочинку, а ось тут столова. Ви на скільки днів?

     — До завтра.

     — Тоді ходімо, я покажу вам ваші апартаменти.

     Ми вийшли і завернули в коридор з якого я прийшов. Виявляється вздовж усього проходу були розташовані спальні кімнати цього хостелу. Аж до тепер я думав, що тут ночують низько класові працівники державної установи, чи будівельники, яким не знайшли вагончика.

     — Ось ваше місце.