Люди

     — Наступний.

     Я поклав ракетку на тенісний стіл і вдарив по долоні Музи.

     — Він нас вже по третьому колу пускає.

     — Пристойності бракує цьому хлопцю. — Відказав Лязат. — Це вже 7 раунд?

     — Так. — Відповів я не весело. — Холостяцьке життя пішло йому на користь. — Процитував я фразу Лязата з вечірки.

     — У вас замість строкової служби в настільний теніс навчають грати?

     Мігель не зрозумів почутий сарказм, тому 10 секунд стояв незворушно вирячівши на нас очі, переводячи їх по колу.

     — Давай Муза. Серед нас ти найкращий. Вірю в твою перемогу.

     — А то мабуть думає, що ми легковажні, що так без спротиву, вже вкотре віддаємось.

     Налаштувавшись, Муза прийняв стійку і концентруючись на мʼячі не пропускав жодного. Ракетка тільки відбивалась глухим пасом від стіл, а той вже викручував останнім тактом одноманітну симфонію.

     Ось, ще раз він мав вже вилетіти в аут, але по самому контору білизни — скрипить від кут. А тоді ще раз. І ще раз!

     Рахунок зрівняно. До переможного лишився один промах. Вони знову перестрілюються між собою? Чи це просто жахливий спосіб втратити час? Адже по-справжньому перестрілюються на далеких теренах України. Будь-які виродливі слова не мають значення, окрім як в світлі війни. Адже ніде інше як там вирішують долі людей, мільйони доріг — не потрібно аж настільки чутливо описувати події. Про них не розкажеш, не розповіси у поемах і навіть не усвідомиш переживши все це. Там по-справжньому не вистачає різноманіття слів.  Різноманіття зброї… Але не тут. Це лише гаяття часу коли світ стоїть на порозі війни.

     «Які ж мої думки стали упередженими!».

     Коли твої однолітки вмирають за свободу, за вірність самому собі лишатись людиною, коли увесь світ кричить тобі — лишитись рабом краще ніж кричати про свої наміри жити. Вони не уявляють, у що граються доки не зустрінуть глибину своєї незнаної печалі.

     Відчути поривання вітру, який відносить по світу за мить перед смертю — це не примха героїв, це вибір людей. Та схоже не війни бояться вільні, а розподілу людства на людяність і відчуженість.

     — Ооо, Фома… Як ти! — прогудів індус який завжди вітався з широченною посмішкою. — В клуб сьогодні ідеш?

     — А є привід?

     — У мого друга день народження.

     — А з чого ти взяв, що мені це потрібно?

     — Ну, ти сидиш тут один, в темряві. Треба ж тебе розвеселити.

     Я озирнувся. І справді. Я дійсно сидів один навпроти тенісного столу. І давно вони пішли?

     — Я по клубам не ходжу.

     — Все буває вперше.

     — А як ти дізнався, що я тут?

     — Мігель сказав. Він там з якоюсь дівчиною біля входу говорить.

     Всміхнувшись я потиснув йому руку, і пішов до кімнати. Не нормально ось так сидіти. Кажуть, коли щось тебе сильно бентежить — просто зроби те, що мусиш. Інакше варто було б атрофуватись від усього і послідувати прикладу інших біженців, і просто не перейматись. Чи  справді життя важливіше свободи, чи такий наратив ще щось значив для племінних общин минулих століть? Схоже і мова про свободу ніколи не заходила, одні лиш пастори слухняних вівць.

     Біля входу в гуртожиток я побачив дві постаті. Мігеля і Анну-Марію. Хотілося скласти їм компанію, навіки вирішивши проблему трьох. Але ні. Я зірвав останній погляд і пішов до себе.

     Зайшовши в кімнату, я заварив собі чаю, і сів чаювати на балконі. В дверях почувся стукіт.

     — Привіт.

     Біля моїх дверей зʼявилась Хелен. Чешка, але не та.

     — Вітаю. Чим можу зарадити?

     Вона трохи відступила, і вказала в бік коридору. Там стояв Катар і разом з ним ще якийсь хлопець.

     — О! А я тебе шукав! То що ти вже готовий?

     Я поглянув на Хелен. З її кімнати зʼявилась ще якась дівчина. «Надто велика компанія. Нащо їм зі мною кудись йти?»

     — То куди ви хочете піти?

     — Побачиш. То йдеш?

     Я зайшов до кімнати, взувся, надягнув поверх футболки бавовняну в клітинку червону сорочку, і вийшов на гул. Біля Катара стяоло вже три дівчини разом з незнайомцем.

     — Фома… Знайомся, це Енріке. Хелен ти знаєш. А це Марта. — Він елегантно вклонився всміхаючись в її сторону, а ось це Рафаела. Її ти теж напевно знаєш. Ходімо!

     Ми вийшли з коридору і зайшли в ліфт. Ми піднялись на 6 поверх і зайшли в кімнату до Марти.

     — Зараз, я забув тут свою текілу. — Катар з Енріке швидко зайшли і вийшли з напів пустою пляшкою. — Ми тут. Погнали.

     Вулиця вкрилась сутінками. Енріке вилетів на двір і звалився на землю. Інші залилися сміхом, і не знаходячи в усмішках спокою, затягуючись, видудлили всю пляшку.

     — Все, все друже… ідемо вже. — Катар підвів Енріке з зеленого килиму навпроти сходів в гуртожиток, і ми в розсипну двинули на зупинку.