Анна-Марія

     Сьогодні був теплий, безпечний ранок. Відсидівши 5 годин в університеті, Яна добродушно визвалась підвести мене до гуртожитку. Машина була вдома, тож ми сівши в трамвай дістались до квартири, де я з захопленням скуштував червоного борщу. Подякувавши хазяйці квартири за смачний борщ та сіль, ми вийшли з квартири, де нас вже чекала старша дочка. Проїхавши оглядову частину міста я гостро почав відчувати напругу в повітрі, коли вона соромилась відповідати на запитання Яни через мене. Я відводив погляд у вікно, занурюючись, втискаючись у нього обличчям, хоч і знав, що це геть не допомагає. Ми завезли її на гімнастику і дорогою заїхали в Теско.

     — Цибуля. Так, ще морква, картопля...

     — Інгрідієнти я вже поклав. Але ж їх потрібно до розуму довести.

     — Нічого складного. Я тобі розпишу інструкцію — слідуй — досліджуй, і не помітиш як сам станеш інших вчити. — Підбадьорливо усміхнулась Яна.      

     Я взяв ще пів кілограма курячого філе, та пива на додачу. Адже до супу потрібно щось на друге. А до другого люди, які оцінюватимуть те, що стане або новаторським витвором, або клеймом на все життя. Тож пиво потрібно було, щоб згладити кути, і без того тупого трикутника гастрономії.

     Ми підійшли на касу і Яніна розрахувалась за мої продукти власним коштом. Спантеличений я стояв поруч і милувався чеком. На ньому чорними літерами було видруковано майже одну тисячу чеських крон. Звідки така великодушність? Я заглянув всередину — там було все: зубна паста, шампунь, фрукти, набор для супу, масло, рис на квартал вперед, і багато чого ще. В якийсь момент мене розчулило мало не до сліз, коли я усвідомив, що є такі приємні люди, які знають тебе геть не довго, а поводять себе з такою великодушністю. Звідки така доброта? Чому мені так пощастило? Чи добрих людей повно, але їх тяжко помітити через те, що вони не кричать про це усім на світі?

     Ми завантажились в машину. Виїхали з підземної парковки, і обʼїжаючи увесь цей шалений трафік, пробились на фінішну пряму. Торговий центр був зовсім не далеко, тож ми доїхали до гуртожитку менш ніж за пів години.

     Підʼїхавши, на сходах біля входу стояв Бідан, випалював папіросу. Він спочатку не впізнав мене, а коли я вийшов з машини він не по свійськи вклонився, і привітався. Мені стало соромно і розпрощавшись з Яною, ми швидко сховались в гуртожиток. В холі сиділо багато новеньких. Перед тим як заселятись в гуртожиток, я жив в готелі, рахуючи години доки мене заселять сюди, а вони сиділи тут за тиждень до початку прийому. Я згадав, що я не з ЧЗУ. Справдливо.

     Ми пішли в кімнату. Я розклав провізію і приготувавши приладдя, відправився варити суп.

     — Бонжур. — На кухні зʼявилась італійка.

     — Добрий день.

     Я кинув цибулю смажитись, тим часом нарізаючи картоплю.

     — Хочеш спробувати?

     Я поглянув на плиту Лаури. Вона була вегетаріанцем. Але їй було геть індиферентно на те, що я перед її носом маринував залишки мʼяса.

     Я вкинув картоплю до мʼяса, і пішов перати речі. Бідан знову сидів на балконі вивчаючи нескінчений світ. Я взяв пакет, вкинув туди все що є, і вийшов.

      В холі було похмуро. Людей там не було, а за дверима гриміло, стягуючи в небі сірі плями.

     — Класна гітара.

     — На басу граєш?

     — Так. Грав колись, ще в Україні. Але в мене чотири струни.

     — Ну, пʼятиструнна гітара — це моє захоплення. — Зіронізувавши посмішку притиснувся до гітари хлопець.

     Я прослизнув до пральної в крилі блоку, і повернувся назад.

     — Ось вже і готово поки ти ходив.

     Всміхнувшись, я допоміг Лаурі поставити все на стіл.

     — Дякую. Знаєш що це?

     — Розкажи. Це точно має бути твій профіль. — Вона усміхнулась, і скромно сказала: — Це болоньєза.

     — Виглядає надто смачно. А це що?

     — Тофу.

     Я знав, що тофу це сир, але не знав як його їсти, адже зі звичним для мене сиром його обʼєднувала лише назва.

     Вкинувши все інше до картоплі з мʼясом, я прийнявся куштувати італійську кухню. До страви додалося ще вино, яке Лаура привезла з Італії поки їздила на вихідних. Мені прямо захотілося заговорити італійською, але тут бракувало піци.

     — Мольто сапоріто. — Похвалив я і без того чарівну їжу.

     — Ва бене. — Похвалила у відповідь мене італійка.

     Поки ми спілкувались про 4 вимір, і важливість не падати духом в найтемніші часи, суп на плиті закінчив своє приготування. Я накрив кришкою його, та відніс на стіл.

     «А з цією дівчиною є про що поговорити, — думав я слухаючи її. — І чому іноземна мова цієї дівчини звучить зрозуміліше багатьох співвітчизників?» Ще годину філософії, і ми розійшлись по кімнатам.

     — Машала. — Зайшовши в кімнату вигукнув казах, побачивши на підвіконні каструлю. — Ммм. Базару нуль. Пахне смачно.

     Я погасив світло і ми, випивши по мисці, вилізли на балкон. Небо світило яскраво-рожевим. Після дощу, в повітрі шепотів легкий запах літа, яке ось-ось вже мало постукатись у вікно. Пахло квітами та ніжною, свіжою росою. З іншого боку балкону вийшов Сем. Хлопець з Філіпін, який щоранку вітався зі мною, пропонуючи всьому світу свої послуги гуру, який за нагоди, якщо треба було, міг пригостити косяком. Але це вже були тяжкі ліки для надто загублених відчайдух, які просиджували в мене на балконі, ділячи з Семом душевні семінарії.