Традиції життя

     — Привіт.

     — Сьогодні настав той самий день? — регочучи привітався зі мною Лука.

     — Ну, а як же.

     Я переодягнувся і вийшов. Сьогодні у спортзалі майже не було людей, тому я відразу вирішив, що швиденько пройду цикл і буду вільний. В середньому тренування займало дві години, тож я ще сподівався побачити захід сонця.

     — Робим?

     — Давай.

     Я ліг на лавку і притиснув руки від штангу. Вишкірився, тоді підняв таз і назад — спераючись плечима я вигнув спину, і на довгому подиху зняв штангу.

     — Раз.

     Я витиснув її назад і знову видихнув.

     — Давай другий.

     Зігнувши руки, я відчув як штанга доторкнулася моїх грудей. Поглянувши вгору, я побачив хто мене підстраховує. Там стояло троє. Всі вони кричали мені, намагаючись мене змотивувати.

     Напружившись, я витиснув другий, і відразу скинув вагу знову на груди. Це була помилка.

     — Третій.

     — Трес.

     — Харом! — верещав угорець.

     Лице моє перетворилось на помідор, а руки стали ватними.

     — Давай! — що духу ревів іспанець.

     Віддавши всю силу в руки, я відчув як на мить втратив свідомість, і тоді вже тримав гриф над собою. На грифі  висіло ще 75 кілограм.

     — 95!

     — Ти зробив це!

     — Завтра знову пробуватимемо. Центнер! — зауважив Лука піднявши палець до гори.

     По телевізору показували олімпійські ігри попереднього року. Доробивши вправу, я підійшов до Луки.

     — Як вважаєш? — запитав я показавши розбитий вщент будинок на телефоні.

     — Це дуже сумно.

     — Але ти досі не знаходиш росіян злочинцями?

     — Ну, вони ж підтримують меншини, які живуть на тих землях.

     — Вони їх окупували, і силою тримаються за них.

     — Але і українці не сильно переймались, коли росіяни проходили кілометри перш ніж почати стріляти в них.

     Я не став різати цю тему, адже знав, що не все так однозначно.

     — Давай згадаємо, що російські війська перебувають в міжнародно визнаних землях України. І Словенія теж визнала кордони, які в 91 році було визнано всіма країнами світу. Не здається тобі, що це аж надто сюрреалістично?

     — Росія просто роззброює сусіда, який інтегрується в НАТО, і міг би в будь-який момент вийти за кордони в глиб їхньої країни.

     — До того як Росія перетнула український кордон, ми про війну могли думати лише в контексті розповідей наших дідів і прабабусь, які мали, що з другої світової розповісти. Як навіть хліба не було. Що їли крохи, які на землі знаходили, і що боронь Боже нас від війни, адже в другій світовій Росія саме українських людей експлуатувала найбільше. Голодом морила і менше всього берегла. І Українці стоять стіною не через те, що ми нацисти, хочемо загарбати собі російські території. А тому що вся наша історія, наші традиції та наше повітря просмалене спогадами про життя з росіянами. Ніхто не бажає жити з ними. Вони спалюють цілі села на фронті щоб довести світу, що вони за мир. Вони влучають в будинки з цивільними, називаючи це «точно в ціль». Для них втрата — це тонна металу, для нас — люди. Подивись, — я ще раз вказав на фото з розбитим будинком, тоді перегорнув на наступне. — Люди які несуть мир стали б вбивати дітей? Цій дівчинці було 12. Хлопчику 8. А останній дитині — 8 місяців. Ось тут дідусь сидить над згорівшою дитиною. Востаннє споглядає її силует. Ці люди не знали про війну поки миротворці не показали її. Вигукуючи «мир», вони націлюють артилерію на дитсадки. Під грифом — звільнити українців від нацистів, — стріляють в притул стоячих військових, які піднявши руки до гори, здавались благовійним визволителям. То скажи мені, де ж українцям жити, коли на нашій землі нас вбивають, а ті, що підтримують всесвітній порядок у світі, кажуть мені, що росіяни лише боронять свої кордони?

     — Так. В цьому дійсно щось не сходиться. — Сумно протягнув Лука. — Гадаю ти маєш рацію. Нащо стріляти в мирних якщо ви просто звільняєте? Найцікавіше, що і світове суспільство, і світовий порядок, по суті — сама бездіяльність.

     Дійшовши консенсусу в тому, що Росія як країна має зникнути, я пішов дороблювати вправи. Я сів за тренажер і відчув, що енергія в мені сильно знизилась. Я трохи відпочив, і спробував знову. Але ніяк не зміг пересилити свою слабкість. Невже я так скоро втомився? Ні  харчування, ні режим не змінювались за останні три дні. То в чому ж справа?

     — Я пішов.

     — Вибач, що сказав дурниці.

     — Це нічого. Усі люди здатні еволюціонувати, тільки якщо вони люди.

     Ми весело перекинулись усмішками, і я пішов переодягатися.

     На горі я глянув на годинник. За 10 хвилин сонце зникне з горизонту. Схоже дискусія затягнулась. Я прискорився, вибіг із зали. Минувши вулицю, я пройшов станцію метро «Флоренц», і завернув у сторону річки. Навколо гучно ходили іноземці. Всі нації світу переплелись в одному місці.