21 століття

     Ми повертались з вечірки яку друзі Ані влаштували в честь біженців. Мені складно було назвати це вечіркою, але Лариса настоювала на тому, що саме безтурботні і легковажні речі, можуть на якісь миті повернути нас в життя. Принаймні нагадати яким воно колись було.

     Ми вийшли з підʼїзду і поплентались нічними вулицями міста. Була друга ночі. Людей майже не було, тому ми вдвох спокутували нічні коридори темних вулиць, критих росою, чий помаранчевий блиск блідо ковзав тихими дорогами. Так спокійно я ще не відчував себе. Ми з Анною дійшли до монумента Ярослава Гашика, і далі пішли вниз Гуситською вулицею. Праворуч нас обступали круті схили високого пагорбу з якого на високому коні сидів девʼяти метровий Ян Жижик. З того місця він міг бачити всю Прагу.

     Анна була сонною, але лишитись у Лариси ми все ж таки не наважились. Покинувши супокійність Жижкова, ми виринули біля автобусного вокзалу на палкому ентузіазмі, що нічна романтика нас не розчарує, і вдихне ілюзію не тривкого щастя.

     Ми пройшли так до Праги 7, де недоходячи до Голошовіце, звернули на Шимачкову. Там ноги Ані почали підкошуватись, тож мені довелося звідти, ще два квартали нести її на руках.

     — Ми вдома? — промурчала вона не відкриваючи очей.

     — Так. — Відповів я видихаючи тону кислого газу.

     Я відкрив двері, і ми проштовхнулись в підʼїзд. Ліфт вже був на першому поверсі, і ми швидко піднялись на повільній тязі, відразу завалились в кімнату.

     Промені дорожних ліхтарів стукали нам у вікно. Як можна витонченіше і екстравагантніше, Анна зняла з себе вологий одяг і впала на сухе ліжко. Я стояв біля дверей і милувався чарівністю моменту. Я намагався вдихнути кожен грам, насичений безтурботними відтінками раю. Це було так легко, і так прекрасно. Стрічки еротичного кольору розкинулись кімнатою. Повітря стало вкриватись оксамитовими пелюстками, а ніжність і тендітність переплітались в казкових локонах незайманої атмосфери.

     Я підійшов до ліжка, скинув з себе все лахміття і відразу відключився.

     Коли я прокинувся, на годиннику була 7:23. Я прийняв душ, вдягнувся і вийшов. На дворі вже було тепло і сухо. Ніби пройшла не ніч, а пару тижнів відколи ми з нею прогулювались цими вулицями, — думав я, підходячи до метро «Влтавська».

     За 15 хвилин я вже був на вокзалі, де на мене чекали Яна з Іллею, та іншими студентами яких я по суті і не знав.

     — Ми взяли пиво, тож сумно не буде. — Радісно заспокоїла мене Яна.

     — А далеко ми їдемо?

     — В Чеський Рай. За годину будемо там.

     Ми пройшли всередину вагону, і нарешті всілися. Ілля дістав пиво і ми рушили. Виявляється існує цілий світ, яким можна подорожувати і не почути вибуху.

   Ми вийшли на зупинці, яка стояла вздовж якоїсь магістралі. Перейшли дорогу, і пройшовши менше кілометра, опинились в селі. Дехто з подорожан придбав там воду та легкі перекуси. Далі ми зайшли в ліс, де пройшовши з третину версти, опинились в скелястому заповіднику. Скелі виточені водою мільйони років тому, були нашим поводирем, вели камʼяне місто. Усі ішли з камерою і милувались.

     — Киньте в кишеню свої смартфони. Поки живі — живіть! Ви ж не машини щоб все фіксувати на флеш-памʼять. — Дотепно примітив директор нашого університету.

     Ми вилізли зі скелі, і зустріли поперед себе замок. Всередині був історичний музей минувших літ. Стара зброя, лицарські обладунки, та їх вбрання. Весь цей мотлох не здавався чомусь брухтом, але вже не раз переживав тих, хто називав його мотлохом.

     Ми вилізли на верх вежі, сфотографувались і спустились до низу. Там Єва — молодша дочка Яни з Іллею, попросила морозива. Вона скуштувала його 6 разів облизавши, і відмовилась продовжувати, тож мені прийшлося його доїдати

     — В кінці травня поляки приїдуть.

     — З Катовіце?

     — Майже. — Сказав я вкусивши холод. — З Ґлівіце.

     — Так… І що?

     — Жінка гарна, але дочка її досі думає, що я пригодний хасбенд. Та я і дивитись на неї не можу.

     — То чому ж тоді вони приїжають?

     — Мати цієї дочки — файна жінка. Весела, радісна. Але вдова. Тож, я постійно думаю, що вона гарно підходить моєму дядьку. Вподобання в них схожі: подорожувати у вільний від роботи час, досліджувати нові місця,  сприймати життя в фіолетових окулярах. Я надихаюсь таким образом життя.

     — То в чому ж проблема?

     — Вона польською говорить, а він українською. Гадаю, в їх віці вже не на часі перестрибувати самих себе, і говорити не рідною мовою. Не думаю, що їм сподобається.

     — Ну, так. Ще й дочка ця. Нащо тобі воно?

     — Дві гарні людини, але відмінність мови розвела їх стежки. Чи це не сумно?

     — Завжди можна спробувати.

     Ми пройшли ще пару кілометрів лісом і зупинились біля лісницького будинку, де розливали пиво, хоч і за словами туристів, нічого крім води вони там не знаходили. Потім всі муштрували двері вбиральні, ми присіли на деревʼяних лавках, чекали воду.

     — 8 кілометрів вже пройшли. — Мовив Ілля.