Знайомі почуття

     Що глибше розвінчуєш біль, то дужче вражаєшся відображенням щастя. Так, та чи не засліпить нас бездонна глибина печалі, з якої нам так і не вистачить в самому кінці повітря спливти? Чи не покажеться нам світ надто яскравим в патологічній призмі зневіри? Можливо такий світ вже нам і не підійде? Нас завжди буде тягнути в кричущу стражданнями темряву. І світло ми узріємо під товщею скорботи, та не очима скупими від невігластва, але душею наповненою надіями.

     — Салам.

     — Уалейкум.

     — Ідем сьогодні?

     — Авжеж. Я після 6 звільнюсь, іду сьогодні на співбесіду.

     — Добре.

     Сьогодні 47 день відколи я емігрант. І 9 спроба влаштуватись на роботу. Українських біженців тут сприймають без почестей, вірніше сказати — взагалі за людей не вважають. Справжня рабська сила, яка буде працювати за безцінь, тільки щоб відповідати своїм стандартам — високої культури Європи, і за будь-що, не повернутись до дому. 6 днів на тиждень по 12 годин. Інколи можна і по 16, але таке щастя не часто трапляється.

     В місті я придбав кілограм полуниці, яблук і апельсинів. Солодкого і смачного багато не буває, тож до дорогих цукерок я вирішив додати джем. В руках все не вміщалося, тож мені довелось кинути малинове варення до кишені. На касі самообслуговування, розрахувавшись — вийшов з магазину, і вже на зупинці помітив, що забув дістати джем з кишені. Мені стало соромно, тож я повернувся в магазин. У відділі з джемами та іншими консерваціями, на камеру зробив вигляд нібито беру банку джему, хоч насправді я непомітно дістав свою, і пішов з нею на касу.

     За пів години я вже летів радянським трамваєм до Яни.

     — Вітаю.

     — Ой, привіт. Знімай взуття, проходь. Борщ вже стоїть.

     — А де всі?

     — Ілля на роботі, а інші… хто у школі, хто в садочку.

     Я дістав пакет і виклав на стіл.

     — Ой, нащо ти це!

     Яна була жінкою добра і злагоди. Кожного разу, коли я чув її голос, я згадував матір, адже не було більшого щастя ніж побачити рідну людину в незнайомому досі обличчі.

     — Дуже смачно. Дякую.

     — Іллю дочекаєшся?

     — Та мушу бігти на співбесіду.

     — А перекладачем вже пробував?

     — Гадаю не такий гарний вже з мене філолог, щоб перекладати важливі папери.

     — Та годі тобі. Китайська зараз дуже добре оплачується. Гадаю, якщо ти знаєш більше ніж «привіт», то сміливо можеш пробувати.

     — Без практики всі слова загуляли далекими полицями.

     — Нічого. У вересні поїдеш, швидко згадаєш...

     — Якщо ще вийде. Треба візу отримати, щоб заявку не відхилили. Після стількох спроб вже тяжко повірити в перемогу.

     — Все вийде. 

     — Неодмінно. — Сказав я без долі сарказму. — Але як наважитись поїхати на навчання в Китай, коли мої однокласники вже на четвертому курсі в Україні, і за пару років їх зможуть мобілізувати? Їм немає куди діватись, вони і не обирали.

     — Я думаю у кожного своє призначення.

     — Так, але не коли мова заходить про смерть і життя. Чому має вмирати якийсь чоловік лишаючи жінку вдовою, дітей сиротами а батьків без сина? Коли він і не хотів воювати, але його мобілізували. — Зовсім спокійно міркував я. — Але я не вважаю, що моє життя цінніше за інших!

     — Ой, що ти таку тему зводиш! — відказала Яна з материнським почуттям. — Ходімо краще тут знизу є паб, там матушку розливають. Спробуєш нормального пива.

     Ми спустились і випили по келиху. Всередині хтось грав на піаніно, з акомпанементу гітариста, якому складав компанію басист. Виявилось, що тут кожний вечір збирався народ і заспокоював свою душу, спокійною кантрі-музикою.

     Випивши ще по келиху, я пошкандибав на співбесіду. Потрібно було їхати в інший бік міста. У мене ще був час, тому я розважливо провів собі пересічний огляд міста.

     Я прийшов до офісу, коли до зазначеного часу лишалось три хвилини. Простоявши ще пів години, чекаючи доки мене приймуть, почув наступні слова: давай наступного!

     Всередині мені сказали, що я є по суті своїй рабом, і працювати маю за містом 24 дні на місяць. Я спробував дізнатись, чи можу я працювати в нічну зміну. Мені відповіли, що можливість працювати і навчатись надто хвороблива, тому я можу з 6 вечора до 6 ранку працювати за хліб, але без масла, тож мені пропонували відразу другу роботу.

     — То вам потрібна робота?

     — Я вам передзвоню.

     Я вийшов з офісу і побрів далі містом. Пахло весною. Вечірня Прага була незвично дратівливою. Її кольорові відтінкі плекали душу, її запахи збуджували життя, але все без насиченості. Усе в безодні.

     Мені на мить стало сумно, що я нічого не відчуваю, що не бачу і не чую, адже як це все було чарівно! Але я цього не знав. Передчував, але не міг усвідомити, адже всередині мене вирувала смута. Зараз я її не відчував, лише чув її струнні ятріння голосами з минулого.