Тут свобода

     Сьогодні я прокинувся в холодному поті. В мороці, де серед обломків ракет лежали діти, а над ними стояв понурений бідою батько. В його очах назавжди згасло світло. Тьмяна, розбита біллю душа, кровоточила траншеєю безпорадних криків. На руках стугоніла кров. Він більше не почує голоси своїх дітей. Раптом я оступився. Озирнувся — поблажливий шум глибокого океану топив його бліді сльози. Чоловік вже притупив ствол своїм віском і востаннє зиркнув на мене.

     — Добрий ранок. — З просоння видавив Андрій.

     — Добрий.

     — Що там наснилось? Я чув такий зойк вночі. Думаю і сусіди чули.

     Я відмахнувся. Адже, що я міг сказати? Мені не вперше снились моторошні кадри минулого. Та я і не знав, чи це було минулим. Люди і досі гинули, в розпачі втративши будь-яку надію. Але не тут. Тут життя було аж надто спокійним щоб уявити, що таке жахіття дійсно проносилось перед очима, колись мирних людей, і навпроти — насичено розчинялись жвавим сьогоденням.

     Ми поснідали і подались на екскурсію. У Відні я був лише раз, ще перед війною. Тоді я не знав, що таке дім, адже не розумів величі цього слова. Зараз я відчуваю, як сильно мені тут не місце. Люди не розуміли мене, я не розумів їх. Тут не було стільки синьо-жовтих, не було і виставок. Тут снували безкоштовні та дорогі подарунки свободи.

     Ми пройшлися до центру, пообідали і вже ввечері повернулись назад. Світ втратив насиченість, позбувся фарб. Місто як і люди не виражали нічого окрім стриманого існування, в якому щасливі заганяли себе рамками, але не принципами; кордонами неіснуючого щастя, де буття ковзало приглушеним вітром втіхи.

     — В нас одна пляшка.

     — То діставай.

    — Ти б колись міг собі уявити, що ми ось так будемо сидіти в Європі?

     — Так. Але щось не так я собі це все уявляв. — Відповів я перегодом. — Поки одні воюють, інші в Європі пʼють ром.

     Далі ми мовчали. Перекидаючись односкладними реченнями ми допили пляшку рому, і пішли спати.

     Наступного ранку ми на швидкоруч поснідали недоідками вчорашнього застілля, і відправились на вокзал.

     — Коли там подача?

     — Ну, я вже за місяць буду подавати документи.

     — Зрозуміло.

     Ми вийшли на перон. Сонце вже розкинуло перші промені тепло вдаривши в обличчя.

     — Який вагон?

     — 7. — Витримавши паузу, Андрій додав: — Ти ж бо цього разу не давай задню.

     Я глянув на нього запитально.

     — Не буду.

     — Ну, так.

     — Цього разу вийде. Без компромісно.

     Ми підійшли до вагона. Залишалось ще 15 хвилин до відправлення. Ми промовчали майже до останнього, постійно відчуваючи дотик діалогу, який щоразу обривався через виснаженість. Слова постійно набували глибокого сенсу, аж до виходу, коли швидко втрачали найменшої сутності.

     — Бувай.

     — Побачимось ще.

     Я зайшов у вагон. На квитку не було вказано місць, тому, побачивши мої вагання, мені одразу допомогла провідниця.

     Поїзд рушив і за ним, ланцюгом потягнулись мільйони думок, які раніше здавалося і не можливо було переосмислити. За вікном пробивались далекі поля, гаї, бетонні дороги і машини, які ніколи не зупинялись. Кожні десять хвилин у небі майоріли високі, білі вітрогенератори. У вагоні, люди на кожній зупинці змінювались, зраджуючи свої місця іншим.

     За 5 годин я вже був у Празі. Пройшовши два квартали, я минув площу, і вийшов до Влтави. Не вже це тепер мій дім? «Де б я не був, тепер я повертаюсь сюди».

     В гуртожитку я відразу відключився. Темрява вкрилася пустотою. Абсолютний панував затишок в дротах холодного безглуздя.

     — Ей. Бро. Хтось у двері ломиться. Почув я не відпускаючи сон. — Бро…

     Після того як я ніяк не відреагував, Бідан покірно підвівся з ліжка і побрів до дверей. Поки він їх відчиняв, в двері не переставали ломитись. Я думав їх зараз винесуть, такий сильний був стукіт.

     — Привіт друже. Що ти, сьогодні шабиш?

     — Ооо… Ні, я такий змучений сьогодні. Давайте іншим разом.

     — Родріго, занось, будемо тут. Фома спить?

     — Він сьогодні в обід прийшов і не прокидався.

     — Тоді іншим разом.

     — Та як іншим разом. Давай, спускайся вниз. Ми чекаємо.

     Я лежав відвернувшись у стінку. Між сном і реальністю мене зносило почуття надприродного. Бідан любив курити, помішуючи з градусом свої запашні втіхи. В усьому гуртожитку було лише дві особи, які могли слугувати для нього гуру, адже навідміну від нього могли себе краще контролювати, при цьому викурюючи його подвійну норму.

     Коли Родріго з Хуаном полишили один на один Бідана з демонами, він хвилин 10 ходив кімнатою запевняючи себе, що він не повинен піддаватись блудним почуттям. В тьмяному світлі, яке безтактовно змішувалось з його гонором, я відчував як мій сусід ось, ось покається.