Суха трава

     — Добрий день.

     — Привіт. — Відповів хлопець, що єдиний сидів у кімнаті.

     — Де всі?

     — Ще не прийшли.

     — Зрозміло. Давно в Чехії?

     — Вже рік.

     — І як, чеську вже знаєш?

     — Та… Трішки. Вона геть не складна. — Невпевнено викинув хлопець.

     — Всім привіт! — в кімнату увірвалась жіночка, — Назар ти приготувався відповідати сьогодні?

     — Ну, а як же!

     Зараз я помітив, що у хлопця під очима красувались великі синяки. Він виглядав втомлено, та понуро розглядав ручку в своїх руках.

     — Бо я нічого не зрозуміла. Ой… Сподіваюсь пронесе.

     Кімната почала наповнюватись студентським, терпким запахом.

    — Ой… Привітик. Ти новенький? Я тебе не бачила, — в кімнаті зʼявилась вродлива, молоденька дівчина. — Ти давно в Празі?

     — Більше тижня.

     Вона вирячила на мене очі, зовсім не розуміючи, що я кажу.

     — Як тиждень? А чеську вчив хоч?

     — Якби я її вивчив, то не сидів би тут.

     — Добрий день, — в кімнаті зʼявилась літня жінка. Це був наш вчитель, адже говорила вона незрозумілою чеською. — Як пройшло?

     — Назар цілу ніч не спав. — Відповіла жінка, щиро всміхаючись дивлячись то, на хлопця з блідими очима, то на викладача.

     — А ви новенький?

     — Так.

     — Де вчились до цього?

     — В Києві.

     Жінка заступорилась.

     — А в Чехії ви давно?

     — Два тижні. — Відбився я і примітив як в кімнаті запала тиша. Жінка зачаровано дивилась на мене не розуміючи, чи то я жартую, чи то її не розумію.

     Але, як не дивно я зрозумів усе чудово.

     Викладач дав мені підручники, і пішла на своєї місце.

     — Нічого, не хвилюйся, — продовжила вродлива дівчина, — я допоможу тобі.

     — Та що йому допомогати, он дививсь як вже відповідає, а чеської то і зовсім не знає. — Відповіла жінка праворуч.

     Мені це все швидко наскучило, тому я вийшов прогулятись.

     На вулиці вже розвиднілось. Навколо ходили туристи з пивом і випічкою. Я пішов в бік музею. Відсоток туристів на всіх прохожих, по мірі наближення до центральної вулиці, досягав майже ста відсотків. З вікон не рідко звисали синьо-жовті прапори. Скільки тут вільних, позбавлених турбот людей?

     Вздовж мене проносились пʼяниці. На узбіччях лежали ті, хто ще зі вчора не повертався до дому, з під тишка випалюючи самокрутку. Їх тут до речі було більше ніж спалених ними мрій. Мало не на кожній вулиці можна було знайти крамничку з органічною насолодою.

     Я вийшов на Вацлваську Площу. Навпроти мене, через всю довжину вулиці, майорив український стяг, біля нього висів прапор Чехії. Я хвилин 7 милувався ними, аж поки не побачив як повз мене пройшла невелика група мітингувальників. Їх було не більше двох підрозділів. Вони яскраво виражалася через кольоровий одяг, і неформально скручене волосся. На обличчях намазана біла і синя фарба. Всі мали чорні накидки і гумові чобітки. Юрбою вони гучно пронеслись вулицею, і зникли за рогом.

     Яке життя швидко плинне? Ось ти вигукуєш найважливі для себе слова, закликаючи навколишній контингент до дії, але вже за хвильку ти змішуєшся з забутою примарою за камʼяною стіною. Чи під гранітною?

     Мало для кого твої дорікання не сприймаються з моментальною відразою, ніхто не потребує твоїх проблем, адже самі обставлені ними по саме горло.

    Я повернувся в заклад. Урок вже почався.

     — Де ти був?

     — Вибачте. — Легко відповів я шепотом, зводячи голос і погляд на вчителя, — я спочатку на Флоренцію улетів. А назад вже вирішив пішки прогулятись.

     — На Флоренц! — всміхаючись, мило запротестувала вродлива дівчина. — Флоренція в Італії, а в Празі Флоренц! Чи ти літав в Італію поки ми тут слова повторювали? — засміялася вона.

     — Нажаль досі в Чехії.

     Дівчина мило засміялась.

     — Тихіше. — Прошепотіла жінка праворуч.

     — Марія.

     — Дуже приємно, Маріє.

     Після 5 годин нудних розмов і перепитувань, я нарешті був вільний.

     — Чуєш? Ти сьогодні розповідав, що готувати будеш.

     — Так. Зараз маю придбати всі столові знаряддя, бо в кімнаті лиш пластикові стакани.

     — Давай я тобі завтра принесу пательню, каструлю, ще там щось. Бо я думала викинути, а тобі точно згодиться.

     Я спробував відмовитись, але жінка з акцентом маминої харизми не дала більше і слова сказати, перевівши тему:

     — Ходімо кави випʼємо?