— Добрий день.
— Привіт. — Відповів хлопець, що єдиний сидів у кімнаті.
— Де всі?
— Ще не прийшли.
— Зрозміло. Давно в Чехії?
— Вже рік.
— І як, чеську вже знаєш?
— Та… Трішки. Вона геть не складна. — Невпевнено викинув хлопець.
— Всім привіт! — в кімнату увірвалась жіночка, — Назар ти приготувався відповідати сьогодні?
— Ну, а як же!
Зараз я помітив, що у хлопця під очима красувались великі синяки. Він виглядав втомлено, та понуро розглядав ручку в своїх руках.
— Бо я нічого не зрозуміла. Ой… Сподіваюсь пронесе.
Кімната почала наповнюватись студентським, терпким запахом.
— Ой… Привітик. Ти новенький? Я тебе не бачила, — в кімнаті зʼявилась вродлива, молоденька дівчина. — Ти давно в Празі?
— Більше тижня.
Вона вирячила на мене очі, зовсім не розуміючи, що я кажу.
— Як тиждень? А чеську вчив хоч?
— Якби я її вивчив, то не сидів би тут.
— Добрий день, — в кімнаті зʼявилась літня жінка. Це був наш вчитель, адже говорила вона незрозумілою чеською. — Як пройшло?
— Назар цілу ніч не спав. — Відповіла жінка, щиро всміхаючись дивлячись то, на хлопця з блідими очима, то на викладача.
— А ви новенький?
— Так.
— Де вчились до цього?
— В Києві.
Жінка заступорилась.
— А в Чехії ви давно?
— Два тижні. — Відбився я і примітив як в кімнаті запала тиша. Жінка зачаровано дивилась на мене не розуміючи, чи то я жартую, чи то її не розумію.
Але, як не дивно я зрозумів усе чудово.
Викладач дав мені підручники, і пішла на своєї місце.
— Нічого, не хвилюйся, — продовжила вродлива дівчина, — я допоможу тобі.
— Та що йому допомогати, он дививсь як вже відповідає, а чеської то і зовсім не знає. — Відповіла жінка праворуч.
Мені це все швидко наскучило, тому я вийшов прогулятись.
На вулиці вже розвиднілось. Навколо ходили туристи з пивом і випічкою. Я пішов в бік музею. Відсоток туристів на всіх прохожих, по мірі наближення до центральної вулиці, досягав майже ста відсотків. З вікон не рідко звисали синьо-жовті прапори. Скільки тут вільних, позбавлених турбот людей?
Вздовж мене проносились пʼяниці. На узбіччях лежали ті, хто ще зі вчора не повертався до дому, з під тишка випалюючи самокрутку. Їх тут до речі було більше ніж спалених ними мрій. Мало не на кожній вулиці можна було знайти крамничку з органічною насолодою.
Я вийшов на Вацлваську Площу. Навпроти мене, через всю довжину вулиці, майорив український стяг, біля нього висів прапор Чехії. Я хвилин 7 милувався ними, аж поки не побачив як повз мене пройшла невелика група мітингувальників. Їх було не більше двох підрозділів. Вони яскраво виражалася через кольоровий одяг, і неформально скручене волосся. На обличчях намазана біла і синя фарба. Всі мали чорні накидки і гумові чобітки. Юрбою вони гучно пронеслись вулицею, і зникли за рогом.
Яке життя швидко плинне? Ось ти вигукуєш найважливі для себе слова, закликаючи навколишній контингент до дії, але вже за хвильку ти змішуєшся з забутою примарою за камʼяною стіною. Чи під гранітною?
Мало для кого твої дорікання не сприймаються з моментальною відразою, ніхто не потребує твоїх проблем, адже самі обставлені ними по саме горло.
Я повернувся в заклад. Урок вже почався.
— Де ти був?
— Вибачте. — Легко відповів я шепотом, зводячи голос і погляд на вчителя, — я спочатку на Флоренцію улетів. А назад вже вирішив пішки прогулятись.
— На Флоренц! — всміхаючись, мило запротестувала вродлива дівчина. — Флоренція в Італії, а в Празі Флоренц! Чи ти літав в Італію поки ми тут слова повторювали? — засміялася вона.
— Нажаль досі в Чехії.
Дівчина мило засміялась.
— Тихіше. — Прошепотіла жінка праворуч.
— Марія.
— Дуже приємно, Маріє.
Після 5 годин нудних розмов і перепитувань, я нарешті був вільний.
— Чуєш? Ти сьогодні розповідав, що готувати будеш.
— Так. Зараз маю придбати всі столові знаряддя, бо в кімнаті лиш пластикові стакани.
— Давай я тобі завтра принесу пательню, каструлю, ще там щось. Бо я думала викинути, а тобі точно згодиться.
Я спробував відмовитись, але жінка з акцентом маминої харизми не дала більше і слова сказати, перевівши тему:
— Ходімо кави випʼємо?