Бідан

     — Вітаю.

     Праворуч на ліжку лежав мій новий сусід, схоже досить сильно здивований моїм появленням.

     — Привіт.

     Не перекинувшись більше жодним словом, я розклав деякі речі і сказав, що мені потрібно в магазин докупити дещо в кімнату.

     — Бро. Ти не міг би купити мені щось попоїсти?

     Я заглянув в холодильник — порожньо.

     — Авжеж. — Відсахнувшись, я закрив холодильник і вийшов з кімнати.

     Кожному поверху було відведено кухню з електронною плитою, цілим асортиментом посуду, та два невеличкі стола з двома стільцями.

     Оглянувши кухню, я наблизився до тумби, що була над плитою, аби нічого не пропустити. На полицях ще було два кілограма солі, і три пакетика приправ.

     — Хелоу. — Зайшов в кухню і весело всміхнувся чоловік.

     — Вітаю.

     — Давно тут?

     — Менше години, — відповів я недбало. — Ви звідки?

     — З Польщі. Ви?

     — З України.

     — Ооо, дуже приємно, — весело вирячивши зуби, всміхнувся поляк. — Войтек.

     — Фома.

     Ми перекинулись посмішками, і я удалився. Вийшовши з кухні — навпроти — зайшов в ліфт.

    Скільки гарних людей у всьому світі, але нам випало жити з росіянами, — гнітюче мислив я виходячи з гуртожитку. — Скільки ще часу пройде, щоб в житі не було часу на депресивні роздуми про смерть?

     Любов і ницість світового нарцисизму, є невідʼємною частиною життя, а ілюзія добра ніколи не будувалась на довірі; завжди на бажані самоствердитися, в першу чергу перед самим собою, — міркував я далі виходячи з гуртожитку, — чому ж тоді стільки людей досі страждає від гніву? Невже світло, яке мало б існувати в кожному згасає ще на початку виявлення його суспільством? Чи любов до інших це дар, який не кожному дано?

     В трамваї я танув у супокійності навколишніх речей. Зрештою, судити людей можна лише не знаючи їх, інакше щось всередині почне судити нас самих. Здавалося люди відкидають свої почуття, щоб не вразитись ними самими?

     В місті я натрапив на сірий люд в різнокольоровому. Невже це і є європейське диво? Не право. Не порядок і толерантність. А відсутність почуттів, якими в одному місці не стримують виявлення любові і доброти, а в іншому засуджують інших за те, що хтось дихає. Зрештою ллється кров, тому що одні не такі як інші. Виходить єдина можливість жити в мирі — не відчувати зовсім нічого істотного один до одного? Тільки ставши опудалами, зберігши один лиш образ дитя Господнього — можна знайти умиротворення?

     Вітер роздував волосся. Я навмисне пройшов вулицю на якій планував зайти в магазин. Сьогодні сонце розрізало прохолодні промені морозного березневого дня. Запах пʼянив, але це був дешевий віски розведений, і змішаний з содовою, яким не встигнувши насолодитись, він вже вкладав тебе в карусельні гонки, де за кожним поворотом наздоганяв сон так і не видавши свій смак.

     Я пройшов крізь книгарню. Швидко повернувся і зауважив звабливий стенд на якому красувались антиутопії минулого століття, повоєнні романи німецьких письменників і англійських романтиків. Усе було чеською, але слова видавали сенс дуже легко. Варто було лише знати українську і мати хоча б найменше розуміння латиниці.

     Я зайшов всередину. Навколо снували незворушні люди. Провівши 10 хвилин в «книговні», я усвідомив, що найцікавіше лишилось на стенді, а окрім воєнних романів, тут найбільш яскраво вимальовувалися посібники чеської для україномовних. Їх тут було аж декілька стендів, що стояли біля входу і навпроти каси.

     Скільки книжок написано вже? А скільки ще напишуть? Скільки досвіду в них, під призмою людських почуттів і їх ставлення до самих себе — тисячі авторів розповідають, як вони справлялися з власними демонами, вдягаючи їх у кольори сірої буденності. Люди знають своїх демонів, і не було б жодного, якого не можна було впізнати на сторінках, і зрозуміти його єство як своє власне, та по при це, всі вони десь там — в безодні далеких, нікому не потрібних речей доки не вилізуть назовні, не облицюють себе з часом, не встромивши кілок. Вони, — ставши реальністю — сходять зі сторінок, — втрачають цнотливу нотку недоторканості, адже вже не в голові, але наяву; заповнюють душу вигрібаючи увесь пісок досі цілої, прагматично засліпленої конʼюнктиви свободи.

     Вздовж дороги замайоріли постери з датами театральних вистав. З недавніх пір, я став теплим шанувальником театрального мистецтва, тому не зміг пройти скрізь кольорові афіші.

     Далі по списку було 20 вистав розписаних на місяць. 8 вистав для дорослих, 5 дитячих, і ще декілька поставлених по мотивам відомих романів та історичних творів. Серед них була одна єдина на яку я хотів би піти по справжньому, і вона була з англійськими субтитрами, тож я зрозумів, що за будь-що мушу побачити поезію акторського мистецтва в центрі Праги!

     Можливість побачити Чехію в воєнний час — зворушувала. Та це була ілюзія свободи, за якою прийдеться зануритись з головою в реальність.

     Рано чи пізно доведеться будувати нову країну з відчуттям провини, чи загинути десь на фронті знаючи, що прагматизму тут так само багато як і конʼюнктури за яку можна благородно віддати життя. Доля завжди застерігає від завчасних вчинків. Але бачачи вільні подихи вільних людей, тяжко усвідомити усю комедію фатумної драматургії в якій мені доводиться грати невидимого актора.