39

"Я йду. Ти казав, що я вільна — перевірю, чи це правда."

Я дивлюся на ці слова кілька секунд, ніби чекаю, тоді просто кладу лист на стіл і відходжу, не дозволяючи собі передумати.

Біля дверей стоїть охоронець. Він помічає мене одразу і випрямляється, але не рухається, не перекриває шлях. Я підходжу ближче, серце починає битися швидше, ніби зараз має щось статися.

Я вже майже бачу в голові, як мене зупиняють біля виходу, як охорона не пропускає, як усе це було просто красивою брехнею.

— Мені потрібно поїхати, — кажу я, намагаючись зробити так, щоб мій голос звучав рівно.

— Куди, пані?

— Не важливо, — хитаю головою.

— Ми можемо вас підвезти.

Я завмираю. Дивлюся на нього кілька секунд, не вірячи. У грудях щось різко стискається, бо я була впевнена, що все буде інакше. 

Але Марк не обманював. Я ковтаю повітря і тихо кажу:

— Добре. Але… Хай зі мною їде тільки один водій. Без супроводу.

Він киває без заперечень і двері переді мною відчиняються…

Я виїжджаю з дому… В голові жодних думок аж поки машина не зупиняється.

Я кілька секунд просто сиджу, дивлячись у вікно на патеку. Я стискаю пальці на сумці, відчуваючи, як серце б’ється швидше без очевидної причини, і нарешті виходжу.

Всередині аптеки тепло і яскраво. Я підходжу до каси, намагаючись виглядати спокійно, хоча слова даються важче, ніж повинні, і горло трохи пересихає.
— Мені… тест на вагітність, — тихо кажу я.
Фармацевтка не ставить зайвих запитань, просто дістає коробочку і кладе переді мною, і я швидко розраховуюся, бо хочу якнайшвидше завершити це.

Я виходжу назад на вулицю, але не зупиняюся. Поруч є маленьке кафе, і я заходжу туди майже автоматично, тут все і вирішиться. Але щойно двері зачиняються за спиною, мене накриває різкий запах свіжої випічки — солодкий, теплий, важкий.

Живіт різко стискається, і в горлі підступає нудота. Я завмираю, намагаюся вдихнути глибше, але стає тільки гірше, ніби цей запах заповнює все всередині.
— Вибачте… де туалет? — швидко питаю я.
Мені показують напрямок, і я майже біжу туди, відчуваючи, як усе всередині перевертається.

Двері зачиняються за мною, і я відразу підходжу до раковини, впираючись у неї руками. Дихання збите, пальці трохи тремтять, коли я дістаю тест із упаковки, і в цей момент усвідомлення накриває остаточно. Я вже знаю, ще до того, як роблю це, ще до того, як дивлюся на результат.

Я роблю все майже механічно, ніби хтось інший керує моїми рухами. Потім кладу тест на край раковини і дивлюся на нього, не відводячи погляду, затримуючи подих. Час тягнеться повільно, занадто повільно, але я навіть не намагаюся відвернутися.

Коли результат з’являється, я не здригаюся. Просто дивлюся, як дві смужки стають чіткішими, і всередині стає дивно тихо, ніби всі звуки раптом зникли. Я повільно видихаю, але повітря все одно ніби не вистачає.

Я так і знала. 

Я ще кілька секунд стою в туалеті, дивлячись на тест у руках, ніби щось може змінитися, якщо зачекати довше. Але нічого не змінюється, і це відчуття тихої, важкої правди тисне сильніше з кожною секундою. Я ховаю тест у сумку, проводжу долонями по обличчю і намагаюся зібратися, хоча всередині все ще порожньо й дивно тихо.

Я виходжу з кафе повільніше, ніж заходила, і свіже повітря трохи б’є в обличчя, але не допомагає. Місто шумить навколо, люди проходять повз, хтось сміється, хтось говорить по телефону — звичайне життя, яке раптом здається мені чужим. Я стискаю сумку міцніше і йду до машини, яка чекає біля дороги.

Я навіть не дивлюся всередину одразу — просто сідаю, думаючи про зовсім інше. 

Про Марка. Про тест. Про те, що тепер робити.

Марк… Він зараз у Львові. Спокійний, зібраний, зайнятий своїми справами, можливо навіть… з нею. І в цю ж секунду я стою тут, з тестом у сумці, який змінює все. Я навіть не знаю, що скажу йому, чи скажу взагалі, певно, не скажу… 

Від цих думок стає ще гірше. Бо як би я не злилася, як би не намагалася відсторонитися, саме його ім’я першим з’являється в голові, коли все так заплутується.

Двері зачиняються і тільки тоді я розумію, що щось не так. Я піднімаю голову і бачу, що в салоні інші люди. У мене навіть не встигає сформуватися думка. Один із них різко нахиляється ближче, і я бачу лише рух руки, чую пшик і відчуваю різкий запах. 

Я задихаюся, намагаюся відвернутися, але вже пізно. Повітря стає важким, тіло ніби перестає слухатися. Руки слабшають, думки розпливаються.

— Ні…  — видихаю.

Світ перед очима починає темніти, звуки стають далекими, розмитими. Я ще намагаюся втриматися, але все пливе, ніби мене різко затягує кудись вниз.

Останнє, що я встигаю відчути — це паніка. І думка про Марка та нашу з ним дитину... 

А потім усе зникає…

Привіт, далі книга стає платною! Ціна в передплаті набагато дешевша, ніж буде по завершенню, книгу буде завершено не пізніше ніж за 43 дні від 20.03) купуйте зараз вигідно! Знижку з цієї ціни передплатної робити не планую!