38 

Будинок дивно тихий без нього.

Я ходжу по будинку вже якийсь час, навіть не помічаючи, куди саме йду. Все ніби на своїх місцях — ті самі стіни, ті самі кімнати. Але щось змінилося.

Немає його.

Я зупиняюся біля вікна і дивлюся на двір, хоча там теж нічого цікавого. Просто темні дерева і порожня доріжка. І раптом ловлю себе на тому, що прислухаюся.

Ніби він може зайти будь-якої секунди.

Дурість. Він далеко, у Львові, він буде завтра, він не може приїхати зараз. 

Я тихо видихаю і обіймаю себе руками.  Я сумую. І від цієї думки мені стає не по собі.

— Серйозно?.. — тихо бурмочу я сама собі.

Я повертаюся до кімнати і сідаю на край ліжка. Пальці машинально ковзають по тканині покривала, але думки вже зовсім не тут.

Він зараз десь у дорозі.

У машині. Хоча, певно, вже приїхав. Зайнятий. Зосереджений. Такий, як був сьогодні вранці з телефоном…  холодний, зібраний, далекий.

Я стискаю губи.

— Лютий… — тихо кажу я, але слово звучить якось неправильно.

Я завмираю.

І сама не розумію чому.

Його прізвисько раптом здається чужим. Надто різким. Надто далеким від того, як він дивився на мене вчора. Як тримав. Як цілував.

Я повільно проводжу пальцями по губах.

— Марк…

Цього разу тихіше.

І чомусь… легше.

Я заплющую очі на секунду, ніби прислухаюся до цього слова. До того, як воно відгукується всередині.

Марк.

Не «викрадач». Не «Лютий».

Просто Марк.

І від цієї думки в грудях стає тепліше.

Вечір тягнеться довго. 

Я тихо видихаю і відкидаюся на спинку крісла, коли у двері обережно стукають. Напруження всередині чомусь з’являється одразу, ще до того, як я відповідаю.

— Заходьте.

Двері відчиняються, і на порозі з’являється служниця. Вона виглядає напруженою — більше, ніж зазвичай, і в руках стискає телефон так, ніби не впевнена, чи варто це показувати.

— Пані… — починає вона тихо.

Я одразу напружуюся, відчуваючи, як у грудях щось неприємно стискається.

— Що?

Вона робить крок у кімнату, озирається на двері, ніби перевіряє, чи ніхто не почує, і підходить ближче.

— Я… думаю, ви маєте це побачити.

Я кілька секунд дивлюся на неї, а потім мовчки беру телефон з її рук. На екрані вже відкрите відео — пряма трансляція, і спочатку я навіть не одразу розумію, що саме бачу.

Ресторан. Світло. Люди за столами.

А потім — він.

Марк.

Я завмираю, навіть не помічаючи, як пальці стискають телефон сильніше. Він сидить за столом у сорочці, без піджака, виглядає спокійно, розслаблено, але водночас уважно. І навпроти нього…

Я впізнаю її миттєво.

Та сама жінка з басейну.

Світле волосся, впевнена усмішка, рухи плавні, ніби вона там на своєму місці. Вона нахиляється трохи вперед, щось говорить, і Марк дивиться на неї так само уважно, як дивився… на мене.

У мене ніби вибиває повітря з грудей, і я на секунду просто перестаю дихати. Серце починає битися різко, боляче, а в голові стає порожньо, ніби я не до кінця усвідомлюю, що саме бачу.

— Це… — служниця тихо починає, але замовкає.

Я не відповідаю. Просто дивлюся.

Дивлюся, як вона посміхається йому, як щось говорить, як легко нахиляється ближче. І як він відповідає їй спокійно, звично, ніби це просто ще одна вечеря.

Наче нічого не сталося.

Наче вчора нічого не було.

У грудях щось різко стискається, і я ковтаю повітря, яке раптом стає важким.

— Дякую, — тихо кажу я, не відриваючи погляду від екрану.

Я дивлюся ще кілька секунд, ніби не можу відірватися, а потім різко вимикаю екран. Тиша повертається, але тепер вона зовсім інша — важка, глуха, майже тисне.

Я повільно опускаю руку з телефоном і дивлюся в порожнечу перед собою, відчуваючи, як усередині щось змінюється.

Марк.

І поруч — вона.

На мене накочує хвиля нудоти від цього видовища... 
***

гортай далі, там продовження ------------>