36.

У дверях з’являється чоловік, коли ми вже стоїмо біля столу. Я чую кроки раніше, ніж бачу його, і автоматично повертаю голову. Він високий, трохи старший за Марка, у дорогому темному костюмі, і ніби він приязно усміхається, але мене щось в ньому напружує.

Марк робить крок уперед.

— Радий, що ти прийшов.

Чоловік усміхається, але ця усмішка якась натягнута.

— Взаємно.

Я стою трохи осторонь, спостерігаючи за ними. Усередині з’являється легке напруження, якого я не можу пояснити. Їхні погляди зустрічаються надто довго, надто холодно для людей, які нібито просто вечеряють.

— Це Аля, моя жінка, — коротко каже Марк.

Гість переводить на мене погляд. Його очі на секунду ковзають по мені — по обличчю, по сукні — і від цього погляду мені стає трохи не по собі. 

— Приємно познаайомитись, — каже він.

— Взаємно, — відповідаю я тихо.

Деякий час усе виглядає майже нормально. Вони говорять про щось, що звучить як ділова розмова, але напруга між ними не зникає. Я відчуваю її майже фізично — у тому, як Марк стоїть трохи напружено, у тому, як гість час від часу стискає щелепу.

І раптом усе змінюється.

Я навіть не одразу розумію, що сталося.

Чоловік різко рухається ближче до мене, його рука вихоплює щось із піджака. Блиск металу з’являється перед очима на секунду раніше, ніж я все усвідомлюю.

Ніж.

Холодне лезо миттєво притискається до моєї шиї.

Усе відбувається так швидко, що я навіть не встигаю відступити. Його рука різко обхоплює мене за плечі, притягуючи до себе.

— Не рипайся, — шипить він.

Я відчуваю холод металу біля горла. Серце миттєво зривається у скажений ритм. Повітря в грудях ніби стає густішим.

— Підпиши.

Його голос звернений до Марка.

Я дивлюся на Марка.

І вперше бачу в його очах справжній страх.

Це триває лише мить. Коротку, майже непомітну. Але я встигаю цей страх побачити. Його погляд темнішає, і в ньому з’являється щось різке, майже дикe.

Через секунду цей страх зникає, наче його й не було. Його обличчя знову стає холодним, зібраним.

— Ти серйозно думаєш, що це хороша ідея? — каже він тихо.

Я майже не чую слів. Я відчуваю тільки холод ножа біля шиї і руку чоловіка на моєму плечі. Ноги ніби належать не мені.

Але погляд Марка не відривається від мене.

— Підпиши, — повторює чоловік різкіше.

Якусь мить Марк мовчить. Його щелепа напружується, пальці на столі стискаються.

А потім усе відбувається дуже швидко.

Я навіть не встигаю зрозуміти, як він це робить. Марк раптом різко рухається вперед, рукою вибиває ніж убік. Метал дзвенить, лезо ковзає по моїй шкірі, але не ріже.

Чоловік лається, намагається втримати мене, але Марк уже поруч. Його рухи різкі, точні.

Я відчуваю, як мене різко відтягують убік.

— Відійди!

Я майже падаю назад, хапаючись за край столу. У вухах гуде кров, руки тремтять.

У коридорі лунають кроки. Двоє охоронців влітають у кімнату, і за кілька секунд нападник уже притиснутий до підлоги. Усе закінчується так само раптово, як почалося.

Я стою, тримаючись за край столу, і відчуваю, як тремтять руки. Серце все ще б’ється так сильно, що боляче.

Марк повертається до мене.

Я дивлюся на нього і тільки тепер усвідомлюю, що він стоїть дуже близько. Його очі темні, напружені, і в них досі палає той самий страх, який я бачила раніше.

І раптом розумію одну річ. Він боявся за мене.

Він різко бере мене за руку.

Його пальці гарячі й напружені, і я майже біжу за ним коридором, бо він рухається швидко, різко, ніби досі перебуває в тому самому моменті небезпеки. У мене ще гуде в голові, серце калатає так сильно, що віддає в скронях, а перед очима час від часу з’являється холодний блиск ножа.

Двері різко відчиняються.

Ми опиняємося в його спальні.

Він зачиняє двері одним рухом, і клацання замка звучить майже різко. Я тільки встигаю повернутися до нього, зробити вдих, щоб щось сказати.

— Марку, я…

Він не дає договорити.

За два кроки опиняється поруч і різко притягує мене до себе. Його руки ковзають по моїй спині, стискають талію так, ніби він досі не може повірити, що зі мною все добре.

І наступної миті він цілує мене.

Жорстко. Гаряче. Майже відчайдушно.

Я навіть не встигаю здивуватися… Тільки різко вдихаю, коли його губи накривають мої. У цьому поцілунку немає тієї гри, яка була між нами раніше. У ньому є тільки адреналін, страх, який ще не встиг пройти, і щось темне, майже дике.

Його пальці міцніше стискають мою талію.

— Чорт… — видихає він між поцілунками.

Його голос хрипкий, гарячий.

Я відчуваю, як серце б’ється в грудях ще швидше, але тепер це вже не тільки від страху. Адреналін пульсує в крові, і тіло реагує так само швидко, як і він.

Мої руки самі піднімаються до його плечей, стискають тканину смокінга.

Він притискає мене до себе ще ближче, і я відчуваю його дихання на своїх губах.

— Я готовий був вбити… — хрипко каже він.

Я дивлюся на нього лише секунду.

— Але не вбив.

І в цю секунду щось між нами знову спалахує.

Він знову цілує мене, цього разу ще гарячіше. Його рука ковзає по моїй спині, притягуючи ближче, і я відчуваю, як все всередині буквально палає від цього поєднання страху, полегшення і близькості.

— Я не відпущу тебе, — шепоче він біля моїх губ.

Його голос темний, майже небезпечний.

— Ніколи.

І цього разу я навіть не намагаюся сперечатися, коли він втягує мене в черговий нестримний поцілунок…

***

гортай далі, там продовження ------------>