35. Рішення

Я зачиняю за собою двері й кілька секунд просто стою, притиснувшись до них спиною. Дерево холодне, тверде, але це не допомагає заспокоїтися. Серце все одно б’ється занадто швидко, ніби я не просто зайшла в кімнату, а втекла від чогось небезпечного.

Хоча, якщо чесно, саме так і є.

Я повільно відштовхуюся від дверей і проходжу кілька кроків у глиб кімнати. Руки мимоволі схрещуються на грудях, ніби я намагаюся втримати себе зсередини. У голові досі стоїть той поцілунок — його рука на моїй щоці, тепло губ, і та коротка, зрадницька мить, коли я майже… відповіла.

Я сердито видихаю і проводжу долонею по волоссю.

— Ідіотка…

Я кажу це тихо, майже пошепки, але від цього стає тільки гірше. Бо як би я не намагалася злитися, тіло все одно пам’ятає занадто добре.

Я починаю ходити по кімнаті, не знаходячи собі місця. Кілька кроків до вікна, потім назад до ліжка, потім знову до дверей. Ноги рухаються самі, ніби я намагаюся випустити напруження, яке зібралося всередині.

Він зараз прийде.

Думка з’являється так природно, що я навіть не одразу усвідомлюю її. Просто знаю. Після того, як я вкусила його і втекла, після того, як він дивився на мене тим темним, уважним поглядом… він не залишить це так.

Я мимоволі переводжу погляд на двері.

От зараз.

Зараз він постукає. Або навіть не постукає — просто зайде, ніби має на це повне право. Я навіть уявляю, як це буде: ручка повільно опуститься, двері прочиняться, і він стане на порозі з тим самим спокійним виразом обличчя.

Я нервово ковтаю повітря.

Я скажу йому, щоб він навіть не думав підходити. Скажу, що це був просто секс. Скажу, що між нами нічого немає і бути не може, бо він викрадач, злочинець, і я ніколи не забуду цього.

Я майже чую власні слова в голові.

Тільки чомусь ноги знову несуть мене ближче до дверей.

Я зупиняюся за кілька кроків від них і прислухаюся. У будинку тихо. Настільки тихо, що я чую власне дихання.

Минає хвилина.

Потім ще одна.

Я починаю нервувати ще більше, хоча навіть не хочу собі зізнаватися, чому саме. Я ходжу кімнатою ще швидше, час від часу кидаючи погляд на двері, ніби вони можуть раптом ворухнутися.

— І нехай тільки прийде, — бурмочу я тихо.

Я йому все скажу.

Я поставлю його на місце.

Я…

Я зупиняюся посеред кімнати і знову дивлюся на двері.

Вони нерухомі.

І від цього в грудях раптом з’являється дивне, дратівливе відчуття. Наче щось пішло не так, ніби сценарій, який я вже намалювала в голові, раптом змінився.

Наче він… не прийде.

Я відразу ж хмурюся і відвертаюся, ніби ця думка мене злить.

І це навіть краще. Саме так і має бути. Чим менше я його бачу, тим легше буде триматися подалі.

Але чомусь я все одно ще раз дивлюся на двері.

І тільки тоді усвідомлюю неприємну правду.

Я чекала.

***

Наступного дня він не вдома. Ніби спеціально пішов кудись геть. Я напружуюсь. Весь день не можу себе зайняти, і аж о шостій в двері тихо стукають. 

Я саме стою біля вікна, дивлячись у темний сад, де вже майже нічого не видно, і на секунду думаю просто не відповідати. Але стук повторюється.

— Заходьте.

Двері відчиняються, і в кімнату заходить служниця. У руках вона тримає велику коробку, обтягнуту світлою тканиною. Вона обережно зупиняється біля ліжка, трохи переводить подих і дивиться на мене.

— Пані… шеф просив передати сукню, — тихо каже вона.

Я переводжу погляд з коробки на її обличчя. Усередині одразу з’являється знайоме напруження — легке роздратування, змішане з дивною цікавістю.

— І?

Служниця обережно кладе коробку на ліжко і проводить долонею по кришці, ніби розгладжує неіснуючу складку.

— Він також просив запитати… чи потрібна вам візажистка.

Я хмурюся.

— Навіщо?

Вона трохи ніяковіє, але все ж відповідає:

— Якщо ви плануєте йти на вечерю. Візажистка вже приїхала і чекає внизу. Шеф сказав… що впустити її, тільки якщо ви погодитеся.

Частина мене хоче відразу сказати «ні». Просто відмовитися, щоб показати, що він не вирішує за мене. Що я не зобов’язана йти на його вечерю тільки тому, що він так захотів.

Але інша частина… занадто добре пам’ятає, як він дивився на мене сьогодні. Той уважний, темний погляд, від якого всередині все починало дивно тремтіти.

Я тихо видихаю.

— Покажи сукню.

Служниця одразу відкриває коробку. Тканина всередині м’яко переливається у світлі лампи, і я на секунду завмираю. Сукня зовсім біла. Я проводжу пальцями по тканині. Вона легка, холодна, дуже дорога на дотик. І чомусь ця білизна дивує мене більше, ніж будь-яка інша деталь.

Я на секунду заплющую очі, ніби ще вагаюся.

Потім коротко киваю.

— Нехай заходить візажистка. І допоможи з сукнею.… 

Я швидко дивлюся на себе в дзеркало. Біла сукня сидить ідеально, макіяж ледь помітний, але робить погляд глибшим. На секунду затримую погляд на своєму відображенні й ловлю себе на дивній думці.

Цікаво… йому сподобається?

Я одразу відвертаюся від дзеркала, ніби мене спіймали на чомусь дурному, і виходжу з кімнати.

Коли я спускаюся сходами, він уже стоїть унизу. У смокінгу. Темна тканина чітко окреслює широкі мужні плечі, біла сорочка різко контрастує з ним, і від цього він виглядає ще сексуальніше і небезпечніше.

Він піднімає голову і ловить мій погляд. Його очі темнішають майже одразу, і погляд повільно ковзає по мені — від обличчя до білої сукні, трохи затримується на плечах, а потім повертається назад. У цьому погляді є щось хиже і мені перехоплює подих.

— Гарно виглядаєш, — його голос низький, трохи тихіший, ніж зазвичай. Від цього тону по спині проходить ледь відчутне тремтіння, яке я відразу намагаюся сховати.

Він робить крок ближче. Не поспішає, але відстань між нами одразу стає небезпечно малою, і я майже шкірою відчуваю його присутність.