34. Не трофей, а жінка. Рішення твоє

Я зачиняю за собою двері й кілька секунд просто стою, притиснувшись до них спиною. Дерево холодне, тверде, але це зовсім не допомагає заспокоїтися. Серце все одно б’ється занадто швидко, ніби я не просто зайшла в кімнату, а втекла від чогось небезпечного.

Хоча, якщо чесно, саме так і є.

Я повільно відштовхуюся від дверей і проходжу кілька кроків вглиб кімнати. У голові досі стоїть той поцілунок — його рука на моїй щоці, тепло губ і та коротка, зрадницька мить, коли я майже відповіла зараз. А ще та ніч…

Я різко видихаю і проводжу долонею по волоссю.

— Ідіотка…

Слово звучить тихо, але від цього не легше. Тіло все одно пам’ятає занадто добре. Я починаю ходити по кімнаті. Усередині накопичилося стільки напруження, що просто стояти на місці неможливо.

Він зараз прийде.

Ця думка з’являється так природно, що я навіть не одразу її помічаю. Просто знаю: після того, як я вкусила його і втекла, після того погляду… він не залишить це так.

Минає хвилина, потім ще одна.

Я зупиняюся посеред кімнати і дивлюся на двері.

— І нехай тільки прийде, — бурмочу я тихо. — Я йому все скажу. Я поставлю його на місце.

Двері залишаються нерухомими.

І від цього в грудях раптом з’являється дивне, дратівливе відчуття. Наче щось пішло не так. Наче сценарій, який я вже намалювала в голові, раптом змінився.

Наче він… Він дійсно не прийде. І тільки тоді я усвідомлюю неприємну правду. Я чекала…

***

Я вже майже спускаюся вниз, коли бачу її. Служниця стоїть біля сходів, ніби чекала саме на мене. Коли наші погляди зустрічаються, вона одразу випрямляється і нервово стискає край фартуха.

— Пані… — тихо каже вона. — Я передала ваше прохання.

У грудях миттєво з’являється напруження.

— І?

— Вона погодилася зустрітися.

Я спускаюся ще на кілька сходинок, міцніше стискаючи пальці на перилах. Учора я сама попросила знайти ту дівчину — ту, про яку служниця обмовилася. Ту, що колись була тут… і спала з ним.

— Коли? — тихо питаю я.

— Завтра. Після обіду. Я її проведу повз охорону. 

Я повільно киваю. Усередині вже з’являється десяток запитань, які я хочу поставити цій дівчині. Я вже відкриваю рот, щоб уточнити деталі, коли в коридорі раптом лунають кроки.

Служниця одразу напружується. Я піднімаю голову.

Погляд Лютого ковзає по мені коротко, уважно, і від цього всередині знову все стискається. Я одразу згадую вчорашній вечір. Його губи. Те, як легко я втратила рівновагу на одну коротку мить.

Він зупиняється біля нижньої сходинки, кладе руку на перила і дивиться на мене:

— Сьогодні ввечері до нас прийдуть гості.

Я хмурюся, відразу відчуваючи, як усередині піднімається настороженість.

— І? До чого тут я? І чому це гості прийдуть до "нас?"

Він трохи нахиляє голову, ніби оцінює мою реакцію.

— Я хочу, щоб ти була там. Хочу показати тебе.

Я замовкаю, намагаючись зрозуміти, що саме він має на увазі. Але відповідь приходить швидко, разом із хвилею роздратування.

— Як кого?

Його голос залишається спокійним:

— Як мою жінку.

На секунду мені здається, що я неправильно почула. У голові навіть стає тихо, ніби слова не одразу доходять до свідомості.

У мене в грудях піднімається гаряча хвиля.

— Я не твоя жінка!

Слова вилітають різко, занадто швидко. Я бачу, як його брова трохи піднімається, але він не виглядає здивованим.

— Учора ти так не говорила. І тієї ночі теж…

І від цих слів мене ніби обпікає. Перед очима на секунду знову спливає та ніч.

Я одразу відштовхую цю думку.

— То була помилка. І я точно не збираюся стояти перед твоїми гостями, як… як трофей.

Він мовчить кілька секунд, дивлячись на мене уважніше. Його обличчя залишається спокійним, але погляд темнішає.

— Ніхто не просить тебе стояти як трофей.

— Саме це ти і робиш! А я… Я не з тобою! Ми не пара! — ці слова звучать різкіше, ніж я планувала. Між нами повисає коротка, напружена тиша.

Він робить маленький вдих, але голос залишається спокійним.

— Добре. Якщо ти не хочеш бути там — можеш не йти.

— Що? — я завмираю.

Він дивиться мені прямо в очі:

— Я не змушую тебе бути там поруч зі мною, — його тон тихий, але в ньому є щось остаточне. — Якщо не хочеш — не приходь. Рішення твоє.

І це чомусь дратує сильніше, ніж якби він почав наказувати. Бо тепер я стою на сходах, дивлюся на нього і раптом відчуваю, що злюся не тільки на нього.

А ще й на себе. Бо я не очікувала, що він може отак просто… відмовитись від мене?

***

гортай далі, там продовження ------------>