Власність Лютого

33. Укуси

Вечір у будинку тихий, майже задушливий. Лампа біля дивана дає тепле світло, але воно не робить атмосферу затишною, навпаки, від нього тіні здаються глибшими. Я сиджу на краю дивана, вперто дивлячись у підлогу, ніби там написано щось надзвичайно важливе. Насправді я просто намагаюся не думати. Не згадувати, як прокинулася в його обіймах. Як він сміявся, коли я його вкусила. Як моє тіло зрадницьки реагувало на кожен його дотик.

В це майже неможливо помірити, але я відчуваю його ще до того, як чую кроки.

Це дивно, але його присутність завжди з’являється першою.

Я повільно піднімаю голову.

Він стоїть у дверях вітальні, спершись плечем об одвірок. Його руки в кишенях, обличчя спокійне, але…

— Ти від мене тікаєш, — каже він тихо.

Я фиркаю, ніби ці слова навіть не варті відповіді.

— Не вигадуй, — я відвертаюсь.

Чую, як він відштовхується від одвірка і заходить у кімнату. Його кроки тихі, але я чую кожен. І з кожним кроком мої плечі напружуються сильніше.

— Цілий день відвертаєшся, — продовжує він.

Я різко піднімаюся з дивана, ніби не збираюся дозволяти йому нависати наді мною. Але це тільки погіршує ситуацію — тепер ми стоїмо майже впритул.

— Бо ти цілий день ходиш за мною, — холодно кажу я.

Його губи ледь помітно смикаються, ніби він стримує усмішку.

— Може, тому що ти цікавіша за все інше в цьому будинку?

— Не смішно.

Я схрещую руки на грудях і дивлюся на нього прямо, намагаючись виглядати максимально холодною.

— Не підходь.

Він робить крок. Повільно. Він навмисно робить все дуже повільно. Я відчуваю, як серце б’ється швидше.

— Я сказала: не підходь.

Він зупиняється всього за крок від мене. Достатньо близько, щоб я відчувала тепло його тіла.

— А що буде, якщо підійду? — тихо питає він.

Його голос спокійний, але в очах з’являється щось темніше. Я ковтаю повітря.

— Те, що було вчора… — починаю я і змушую себе не відводити погляд. — Це був просто секс.

На його обличчі нічого не змінюється. Тільки брова трохи піднімається.

— Просто?

— Так.

Я знизую плечима, ніби це дрібниця.

— Нічого особливого.

Він дивиться на мене так, ніби намагається прочитати думки.

— Ти в цьому впевнена?

— Абсолютно.

— Тобто, — він трохи нахиляє голову, — ти просто так спиш із викрадачами?

Я різко видихаю.

— Не перекручуй.

— Я лише уточнюю, — здається, він навіть злиться, хоч і стримує себе.

— Це була помилка, — вимовляю це твердо, хоча всередині все стискається. — І більше цього не повториться.

Він дивиться на мене ще кілька секунд. Потім його погляд повільно ковзає по моєму обличчю, по губах, по плечах. І від цього мені раптом стає занадто жарко.

— Дивно, — каже він тихо.

— Що саме?

— Не схоже, що ти так думаєш.

— А що, по-твоєму, я думаю?

Він робить ще півкроку ближче. Тепер між нами майже немає простору.

— Що тобі сподобалося.

Я відчуваю, як щоки миттєво спалахують.

— Не вигадуй! — вигукую одразу.

— Тоді чому ти червонієш? — він трохи схиляє голову на бік.

— Я не червонію!

Він тихо сміється.

І це сміх — теплий, трохи хрипкий — проходить по моїй шкірі гарячою хвилею.

Я ненавиджу це.

Ненавиджу, що поки моя голова вперто називає його викрадачем і злочинцем, моє тіло мене так прямо зраджує.

Бо воно пам’ятає.

Пам’ятає його руки. Його тепло. Те, як він дивився на мене вночі і вранці.

І від цих спогадів десь глибоко всередині знову розгорається тихий, небезпечний жар.

Я сильніше стискаю руки на грудях.

— Тому навіть не думай… — тихо кажу я.

Він дивиться мені прямо в очі.

І кутик його губ повільно піднімається.

— Пізно, — і він подається вперед.

Я навіть не встигаю відреагувати. Його рука лягає на мою щоку і він притягує мене ближче. Його губи торкаються моїх раптово, без попередження.

Спочатку я завмираю. У голові ніби щось вибухає. Я мала б відштовхнути його. Мала б одразу зупинити це. Але одну коротку мить я просто стою.

Його губи такі теплі, такі наполегливі. Він цілує мене впевнено, бо знає, що я не зможу одразу вирватися. Його рука ковзає на мою потилицю, притримуючи, і від цього по всьому тілу розливається небезпечне тепло.

Я відчуваю, як ноги стають слабшими.

Чорт.

Моє тіло реагує раніше за голову. Пальці мимоволі стискають його футболку на грудях, ніби шукаючи опору. Дихання збивається, і на одну коротку мить мені здається, що я просто… тану.

Наче всі слова, вся злість і всі аргументи раптом стають неважливими.

Його губи рухаються повільніше, впевненіше. І ця близькість знову накриває мене хвилею тепла.

Ні.

Я різко приходжу до тями. Злість повертається так само раптово, як і зникла.

Я кусаю його. Сильно.

Він різко видихає і відсмикується.

— Чорт…

Я користуюся цією секундою і відштовхую його руками.

— Не смій!

Його очі темнішають від болю і здивування, а далі я вже не дивлюся. Серце калатає так сильно, що здається, його чує весь будинок.

Я розвертаюся і майже біжу до коридору.

— Алю!