32. Рішення

Я зайшла на кухню не одразу. Довго стояла у своїй кімнаті, дивилася у вікно й переконувала себе, що нічого не змінилося. Що ніч у його руках нічого не означає. Що я все ще тут проти своєї волі. Але чим довше я повторювала це в голові, тим сильніше згадувала його тепло за спиною, його подих на шиї, те, як він не пішов, навіть коли я просила.

На кухні пахло кавою і теплими тостами. Він уже сидів за столом, спокійний, зібраний, ніби нічого не сталось. 

Як він може бути таким спокійним?

Його погляд піднявся одразу, щойно я з’явилася у дверях. Повільний, уважний, наче він чекав саме на цей момент.

— Нарешті з’явилася.

Я сіла навпроти, не відповідаючи. На столі стояла тарілка з омлетом, тости і маленька скляна чашка з кремовим десертом. Я взяла ложку тільки для того, щоб зайняти руки. 

Я відчувала його погляд на собі майже фізично.

— Що? — різко запитала я, піднімаючи очі.

Він не відвів погляду.

— Нічого.

І від цього “нічого” мені стало ще гірше. 

Я демонстративно зачерпнула крем і з’їла його. Наче це може довести, що я абсолютно спокійна. Що мені байдуже, як він дивиться.

І тільки коли ковтнула, відчула, що трохи крему залишилося на губі.

Чорт.

Я вже підняла руку, щоб стерти його, але він раптом нахилився через стіл. Його пальці торкнулися мого підборіддя й трохи повернули обличчя. Тепло його шкіри було надто близько.

— Не рухайся.

Я хотіла відсунутися, але його губи вже торкнулися моєї верхньої губи. Ледь. Коротко. Він злизав крем прямо з моїх губ. У мене перехопило подих. На секунду я просто завмерла і ледь не задихнулась від відчуттів. Потім різко відсахнулася.

— Ти що робиш?!

Моє серце калатало занадто швидко. І мене це розлютило. 

— Допомагаю.

Його спокій був майже знущанням.

— Ти ненормальний.

Він знизав плечима.

— Можливо.

Його погляд повільно ковзнув по мені, і я відчула, як шкіра на шиї зрадницьки теплішає. Моє тіло пам’ятало його руки, ніби ніч не закінчилася. Я різко відвела очі. 

— Я їду на роботу. Але ввечері зайду до тебе.

— Ні, — сказала вперто.

Його брова ледь піднялася.

— Ні?

— Я замкну двері, — сказала я.

І відчула дивне задоволення від цієї фрази. Маленьку перемогу. Хоч щось у цьому домі під моїм контролем. На секунду між нами запала тиша. Потім він ледь усміхнувся.

— Відкрию. Це мій дім.

Я стиснула зуби. Він говорить так, ніби це проста логіка. Ніби я повинна погодитися.

— Ти не маєш права просто заходити, — сказала я.

Він трохи нахилив голову.

— Уже заходив.

Я відчула, як щоки зрадницьки червоніють.

— Ти нестерпний.

— А ти дуже цікаво виглядаєш, коли злишся, — він усміхнувся.

І я раптом зрозуміла, що він говорить це не щоб мене роздратувати. Йому справді подобається…

***

Коли він пішов, я знайшла покоївку в невеликій службовій кімнаті. Вона складала рушники й підняла голову, коли я зайшла.

— Та жінка, яка приходила вчора… Катя, — сказала я, не витрачаючи часу на вступ. Мені не хотілося ходити навколо, бо я боялася передумати. Саме її ім’я вже викликало неприємне стискання десь під ребрами.

— Це не моя історія, пані Алю, і не мені її розповідати, — відповіла вона спокійно. У її голосі не було холодності, лише тверда впевненість.

Я відчула, як усередині піднімається роздратування, але стрималася. 

— Я не прошу розповідати вам, я хочу спитати у неї сама, — сказала я вже спокійніше. — Ви знаєте, як з нею зв’язатися?

Покоївка трохи повільніше вдихнула й на мить відвела погляд. Потім вона знову подивилася на мене, зважуючи щось у своїй голові.

— Я можу передати повідомлення, якщо ви хочете, — сказала вона нарешті.

— Ви можете передати, що я хочу з нею поговорити? — запитала я.

— Ви хочете, щоб я запропонувала їй зустріч? — уточнила вона.

На кілька секунд у голові стало тихо. Я уявила обличчя тієї жінки, її холодний погляд і те слово, яке вона кинула мені, ніби я нічого не варта. І разом із цим я відчула, як усередині прокидається впертість.

— Так, — сказала я…

***

гортай далі, там продовження ------------>