31. Це було помилкою...?

Я ще кілька секунд стою біля дверей, тримаючи руку на ручці. За дверима тихо. Надто тихо. Я прислухаюся, затамувавши подих, ніби за ці кілька секунд можу зрозуміти, чи він ще тут.

Нічого. Може, і справді пішов.

Я повільно відчиняю двері і виходжу з ванної, щільніше загортаючи рушник навколо себе. Волосся ще вологе, краплі стікають по шиї, і від цього шкіра знову покривається мурашками. 

І завмираю. Він тут. Стоїть біля вікна, спиною до мене, у штанях без футболки. Повертає голову, щойно чує кроки.

— Нарешті.

Я миттєво червонію. І сама не розумію чому. Учора я спала з ним в одному ліжку. Учора він тримав мене в обіймах. Учора ми робили таке… Раптом стає так ніяково, що хочеться провалитися крізь підлогу.

— Ти ще тут?

Виходить різкіше, ніж я планувала.

— А мав утекти? — він ледь усміхається.

— Так.

Я роблю крок назад, бо між нами має бути більше простору, я не можу дихатипоруч з ним.

— Вийди.

— Чому?— він навіть не рухається.

— Бо… — я злюся, що не можу нормально сформулювати думку. — Бо мені треба одягтися!

Він дивиться на мене секунду, потім тихо сміється. Цей звук чомусь тільки більше мене дратує.

— Ти ж щойно була гола зі мною в ліжку. 

— Вийди!

Я фиркаю, сердито дивлячись на нього. І саме в цей момент він робить крок до мене.Я навіть не встигаю відреагувати. Він нахиляється і швидко чмокає мене в губи.

Я завмираю від несподіванки.

— Ти нестерпна зранку, — тихо каже він, уже усміхаючись ширше.

— Іди геть!

— Геть не піду, — він хитає головою.

Але спокійно проходить повз мене до дверей, ніби це була його ідея від самого початку. Уже на порозі обертається.

— Я піду на сніданок. І ти спускайся на сніданок.

— Я нікуди з тобою не…

— Спустишся, — перебиває він так само спокійно. — Поки я не прийшов по тебе знову.

І з цією усмішкою виходить, залишаючи мене стояти посеред кімнати, все ще в рушнику, червону і розгублену.

Я ще кілька секунд стою посеред кімнати, дивлячись на зачинені двері. Тиша після його кроків здається дивною, майже порожньою. Я повільно видихаю і проводжу долонею по обличчю.

Чорт.

Я все ще в рушнику. Волосся мокре. Щоки горять так, ніби він досі стоїть тут і дивиться на мене з тією своєю спокійною усмішкою.

— Ідіот, — бурмочу тихо.

Я швидко підходжу до шафи, витягую перше, що потрапляє під руку з того, що мені тут поклали — штани і світлу кофту. Рушник падає на ліжко, і я поспіхом одягаюся, ніби хтось може зайти будь-якої миті. Пальці трохи тремтять.

Дурня якась. Учора я лежала з ним у ліжку. Він обіймав мене всю ніч. А зараз мені раптом ніяково просто вийти з кімнати.

Я проводжу щіткою по волоссю, намагаючись хоч трохи привести себе до ладу, але в дзеркалі все одно бачу те саме: червоні щоки і очі, в яких ще лишився той дивний блиск після ранку разом.

Я сердито відвертаюся.

— Спускайся на сніданок, — передражнюю тихо.

Наче я зобов’язана.

Але кілька хвилин потому все одно виходжу з кімнати.

Коридор тихий, напівтемний. Десь унизу чути приглушені звуки кухні: посуд, голоси, запах кави піднімається сходами. Я роблю кілька кроків, уже майже доходжу до сходів, коли раптом помічаю рух збоку.

Біля стіни стоїть жінка. Старша, в темному фартусі, певно, одна з служниць. Вона дивиться на мене так уважно, що я мимоволі зупиняюся.

— Добрий ранок, — кажу трохи ніяково.

Вона відповідає не одразу. Її погляд ковзає по мені, затримується на обличчі, ніби вона щось обдумує.

— Ви ж Аля? — питає нарешті.

— Так.

Вона повільно киває.

— Я так і думала.

Я хмурюся.

— У сенсі?

Жінка трохи зітхає і підходить ближче, але говорить тихіше, ніби боїться, що хтось почує.

— Вона теж… дуже його кохала.

Я не одразу розумію, про кого вона.

— Хто?

Служниця дивиться на мене уважніше.

— Та, хто була до вас. Катя.

Щось холодне повільно заповнює мене зсередини.

— І що?

Жінка на секунду вагається, але все ж каже:

— Він її прогнав.

Я мовчу.

— Через вас, — додає вона тихіше.

У коридорі раптом стає дуже тихо. Я стою, дивлячись на неї, і не одразу знаходжу слова.

— Я навіть її не знаю.

— Може, — знизує плечима служниця. — Але це не знімає з вас відповідальності.

Вона ще секунду дивиться на мене, ніби хоче щось додати, але потім просто відходить і зникає за поворотом коридору.

А я залишаюся стояти біля сходів, відчуваючи, як усередині повільно наростає дивне, важке відчуття. Це було помилкою…

***

гортай далі, там продовження ------------>