30. Правда ж?

Коли я прокидаюсь, кілька секунд лежу із заплющеними очима, намагаючись зрозуміти, що не так. А потім відчуваю тепло. Чуже. Надто близько. Важка рука лежить на моїй талії, притискаючи мене до когось позаду, і від цього тепло його тіла обпікає всю спину.

Чорт.

Я повільно розплющую очі й одразу згадую. Вчорашній вечір. Його вперті обійми. Поцілунок. І те, як я… відповіла.

Щоки миттєво починають горіти.

Ні. Ні-ні-ні.

Я обережно намагаюся прибрати його руку і вислизнути з ліжка, сподіваючись, що він ще спить. Якщо я тихо підведуся, тихо вийду, тихо зникну — може, мені не доведеться дивитися йому в очі.

Але щойно я трохи зрушуюся, його рука раптом стискається сильніше.

— Куди ти?

Його голос хрипкий від сну, тихий, але зовсім не сонний. Я завмираю, розуміючи, що він прокинувся.

— Нікуди, — бурчу я, намагаючись відсунути його руку. — Відпусти.

Замість цього він притягує мене ще ближче, так що моя спина щільно впирається в його груди. Я відчуваю, як він ліниво вмощується зручніше, ніби ця ситуація його абсолютно влаштовує.

— Рано. Поспи ще.

— Мені треба встати, — кажу вперто. 

— Не треба.

Його рука знову міцніше обіймає мене, і від цього мене накриває знайома хвиля жару, а за нею і хвиля злості. Я різко повертаю голову, шукаючи спосіб вирватися, і раптом помічаю його зап’ястя прямо біля мого обличчя.

І не думаючи — кусаю.

Він різко вдихає.

— Гей!

Я кусаю сильніше, майже з насолодою.

— Відпусти мене!

Замість того щоб розсердитися, він раптом тихо сміється. Справді сміється, теплим, сонним сміхом, і від цього я ще більше злюся.

— Дика, — бурмоче він.

Його захоплення трохи слабшає, але тільки щоб перехопити мене зручніше. Він повертає мене до себе, так що наші обличчя опиняються зовсім близько.

Я вже відкриваю рот, щоб сказати щось різке.

Але він раптом нахиляється і швидко чмокає мене в ніс.

Я завмираю.

— Навіщо було кусатися, — тихо каже він, дивлячись на мене з тією ж спокійною усмішкою.

І це, чомусь, збиває мене з пантелику більше, ніж якби він розсердився.

Я ще секунду дивлюся на нього, на цю його сонну усмішку, на спокійні очі, ніби нічого дивного не сталося. І раптом мене накриває хвилею сорому. Гарячою, задушливою. Я різко відвертаюся, висмикуюся з його рук, поки він не встиг знову притягнути мене до себе.

— Я в душ.

Навіть не слухаю, що він відповість. Просто злітаю з ліжка і майже біжу до ванної. Підлога холодна під босими ногами, але це навіть добре, трохи приводить до тями.

Двері зачиняються з глухим клацанням. Я одразу обпираюся спиною об них і видихаю. Серце калатає так, ніби я щойно втекла від когось небезпечного.

Чорт.

Я проводжу руками по обличчю і відчуваю, як щоки буквально палають. Ніс теж, після його дурного поцілунку. І від цього спогаду мені стає ще гірше.

Що я взагалі роблю?

Я різко відкручую воду, ніби шум душу може змити всі ці думки. Струмені б’ють по плечах, по шиї, але жар всередині не зникає. Навпаки. Я знову згадую, як прокинулася в його обіймах. Як він сміявся, коли я його вкусила. Як дивився.

І від цього знову червонію, навіть тут, одна.

— Ідіотка, — тихо бурмочу сама до себе.

Я стою під душем довше, ніж потрібно. Набагато довше. Наче якщо я залишуся тут ще трохи, все якось саме вирішиться.

Нарешті вимикаю воду. Витираюся повільно, тягнучи час. Стає тихо.

Занадто тихо.

Я завмираю, прислухаючись.

Ні кроків. Ні голосу. Ні скрипу ліжка.

Може, він уже пішов.

Я не поспішаю відчиняти двері. Сиджу на краю ванни, загорнувшись у рушник, і ще кілька хвилин просто слухаю тишу. Серце поступово заспокоюється, але десь всередині залишається дивне напруження.

Що, якщо він досі там?

Я знову прислухаюся.

Тиша.

І тільки тоді повільно підводжуся, підходжу до дверей і кладу руку на ручку, все ще не наважуючись відкрити.

Я стою під душем, притиснувшись лобом до прохолодної плитки. Вода стікає по плечах, по спині, але думки крутяться зовсім не про це. Учора все сталося так швидко, що я навіть не подумала… ні на секунду. Ні до, ні після. І тепер ця думка раптом б’є в голову так різко, що перехоплює подих.

Ми ж не оберігалися.

Я заплющую очі сильніше, ніби від цього щось зміниться. Але в голові вже спливає інше — календар. Чортів календар, який я так добре пам’ятаю. Середина циклу. Саме той час. Саме ті дні.

Я тихо видихаю, і від цього стає тільки гірше.

А якщо…

Я навіть не договорюю цю думку до кінця. Просто стою під гарячою водою і відчуваю, як щоки знову палають — тепер уже не від сорому, а від паніки. Бо це було б… катастрофою. Абсолютною.

Але потім інша думка намагається пробитися крізь цю хвилю тривоги.

Стоп.

Я ж не можу так одразу… з першого разу з ним.

Це ж не так працює, правда?

Я повільно видихаю, намагаючись заспокоїтися. Люди роками намагаються і нічого не виходить. Це ж не лотерея, де достатньо одного разу і все.

Я хапаюся за цю думку, як за рятівну соломинку.

Так. Саме так.

Це просто паніка. Нічого не станеться. Просто один дурний вечір. Один раз.

І все.

…Правда ж?

Ось і чергова глава!

 Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна) Також буду вдячна за сердечко книзі і коментарі!