29. Ти справді цього хочеш?

Його руки вже навколо мене. Міцно. Наче я нікуди не подінуся, навіть якщо спробую. Його груди теплі під моїми долонями, і я відчуваю, як повільно піднімається й опускається його дихання. Мені варто просто відштовхнути. Один рух — і між нами з’явиться відстань. Але я чомусь стою. Напружена, з кам’яними плечима, стискаючи пальцями тканину його футболки.

— Відпусти мене.

Слова злітають з губ автоматично. Я щиро сподіваюсь, що якщо я їх скажу, усе стане на свої місця. Що цього достатньо, щоб між нами знову з’явилася дистанція.

Але він не відпускає.

Його руки все ще навколо мене, теплі й важкі, і від цього моє тіло тільки сильніше напружується. Я відчуваю його так близько, що це майже нестерпно: тепло його грудей, повільний рух дихання, легкий тиск долонь на моїй спині.

І його голос.

— Ти  сама вже гориш.

Він говорить тихо. Майже ліниво. Ніби знає щось, чого я не хочу визнавати. Цей низький, трохи хрипкий тон проходить крізь мене хвилею, і я раптом усвідомлюю, що слухаю не слова.

А звук.

Те, як його слова звучать біля самого мого вуха. Те, як тепло його подиху торкається моєї шкіри.

Від цього всередині все стискається.

Чорт.

Я ненавиджу, що його голос так на мене діє. Ненавиджу, що від нього по спині розходиться гаряча хвиля, ніби мене хтось підштовхує ближче до нього, а не навпаки.

Я стискаю зуби, намагаючись триматися.

Намагаючись не показати, що він має рацію.

Бо найгірше те, що він справді це бачить. Відчуває. І говорить так, ніби йому навіть не потрібно дивитися мені в очі, щоб знати, що зі мною відбувається.

— Замовкни.

Я намагаюся відсторонитися, але це більше схоже на слабкий поштовх, ніж на справжню спробу вирватися. Він навіть не напружується. Просто тримає мене. Його руки на моїй спині теплі, важкі, впевнені. І мене це зводить з розуму.

— Скажи чесно, — тихо каже він.

Я відчуваю, як його подих торкається мого волосся. Він трохи нахиляє голову, і губи майже зачіпають мою скроню.

— Ти справді хочеш, щоб я пішов?

Я впираюся долонями сильніше в його груди, ніби нагадую собі, що маю силу відштовхнути. Але замість цього тільки відчуваю тепло його тіла, близькість, від якої всередині все стискається і розгоряється водночас.

— Так.

Виходить тихіше, ніж я хотіла.

Він мовчить кілька секунд. Я відчуваю, як його руки ледь помітно стискаються на моїй спині, ніби він посміхається, навіть не бачачи мого обличчя.

— Ні.

Його голос переходить шепіт, але в ньому стільки впевненості, що в мене на секунду перехоплює подих. Я піднімаю голову, щоб сказати щось різке, щоб відштовхнути його нарешті по-справжньому, але він уже дивиться на мене так близько, що я бачу темний блиск у його очах.

І наступної миті він нахиляється.

Його губи торкаються моїх раптово, без попередження. У голові ніби щось вибухає. Я різко впираюся в його груди, намагаючись відштовхнути, повертаю голову вбік, але він тільки міцніше притягує мене до себе. Його поцілунок впертий, майже впевнений, ніби він знає, що я буду чинити опір.

— Ти що…

Слова губляться, бо він знову ловить мої губи. Мене накриває хвилею злості, і я кусаю його — різко, майже сердито. Він тихо видихає крізь зуби, але не відсторонюється.

Навпаки.

Його рука на моїй спині стискається сильніше, притягаючи мене ще ближче. Він знову цілує мене, повільніше, ніби зовсім не поспішає. Ніби мій опір його тільки підбурює.

Я знову намагаюся вирватися, але з кожною секундою це стає важче. Бо всередині все плутається — злість, жар, збите дихання. Його губи теплі, вперті, і від цього по всьому тілу розливається небезпечне тепло.

Мої пальці досі стискають його футболку.

Я усвідомлюю це раптом.

І розумію, що вже не штовхаю його.

Ще секунду я намагаюся триматися. Ще мить борюся з собою, із цим божевільним відчуттям, що мене затягує все глибше.

А потім щось ламається.

І я відповідаю на його поцілунок…

***
Відсьогодні будуть щоденні оновлення, вибачте, що так вийшло