26

Я видихнула ці слова, нарешті змусивши себе говорити. Голос прозвучав хрипко, зрадницьки слабко, ніби я щойно кричала, хоча я плакала беззвучно.

Настала коротка пауза. Я подумала, що він знову почне переконувати, але замість цього почула, як ручка повільно повертається.

Моє серце підстрибнуло до горла. Я відскочила від дверей і майже бігом дісталася ліжка. Тому що не хотіла, щоб він бачив моє обличчя. Не хотіла, щоб він бачив, як мене зачепило.

Я залізла під ковдру, з головою, як дитина, яка ховається від грози. Мокра тканина прилипала до шкіри, холод нарешті почав пробирати, але всередині все ще пекло.

Я чула його кроки.

Повільні. Він не поспішає. Не нервує.

Він зупинився біля ліжка. Я відчула його присутність навіть крізь тканину, навіть не дивлячись. Моє тіло зреагувало раніше, ніж розум — тремтінням, що пішло по руках і ногах.

— Алю, — його голос був уже не жорстким. Він був низький і глухий.

Я мовчала.

Ковдра раптом зрушила. Він не зірвав її, не різко — просто підняв край і заліз під неї. Простір на ліжку прогнувся під його вагою, матрац тихо скрипнув.

Я вся напружилася, як струна.

Його рука ковзнула по моїй спині й раптом він перевернув мене обличчям до матраца, лягаючи зверху, накриваючи своїм тілом повністю. 

Я різко втягнула повітря.

Він обійняв мене, руки замкнулися навколо, його груди притиснулися до моєї спини, і я відчула тепло, яке прорізало холод мокрої сукні. Його вага була відчутною, заземлюючою, ніби він не давав мені розсипатися на шматки.

Я тремтіла.

Не від холоду.

Від усього одразу — від ревнощів, від приниження, від бажання, яке нікуди не зникло, від того, що він усе ще тут, попри моє “йди геть”.

— Не тікай від мене, — прошепотів він біля мого вуха.

Я стиснула кулаки в простирадлі.

— Відпусти… — голос знову зрадив мене.

Він не відпустив.

Його підборіддя ледь торкнулося моєї шиї, подих обпік шкіру, і від цього мене ще сильніше затрясло. Я ненавиділа, що навіть зараз, у розпачі, моє тіло пам’ятає його поцілунки. Пам’ятає, як він тримав мене у воді. Пам’ятає його ім’я.

Я хотіла штовхнути його. Вдарити. Закричати, щоб він забрався до своєї Каті.

Але замість цього я лежала під ним, тремтячи, і відчувала, як його руки повільно, впевнено притискають мене ближче.

І це було страшніше за будь-який страх води.

Бо я не знала, що зі мною відбувається.

І не знала, чи хочу, щоб він мене відпустив.

Я тільки намагалася дихати рівно, але це було неможливо. Його тіло притискало мене до матраца не грубо, не силою — а вагою, присутністю. Він не тримав силою, але й не відпускав. І це зводило з розуму сильніше, ніж якби він тримав.

— Забирайся до неї, — видихнула я, не повертаючись. — Вона ж прийшла до тебе.

Моя спина горіла там, де його груди торкалися мене. Я ненавиділа, що навіть зараз реагую на нього.

Він не відповів одразу. Його рука ковзнула по моїй руці, обережно розтискаючи мої пальці, що вчепилися в простирадло.

— Подивись на мене, — тихо сказав він.

— Не хочу.

Мій голос зрадницьки тремтів.

Він зітхнув. Потім повільно перекотився набік, але не віддалився. Його рука залишилась на моїй талії. Я відчула його погляд на собі.

— Катя — просто колишня коханка, — сказав він рівно. — Вона була поруч, коли мені це було зручно. Не більше.

Слова боліли.

— Зручно? — я різко повернулася до нього. — То я тепер що? Теж “зручна”?

Він не відвів погляду. Не посміхнувся.

— Ні.

І це “ні” прозвучало інакше. Глибше.

— Вона була коханкою, — продовжив він спокійно. — Не більше. Вона знала правила. Я нічого їй не обіцяв.

У мене всередині щось стиснулося.

— Забирайся до неї, — прошепотіла я, ковтаючи гіркоту. — Вона ж прийшла до тебе.

Його рука на моїй талії трохи напружилась.

— Я сказав їй піти, — відповів він спокійно.

— Але вона зайшла. Значить, звикла заходити.

Це було боляче вимовляти. Я уявляла, як вона ходить цими коридорами. Як знає цей будинок. Як знає його.

Він повільно перекотився на бік, щоб бачити моє обличчя. Я не хотіла дивитися на нього, але погляд сам ковзнув до його очей.

— Катя була поруч, коли мені було це потрібно, — сказав він без виправдань. — Вона була коханкою. Це не було нічим більшим.

— “Потрібно” звучить ще гірше, — я гірко всміхнулася.

— Я нічого їй не обіцяв, — продовжив він. — І нічого не винен. Вона це знала.

Його голос не був м’яким. Не просив зрозуміти. Він просто констатував.

— І зараз? — тихо запитала я.

— Зараз вона тут зайва.

Моє серце знову стиснулося.

— Через мене?

Він зробив паузу. І ця пауза сказала більше, ніж слова.

— Через те, що мені більше не потрібно просто “зручно”, — нарешті відповів він.

Я дивилася на нього і не знала, що відчувати. Це не було освідченням. Не було романтикою. Але в цьому було щось інше, вибір.

— Все вийшло не так, як би я хотів, сьогодні… — додав він тихіше. 

Мені хотілося сказати, що я взагалі не мала тут бути. Але я вже була. І я вже горіла від нього.

— Я не хочу бути черговою, — прошепотіла я, і далі ховаючи очі в подушці.

— Ти не чергова, Алю….

Я не знала, чи вірити. Але те, як він це сказав, змусило мене знову тремтіти — тепер не тільки від болю, а й від того, що я занадто сильно хочу, щоб це було правдою.

Ось і чергова глава!

Якщо книга вам сподобалась, але ви ще не зареєстровані на букнет, це можна зробити за один клік і тоді ви зможете додати книгу до бібліотеки, щоб вона точно не загубилась! Реєстрація на букнет безпечна і безплатна)

Також чекаю на коментарі!