22. Кроки назустріч

Я стояла на краю ще кілька секунд, перш ніж наважитися. Холод від плитки повз угору по ногах, а вода здавалася темнішою, ніж була насправді. Я не дивилася вниз — тільки на нього. Він не кліпав, не поспішав, просто тримав руку витягнутою, і в його погляді було щось пекуче й спокійне водночас.

Я зробила крок.

Вода торкнулася пальців ніг — холодна, різка, аж до судоми. Серце підстрибнуло в грудях. Другий крок — по щиколотки. Дихання стало коротшим. Я намагалася не згадувати той день, не чути плескіт, не відчувати ту безпорадність, але тіло пам’ятало краще за розум.

— Дивись на мене, — тихо сказав він.

Я дивилася.

Ще крок — вода вже по коліна. Паніка почала підніматися, як хвиля, що росте й росте. У вухах зашуміло, пальці похололи, повітря стало надто густим. Я відчула, як щось стискається всередині, як груди починають горіти від нестачі повітря, хоча я стою й дихаю.

— Я не можу, — прошепотіла я.

Він не відпустив руки. Навпаки, притягнув ближче. Вода піднялася вище, до стегон, до талії. Холод вгризався в шкіру, але його тіло було теплим, майже гарячим поруч. Я відчула, як починаю втрачати рівновагу — не фізично, а всередині. Паніка накривала хвилею, різкою, безжальною.

І тоді він різко обійняв мене.

Його руки замкнулися навколо мене, притиснули до грудей. Я вчепилася в нього інстинктивно, пальці вп’ялися в його плечі. Вода більше не здавалася бездонною — я відчувала його тіло, тверде й сильне.

— Я тут, — сказав він мені на вухо. — Я тримаю тебе.

Мене все ще трусило. Дихання збивалося, паніка стискала горло, але під його руками щось поступово змінювалося. Я відчувала тепло його шкіри, його серце, що б’ється рівно. І цей ритм почав вирівнювати мій.

Мене накривало одразу двома хвилями — страхом і жаром. Його руки на моїй спині, його долоня між лопатками, його груди під моїми долонями. Я мала думати тільки про воду, але тепер замість цього горіла від його близькості. Моє тіло реагувало так само сильно, як і вранці, тільки тепер усе було якось ще більш чуттєво.

Я не знаю, скільки це тривало. Кілька секунд чи хвилин. Час розчинився між страхом і його теплом.

— Дивись на мене, — повторив він тихіше.

Я дивилась. І в якийсь момент помітила, що серце більше не вистрибує з грудей. Воно б’ється швидко, але не в паніці. Я стою. Я не тону. Я не задихаюся.

— Молодець, — сказав він спокійно.

Перш ніж я встигла щось відповісти, він підхопив мене на руки. Вода з шумом розступилася, і за секунду я вже була над поверхнею, притиснута до його грудей.

— На сьогодні досить, — сказав він тихо. — Завтра продовжимо.

Моє серце знову прискорилось — але вже з іншої причини. Я раптом усвідомила, наскільки мокра.

Моя сукня прилипла до тіла.

Тонка тканина облягала стегна, живіт, груди. Я різко втягнула повітря й інстинктивно спробувала прикритися, але його руки все ще тримали мене. Я відчула, як щоки палають.

Він поставив мене на підлогу повільно, не відводячи погляду.

І я знала, що він бачить.

Бачить більше, ніж хотілося б.

Я ніяковіла. Хотіла відвернутися. Сказати щось різке, щоб повернути контроль. Але водночас усередині спалахнула зовсім інша, небезпечна думка.

Я хотіла, щоб він дивився.

Хотіла, щоб його погляд ковзнув по мені повільніше. Хотіла відчути, що він теж горить, що його спокій це лише оболонка.

Мене розривало. Сором і бажання зчепилися всередині так тісно, що стало важко дихати. Я злилася на себе за те, що в цей момент думаю не про страх, не про гордість за себе, а про його очі.

Він зробив крок ближче. Повільно.

А я затамувала подих в передчутті…